Ще на початку XVII століття на околиці села Несвіч, що на Волині, діяла церква, яка згодом була зруйнована. І коли прийшов час для зведення нового храму, місце для нього знайшлося неподалік старого. Дерев’яний храм зводили за старовинним методом, скріплюючи бруси такими ж дерев’яними клинками.
Про це розповідає ПЦУ.
При будівництві майстри не використали жодного цвяха. Лише значно пізніше під час ремонтів дах почали укріплювати ними – спершу кованими, а пізніше й фабричними, польськими.
Достоту невідомо, коли саме розпочалося будівництво. Та відома дата освячення храму – 21 листопада 1771 року, у день вшанування архістратига Божого Михаїла. І саме від цієї дати храмова історія веде свій офіційний відлік.
Вже чверть тисячоліття він залишається діючим. Попри зміну геополітичної карти, попри переділи територій, попри дві світові війни – тут не припинялося служіння. На відміну від багатьох церков того часу, Свято-Михайлівський храм майже не зазнав перебудов до сьогоднішнього дня: тут збереглися старовинні образи, і навіть дерев’яна підлога в храмі – та ж, на якій підносили свої молитви віряни ще у XVIII сторіччі.
Втім, обидві світові війни все ж залишили свій відбиток на історії Свято-Михайлівського храму.
Під час Першої світової війни настоятель храму священник Костянтин Война евакуював церковні цінності. Достеменно відомо, що станом на 1916 рік усе майно евакуйованих церков Луцького повіту знаходилося на складах курського артилерійського полку. Зокрема там зберігався один запакований ящик з несвічівської церкви. Точної інформації про його вміст немає, проте відомо, що ці речі і надалі зберігаються в Росії.
Тож у міжвоєнний період церква залишалася бідною, втративши значну частину свого внутрішнього убранства. Та попри це у храмі продовжувалися служіння і більше того – виявили активність проукраїнськи налаштовані віряни. Завдяки цьому вже у 1942 році у Свято-Михайлівському храмі почали служити українською мовою і співав український хор.
У 1943 році нацисти прагнули конфіскувати церковні дзвони на переплавку для потреб своєї армії. Та за допомогою тогочасного настоятеля священника Андрія Нероди та місцевих патріотів дзвін вдалося врятувати. Його закопали просто у дзвіниці, оскільки він був дуже важкий, і без крану зняти його й перевезти на нове місце було неможливо. Вже після війни його повернули на попереднє місце.
Навесні 1944 року, коли тривали бої за звільнення села, храм зазнав бомбардування. Під час нальоту отець Андрій закликав парафіян не покидати храм. І сталося диво – дві бомби вибухнули зовсім поруч храму, але не завдали нікому жодної шкоди.
Радіємо, що з 18 березня 2019 року громада Свято-Михайлівського храму возз’єдналася з помісною Православною Церквою України.
