Чи не щодня в Україні з‘являються звістки про перехід українських православних парафій до новоствореної помісної Церкви. Спростити перетік релігійних громад з-під Московської – в українську юрисдикцію покликаний законопроект 4128, який Верховна Рада планує розглянути вже наступного тижня.
Про суть законопроекту “Голосу Америки” розповів його автор, народний депутат, заступник голови парламентського комітету з питань культури і духовності Віктор Єленський, передає Християнський портал КІРІОС.
– Пане Вікторе, ви зареєстрували цей законопроект ще на початку 2016 року, коли мови не було про Томос. Чому?
– Тому що право релігійної громади обирати й змінювати підлеглість – одне з фундаментальних. Його проголошує Закон України про свободу совісті та релігійні організації, стаття 8. Але в який спосіб це можна зробити, там не вказується. Процедура не прописана. І така недомовленість давно викликала непорозуміння, призводила до сутичок і судових процесів.
Найгучнішою була справа “Свято-Михайлівська парафія проти України” 2007 року, коли Європейський суд з прав людини захистив право парафії перейти з одного патріархату в інший. Тоді Свято-Михайлівська парафія вирішила змінити конфесію з Московського на Київський Патріархат. Але після того як парафіяльні збори ухвалили таке рішення, зібрались альтернативні збори з “альтернативних віруючих” і його скасували.
Проблема загострилася з початком російської агресії проти України. Але “вискочити з-під Москви” громадам виявилось не так просто. Якщо віруючі хочуть вийти, завжди можна оголосити їх розкольниками, привезти тітушок під виглядом “паломників” і вигнати віруючих з храму, ще й звинувативши їх самих у спробі “захоплення”.
Отож законопроект №4128 пропонує юридичну процедуру. А саме: рішення про перехід, про зміну юрисдикційної підлеглості ухвалюється на загальних зборах членів релігійної громади більшістю голосів. Виникає питання: хто є членом громади? Адже більшість православних громад не мають фіксованого членства. Законопроект встановлює, що членство встановлюється за двома критеріями: самоідентифікація особи та участь у релігійному житті громади.
При цьому сама громада визначає, у чому полягає ця участь – чи то сплата десятини, чи щорічне причастя, чи щоденне причастя, чи послушання. Одне слово, не справа держави визначати, в який спосіб людина бере участь у церковному житті, це прерогатива самої Церкви. Коли законопроект обговорювався у профільному комітеті, то було внесено два важливих уточнення, спрямовані на недопущення будь-якого рейдерства.
Перше – рішення про зміну підлеглості люди засвідчують власноручними підписами з вказівкою паспортних даних. І друге – повноважний орган управління громадою засвідчує, наскільки повноважними є самі збори. Адже на ці загальні збори можуть прийти молодики спортивної статури і заявити, що “ми двічі приходили, ми теж члени цієї громади”.
Було також уточнення – і я як автор законопроекту готовий на це піти – що рішення про зміну підлеглості вирішується не більшістю голосів, а двома третинами. Тобто щоб це була фактична більшість. Ось, власне, про що законопроект. Хоч Патріарх Кирило скаржився на нього лідерам “Нормандської четвірки”, секретарю ООН, Генсеку Всесвітньої ради церков. Писав, начебто там ідеться про насильство і буцімто я пропоную вирішувати релігійні питання на “місцевому референдумі”. Що, безумовно, абсолютна неправда.
– Чи зможе цей закон гарантувати гладкий та безболісний перехід від Московської до Української Церкви там, де віруючі цього хочуть?
– Звичайно, він полегшить завдання громадам, які хочуть змінити підлеглість, але стовідсотково не зможе цього зробити. Завжди знайдеться можливість оспорювати й оскаржувати. Як правило, настоятель парафії володіє всіма документами і має багато важелів, щоб загальмувати перехід, прив’язати громаду, заблокувати усіма можливими способами.
От, скажімо, нещодавно у Волинській області був випадок. Люди зібралися і на загальних зборах майже одноголосно вирішили, що змінюють підлеглість, вносять зміни до статуту. А батюшка їм каже: це нелегітимні збори, тому що я їх не скликав. За статутом, тільки я можу їх скликати.
