У лондонському Саутваркському соборі влаштували церемонію прощання з вуличною кицькою на прізвисько Доркінс Неймурвірна (Doorkins Magnificat). Із 2008 року вона оселилася в соборі й стала місцевою зіркою, повідомляє Громадське.
Церемонію прощання транслювали на YouTube-каналі Саутваркського собору — так хотіли дати можливість попрощатися з Доркінс для всіх охочих в умовах епідемії COVID-19. «У більш звичні часи ми часто проводимо церемонії прощання для великих і добрих людей. Але не думаю, що колись так відспівували кота», — сказав настоятель собору Ендрю Нанн.
Такий його крок зрозуміли не всі священнослужителі Англії. Єпископ міста Бернлі Філіп Норт назвав ідею «до огиди бездушною щодо сімей, які оплакують своїх близьких». Утім Доркінс стала настільки близькою для служителів собору, а також місцевих, котрі його навідували, що, зрештою, вирішили відспівати кицьку з усіма почестями.
Історія Доркінс Неймурвірної починається з 2008 року. Тоді вона, просто вулична тварина, завітала кілька разів до собору в пошуках їжі й тепла. А після цього — вирішила в ньому залишитися. Служителі були не проти.
Відтоді Доркінс стала невід’ємним символом Саутваркського собору. Одним із її улюблених місць була тепла труба під кам’яною кладкою вівтаря, тому кицьку можна було часто помітити під час проповідей.
Поступово тварина стала місцевою знаменитістю. Собор випустив вітальні листівки, магнітики на холодильник, чашки й килимки для комп’ютерної мишки з її зображенням; у 2017-му Доркінс стала героїнею однієї з дитячих книг; а на її сторінку у Twitter підписалися понад 6000 людей.
У 2012 році кицька застала саму королеву Єлизавету ІІ, коли та відвідувала собор. За переказами відвідувачів, тоді Доркінс спідлоба глянула на монархиню — і продовжила спати. Королеві сподобалося, пригадує настоятель Нанн.
В останні роки в Доркінс погіршувалося здоров’я: кицька почала сліпнути й глухнути. Її взяв під опіку один із церковнослужителів. У його домі тварина й померла. Хоча кицька жила в соборі останні 12 років, її справжнього віку ніхто не знає.
«Люди до нас приходили — і нехай вони й не церковні завсідники, але бачили кицьку і, гадаю, почувалися як удома. Людям було добре від того, що вони заходили у священне місце й проводили час із твариною», — розмірковує Нанн.
