Якщо ще у 30-х роках минулого століття керівництво СРСР жорстоко знищувало церкви, то вже у 40-х Сталін зрозумів: духовенство можна використати на свою користь.
Про це йдеться у фільмі «Московський Патріархат» проекту «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані», інформує РІСУ з посиланням на ІА ZIK.
У вересні 1943 року в одній із кремлівських зал Йосиф Сталін приймав трьох найвищих єрархів Російської Православної Церкви. Окрім представників духовенства та Генсека на зустрічі був ще й полковник НКДБ Георгій Карпов.
«Насправді, це були всі єрархи РПЦ, які на той час перебували на волі: місцеблюститель патріаршого престолу Сергій Страхотський, митрополит Олексій Сіманський та єрзарх України Миколай Ярошевич», – зауважує кандидат історичних наук Наталя Шліхта.
Саме цей день докорінно змінив політику радянської влади щодо Церкви. Якщо раніше храми закривали та забороняли, то після таємної розмови їм всіляко сприяли.
«Було домовлено, що влада легітимізує діяльність РПЦ. Для цього навіть створили спецорган – Державну раду щодо РПЦ, яка мала бути посередником між Церквою та урядом», – розповів релігієзнавець, директор у справах релігій та національностей Мінкультури Андрій Юраш.
«З того моменту, в принципі, відновлена РПЦ була поставлена на службу радянській політиці», – додає кандидат історичних наук Роман Скакун.
Саме пан Скакун натрапив на документи у галузевому державному архіві СБУ, які ще донедавна в Україні були цілком таємними, а в Росії доступ до них заборонений і досі. Там йдеться про вказівки КДБ, як організовувати роботу зі священиками, що й самі були агентами спецслужби. Ці документи свідчать про те, якою міцною була співпраця радянських органів із церквою у післявоєнний період.
«Забезпечувалось неослабне агентурне спостереження за діяльністю єпископів і решти духовенства. Зазначалось, що кожну нововідкриту церкву треба покрити провіреною агентурою із числа духовенства чи церковного активу», – наголошує Роман Скакун.
Для ефективного контролю церковників навіть створюють спеціальний орган — Раду у справах Російської Православної Церкви.
«Вони здійснювали аналітичну роботу, тобто займалися збором інформації. Працювали і з кадрам – як офіційними, так і агентурними, здійснювали певні заохочення представникам «інших гілок православ’я» до тієї, яка була легалізованою», – каже кандидат історичних наук Анатолій Хромов.
Цей орган якраз і очолив присутній на вересневій зустрічі полковник НКДБ Георгій Карпов. До речі, саме він ще у 30-хроках курував знищенням церков. А вже через десятиліття під керівництвом Георгія Карпова спецоргани збирають доноси від священиків на прихожан і вербують нових церковників для агентурної роботи.
До того ж, «ручна Церква» була потрібна Сталіну і для відбілення репутації СРСР на міжнародній арені.
Після окупації Західної України у 1939 році, разом із територією Галичини до СРСР приєднуються також тисячі церковних парафій.
«Фактично, на цих приєднаних територіях було в десять раз більше церков, ніж у всій решті СРСР. Зрозуміло, що в такій ситуації тамтешню духовну мережу треба було якось брати під контроль і нею управляти. Її не можна було враз знищити, хоча б тому, що населення цих територій було не досить лояльне і радянізувалося поступово», – зауважує Роман Скакун.
Відтак, релігійність галичан наводить на Кремль справжній жах. Остерігаючись соціальних заворушень у західних регіонах імперії, Москві доводиться дозволити відмінності у церковному житті Галичини.