Були навіть випадки, коли без згоди людей священик вносив незаконні зміни до статуту. І закріпачував громаду, щоб вона вже ніколи нікуди не могла перейти.
– Але ж багатьом громадам вдалося! Ще до офіційного отримання Томосу десятки парафій заявили про свій перехід.
– Як правило, це відбувається там, де батюшка надто вже відверто “русский мир” проповідує чи не хоче відспівувати бійця. Тоді люди обурюються і кажуть: не будемо більше у Московському Патріархаті, не можемо сьогодні ховати бійця, що загинув від рук російських найманців, а завтра підносити ім’я путінського патріарха Кирила, нема наших сил. А якщо священик не хоче – чемодан, вокзал…
Саме так було у багатьох випадках у 2014–2015 роках, коли почалася війна. Тоді близько 70 переходів сталося. Причому в багатьох випадках священики все одно пробували оскаржити ці переходи, а храми й громади, які перейшли, називали “захопленими”.
Дивна логіка: є село, там усі місцеві мешканці, ніхто не зістрибнув з парашута. Люди захотіли і перейшли. А Московський Патріархат називає храм захопленим. Хто ж його захопив? Це, навпаки, привозили тітушок автобусами, титрували їх як паломників, і вони намагалися відбити ці храми.
Взагалі Московський Патріархат хотів би зробити так, щоб зовсім не було ніяких розмов, ніякої можливості переходу в принципі. У них політика спрямована на те, що не може бути мови про перехід, не може бути мови про діалог з владою, відносини мають загострюватися. І треба перечекати, поки буде інша влада, може, вона буде більш проросійською.
– Коли чекати на зміну настроїв у середовищі священиків МП?
– Це відбуватиметься поступово. Тому що уявіть – є єпископ. Він собі думає – ну що я буду переходити, куди я буду переходити, що мені з цього буде. От я зараз, умовно кажучи, митрополит Черкаський і Канівський. А в ПЦУ є ще є один Черкаський і Канівський. Тоді хтось із нас має бути Черкаський і Золотоніський, а хтось, припустімо, Черкаський і Чигиринський. Бо не можуть бути два митрополити з одним титулом. Ось він собі й думає: треба придивитись, мені не пече, не буду з тим поспішати. Тобто усе це має протривати якийсь час, коли святі отці розділять єпархії між собою, коли кожен побачить своє місце у цій новій Церкві.
Перетікання священиків до нової Церкви неминуче, але цей процес не буде карколомним. Він може мати якісь піки, злети і падіння, але в одну мить не відбудеться.
– Почесний Патріарх Філарет сказав, що ПЦУ, яка зараз отримала статус митрополії, зможе стати патріархатом лише після об’єднання з усіма парафіями колишнього МП та визнання всіма церквами світового православ’я. Деякі з 14 Православних Церков світу вже почали процес визнання помісної Української Церкви. Яка процедура цього визнання?
– Чіткої процедури немає. Це може бути надіслана грамота, а може бути співслужіння і спільне причащання, це теж ознака визнання.
Зараз Росія кине усі свої зусилля на те, щоб помісна Церква України якомога довше не визнавалася світовим православ’ям. Можемо чекати на новий приступ “російської дипломатії”. Приблизно такої, як була влітку цього року. Тільки тепер вже з намаганням не допустити визнання. Ми пам’ятаємо, що з Греції вислали двох російських дипломатів, які намагалися підкупити грецьких митрополитів. Тепер знову будуть об’їжджати столиці православні зі спокусливими пропозиціями.
Москва дуже розраховувала, що ще хтось, слідом за ними, розірве з Варфоломієм євхаристійне спілкування. Але цього не сталося. Жодна інша церква цього не зробила, і РПЦ залишилася в “гордій самоті”. Хоч би як вони старалися, процес визнання уже запущений, уже йде.
– Як довго він може тривати? десятиліття? роки?
– Я думаю, роки. В якихось випадках місяці. Але для нас важливо, щоб ієрархи новопосталої церкви визнавалася, щоб з ними співслужили. Щоб митрополит Єпіфаній приїхав, умовно кажучи, у Тірану і служив з архієпископом Анастасієм.
