Отець Іван уже 30-й рік служить у Свято-Симеонівському храмі села Суходоли. Із 24-х священників Володимир-Волинської єпархії РПЦ в Україні (УПЦ МП) за цей рік до Православної Церкви України долучились лише двоє – він та настоятель лікарняного храму Агапіта Печерського отець Микола.
Та ще до переходу до новоствореної ПЦУ, суходільський священник правив принципово українською мовою, незважаючи на зауваження церковного керівництва. Зізнається, що завжди знав, що рано чи пізно прийде час, коли українські церкви почнуть об’єднуватись, йдеться у газеті Слово Правди.
Маленьким хлопчиком спав під церквою
Іван Драган народився 1953 року в селі Борятин Сокальського району на Львівщині, що за чотири кілометри від Червонограду в родині переселенців із Старосамбірщини, частина земель якої перейшла до Польщі. Батько більшість життя пропрацював у тамтешньому колгоспі, який кілька років навіть очолював. Та довше втриматись на посаді не вдалось, бо не хотів вступати у компартію. Саме він був ініціатором того, що 1957 року в їхньому селі відновили давно зачинену церкву.
Та справжнє духовне виховання майбутній святенник отримав від своєї матері, яка теж була дуже віруючою людиною. Вона і прищепила любов до Бога маленькому Іванку. Незважаючи на заборону релігії, постійно організовувала поїздки до Почаєва, в які брала з собою і сина. Нерідко паломникам доводилось пробиватись через оточення міліції, яка не пускала людей до святині, коли там відбувалось об’явлення ікон. Отець Іван і досі пам’ятає привезену з Почаєва пляшку свяченої води, на дні якої він бачив зоряне небо.
“Одного разу в травні, коли читаються молебні до Пресвятої Богородиці, я, як завжди, ввечері пішов з мамою до церкви та, втомившись, приліг на траву під храмом. Мама похопилась, що дитини нема уже вдома та кинулась назад до церкви, де знайшла мене все ще у обіймах Морфея”, – посміхаючись, розповідає священнослужитель.
Вчитись до Київської духовної семінарії Іван Драган пішов одразу після її відкриття 1989 року. На той час йому було уже далеко за тридцять. Мав сім’ю, в якій зростали троє дітей, а заробляв на життя, працюючи на Червоноградській шахті №2, та пізніше на деревообробному комбінаті. Двоюрідний брат, який навчався у Ленінградській семінарії, кликав його з собою, та тоді, як каже отець Іван, він ще не відчував свого покликання. Хоча зв’язок з церквою у нього завжди був міцний.
“У радянські часи великі релігійні свята, такі як Різдво чи Великдень були звичайними робочими днями, але я завжди намагався в такі дні брати відгули і йшов до церкви, де співав у хорі та був касиром. На службу також ходив щонеділі”, – зазначає священник.
Навчання у семінарі, що тривало чотири з половиною роки, давалось йому легко. Він один з небагатьох у групі отримував відмінні оцінки з таких складних предметів як догматика та гомілетика. Допомогли майбутньому священнику вроджені ораторські та організаторські здібності, адже йому завжди вдавалось згуртовувати людей. Саме так він зібрав після служби в армії футбольну команду у рідному селі, яка вже за рік займала призові місця у районних чемпіонатах. Капітан команди каже, що цьому допомогло те, що перед кожним важливим матчем він вів усіх хлопців на службу до церкву.
Висвяченим у священники отець Іван став уже на першому курсі, адже на Волині на той час чимало парафій лишалось без настоятелів. Та перед тим, як стати священнослужителем, кожен семінарист проходив співбесіду у кабінеті уповноваженого у справах релігії від влади. Окремі навіть погоджувались на співпрацю з КДБ, зазначає отець Іван. Це було необхідною умовою, якщо священник хотів отримати хороший прихід та зробити кар’єру у церкві. Співпрацювала із спецслужбами і уся церковна верхівка. Натякали про це і отцю Івану, але для нього це було неприйнятним.
Першим обрядом у Суходолах було вінчання
Починав служити отець Іван у луцькому кафедральному Свято-Троїцькому соборі, де практикувався та набирався досвіду. Невдовзі отримав свій перший прихід у селі Хмелів, де прослужив рік, після чого його направили у Суходоли. На той час тамтешній храм понад тридцять років стояв зачинений, адже довгий час слугував як колгоспний склад. Від дерев’яного храму преподобного Симеона Столпника, збудованого ще 1905 року, лишилась лише коробка.