– Коли томос на Різдво урочисто представили в Україні, а потім на кілька днів повернули на Фанар для підпису членам Синоду, знову пожвавились чутки – мовляв, Томос “несправжній” автокефалія “несправжня”!
– Оббрехати – теж спосіб протидії. Російська пропаганда розповідає всілякі страшні казки про Томос і автокефалію. Цитують: у Томосі сказано, що в разі виникнення складних питань треба звертатися до Константинополя. І коментують: “Автокефалія ненастоящая! Полноє подчінєніє Константинополю!” Але якби вони не полінувалися почитати грамоту, яку отримала Москва в далекому 1593 году, то побачили б там те саме: “Пусть почитает как начало и главу Константинопольского Патриарха”.
Але ж вони про це не пишуть! Вони ж не пишуть, що у нас такий самий Томос, як у Елладської Церкви, у Сербської, у Болгарської, у Румунської, у Чеських земель, у Словацької, в Албанської! Поширюють безглузді чутки серед ієрархів колишнього Московського Патріархату. І ті, якщо навіть були щиро автокефалістськи налаштовані, лякаються: “Я миро привозив з Москви, воно безкоштовно мені обходилося, а у Вселенському Патріархаті з мене будуть гроші брати”. Звідки ти це взяв, де там у Томосі написано, що з тебе будуть брати за миро гроші?
Серед мирян також поширюються фейки. Адже ті вірять своїм священикам. І батюшки розповідають людям фантастичні речі. Наприклад, буцімто нова українська церква перейде на григоріанський календар. А “найпрекрасніше”, що я почув, – буцімто там будуть хреститися двома пальцями!
– Українці очкують, що їхня нова православна церква буде дійсно новою за духом і матиме високий моральний авторитет серед вірян. Чи змінить щось, у цьому сенсі, наше підпорядкування Константинополю, а не Москві?
– Я думаю, загальна концепція нової церкви полягала у тому, що вона має відійти від тих лекал, на яких ґрунтувалася і ґрунтується зараз Російська Церква. Адже хоч би як там було, устрій наших незалежних церков неначе відтворювався знов і знов, тому що ми не знали нічого іншого.
Константинополь запропонував статут, який бачить церковний устрій по-іншому. Ідеться про більш демократичну Церкву, яка більше спирається на соборне мислення і соборне управління. Наприклад, у цій Церкві архієрейський собор збиратиметься двічі на рік. У той час як в Російській він збирається раз на три, чотири, п’ять років. І участь у цьому Синоді братимуть усі архієреї. А не так, як “митрополитбюро” в Російській Церкві.
Нашу автокефалію відрізняють від автокефалії, як це розуміє Російська Церква, і певні фундаментальні речі. Тому що Російська Церква наполягає, що православні Церкви світу не мають одна до одної жодного відношення, крім спільних догматів і можливості спільного причастя. Константинополь і багато інших Церков наполягають на протилежному.
Вселенський Патріархат розуміє православ’я як єдину Церкву, яка просто влаштована всередині за автокефальним принципом. Це означає, що помісні Церкви взаємопов’язані і мають, сказати б світською мовою, спільний центр, місце згоди. І Константинополь наполягає, що він є цим центром згоди.
І коли, наприклад, предстоятелі помісних Церков раз на кілька років їдуть до Константинополя, щоб освячувати миро, а потім везуть це миро з Царгорода у свої Церкви, то це видима ознака єдності всього православ’я.
І ще одне. Коли ми говоримо про те, що Українська Церква є помісною, то це означає, що в основі цього автокефального розподілу лежить не етнічний, а помісний (географічний) принцип.
Тобто Церква влаштовується “по місцю”, це місце називається Україна, і ця Церква є для усіх, хто тут живе – українців, гагаузів, росіян. Тому те, що є за межами цього місця; ті українські церкви, які є за межами України, вони, згідно з канонами ще не розділеної церкви, належать, як і вся діаспора, Вселенському Патріархату. Отож з точки зору відповідності православним канонам Томос, який отримала Україна, мабуть, найбільш канонічний з усіх Томосів.