“Перше, що подумав, коли побував тут з ревізією разом із нині уже покійним отцем Сергієм Депо, це те, що тут добряче доведеться попрацювати. Та це мене не злякало, так само, як і застереження колег щодо того, що в навколишніх селах дуже багато протестантів. Мовляв, через це місцевий священник буде “бідний”. Та, довго не думаючи, закотив рукави і узявся разом з громадою відновлювати храм – знайомі художники з Червонограда розписали стіни, зробили іконостас, поступово відновили фасад та облагородили територію навколо церкви. Місцеві жителі прийняли мене дуже добре, відчувалось, як сильно занудьгували тут за щотижневою службою у храмі. Перший моїм обрядом у Суходолах було вінчання, що вважається добрим знаком. Молода пара з Ласкова приїхала в неділю до церкви, відстояла всю службу і аж тоді підійшли з проханням обвінчати їх”, – ділиться спогадами отець Іван.
Кілька днів на тиждень настоятель приїжджав до своєї суходільської парафії на старенькому “Запорожці” з Борятина, долаючи майже пів сотні кілометрів. А згодом церковна громада придбала в Суходолах будинок для священника. Решту суми, якої не вистачало, доклав сам отець Іван. Потрохи будиночок довели до ладу, тож священник з матушкою почали жити на два будинки – той, що лишився в Борятині, та у новому суходільському, який також став для них домівкою.
Звинувачували, що відвернувся від Бога
Отець Іван зізнається, що хоч завжди підтримував ідею автокефальної церкви, втім, не був ініціатором того, що його церковна громада перейде до новоствореної ПЦУ. Та й наважитись зробити цей крок священнику було непросто, адже тяжіло все те, до чого досі звик.
“Напевно, так Бог мені дав, щоб не був надто самовпевнений, адже в якийсь момент ситуація вийшла з-під мого контролю – люди почали збирати підписи за перехід до ПЦУ, а я лишився за бортом цього процесу. Переживав, аби на Водохреще в церкві не було ніякого заколоту, адже розмови точились про це напередодні. Понад усе хотів, щоб усе відбулось спокійно і мирно. Під час зборів почув думку громади і прийняв рішення переходити разом із нею до ПЦУ”, – розповідає священник.
Після того, як стало відомо про перехід Свято-Симеонівської церкви разом із її настоятелем до ПЦУ, який відбувся у лютому 2019 року, до настоятеля храму посипались дзвінки від прихильників Московського Патріархату, котрі звинувачували у тому, що отець Іван відвернувся від Бога, та дивувались навіщо йому на старості літ такий “позор”. Проте найголовніше для священника було те, що підтримала цей вчинок уся його родина з Львівщини. Вітаючи його, брат жартома зазначив, що тепер він не “батюшка”, а “отець”.
“У Володимир-Волинській єпархії УПЦ мене любили і поважали, але їм було не до вподоби те, що не боюсь висловлювати власну думку та критикувати владику. На останніх своїх зборах намагався переконати священнослужителів, що нині настав час об’єднатись Українській Церкві і ми мусимо долучитись до ПЦУ, яку визнало Вселенське Православ’я, і тим самим не порушуємо жодних догм чи канонів. А те, що Кирил не визнає, то він такий один з усієї Вселенської Церкви. Щодо Московського Патріархату, то він досі не має грамоти автокефалії, він має лише визнання, адже з Російською Церквою рахуються, так само, як і рахуються з Путіним у світі. Це є політика”, – зауважує отець Іван.
Нового члена єпархіальної родини ПЦУ у Володимирі прийняли дуже гостинно. Владика Матфей зізнався отцю Івану, що вже давно проїжджаючи через Суходоли милувався тутешньою церквою та мріяв колись послужити у ній. І така нагода випала у нього на святковому архієрейському богослужінні 19 жовтня, яке було присвячене 30-річчю висвячення отця Івана.
Проте для прихожан із переходом до ПЦУ у Симеонівському храмі майже нічого не змінилось, адже отець Іван як і правив українською, за що не раз отримував зауваження від свого керівництва, так і править. Не змінились і ті головні духовні постулати, які сповідує священник під час своїх проповідей. До храму щонеділі ходить трохи більше трьох десятків людей, у свята їх кількість збільшується утричі.
“Колись моя бабця казала, що от, бачиш, онучку, зараз церкви стоять зачинені, але скоро вони знову відчиняться, проте не надовго, бо люди самі їх позакривають. І справді, якщо порівняти з тим, як було 30 років тому, коли у відновлених храмах під час недільної служби не було де і яблуку впасти, то зараз людно лише на великі свята. Вважаю, що поліпшення життя людей в Україні у їх поверненні до Бога, у хоча б намаганні жити за Біблією, адже особливо прикро, коли обираємо керівників держави, а вони працюють не заради блага держави, а для власної наживи. Саме тому жодного разу не ходив на вибори. Якби в нас була єдина Церква, що об’єднає усю країну, то тієї біди на Сході не було б. Адже розділене царство майбутнього не має”, – переконаний священник.
