За п’ять років анексії півострова Крим Росією Патріарх Московський і Всієї Русі Кирило жодного разу його не відвідав.
Релігієзнавець Дмитро Горєвой у статті для російського видання “Настоящее Время” розповідає, як не співпали політичні інтереси російської влади і РПЦ, до чого тут Томос для Української Церкви і що це означає для кримських прихожан.
Одразу після референдуму на півострові і проголошення незалежності Криму і Севастополя в березні 2014 року в Москві у Георгіївській залі Кремля відбувся урочистий державний прийом. Володимир Путін виступив перед обома палатами парламенту, виголосив “Кримську промову”, а після підписав “Договір між Україною і Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб’єктів”.
На засіданні були присутні лідери іудеїв і мусульман Росії. Московську патріархію на цьому заході представляв нехай і найстаріший митрополит – Крутицький і Коломенський Ювеналій (Поярков), патріарший вікарій, – але все-таки не сам Патріарх.
Коли 2017 року Церква зажадала собі більше 20 будівель музею-заповідника “Херсонес Таврійський” в Криму, Патріарх не висловлювався на цю тему, хоча під час аналогічних суперечок в Росії: про передачу Ісаакіївського собору у Петербурзі і Музею Рубльова у Москві – він робив заяви або навіть сам письмово звертався до Росмайна. Коли директором музею-заповідника став священник, патріарша рада з культури дистанціювалася від цього рішення: заявила, що Патріарх Кирило про це не знав і не благословляв.
Щорічно після анексії Криму в липні на півострові проводяться урочисті заходи, пов’язані з хрещенням Русі: Російська Православна Церква підкреслює, що перший православний князь, Володимир, хрестився саме в Херсонесі. Жодного разу на молебні і хресні ходи до Криму у ці дні не приїжджав Патріарх: 2014 року він служив літургію в Храмі Христа Спасителя в Москві, 2015-го виступав у Кремлі (тоді відзначалося 1000-річчя з дня смерті князя Володимира), 2016-го здійснив візит до Орловської митрополії, 2017 року – провів службу у Санкт-Петербурзі, 2018-го і 2019 року очолював хресний хід до недавно встановленого в центрі Москви пам’ятника згаданому князю.
Ігноруючи анексований Крим, Патріарх за ті ж п’ять років встиг побувати у більшості регіонів Росії, зустрітися з Папою Римським на Кубі, облетіти країни Південної Америки і навіть побувати в Антарктиді. Крім цього Патріарх відвідав Білорусь, Болгарію, Швейцарію, Францію, Туреччину та інші країни.
Влітку 2019 року Financial Times написала, що саме через Крим могли погіршитися відносини між Патріархом і президентом Росії Володимиром Путіним (а не тільки через медійний негатив, який притягує до себе глава РПЦ, або відправленого у “заслання” до Пскова духівника Путіна митрополита Тихона Шевкунова).
Ми вирішили розібратися, як вийшло, що геополітичні інтереси президента і патріарха не співпали, і як РПЦ поводиться на спірних територіях.
“Руський мір” і арифметика
Юрисдикція Московського Патріарха не обмежується територією Росії: а це значить, що і політика РПЦ в країнах СНД може відрізнятися від кремлівської. Московської патріархії є що втрачати в країнах ближнього зарубіжжя, тому діяти вона намагається досить делікатно, хоч це і не завжди виходить.
Україна стала для московських патріархів головним болем не п’ять років тому. Православні цієї країни не хотіли перебувати під юрисдикцією РПЦ і після розвалу Радянського Союзу і визнання права на свободу віросповідання створили кілька паралельних юрисдикцій. Так в країні з’явилася релігійна конкуренція. Прихильники церковної незалежності стверджували, що в незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Вони спиралися на церковне право, згідно з яким церковні кордони повинні слідувати за державними. Московська патріархія заперечувала цю тезу.
З анексією Криму Патріарх Кирило потрапив у досить складну ситуацію. Адже визнання анексії означало б, що церковні кордони прив’язуються до державних.
Але визнай Патріарх Кирило, що кордони держави і Церкви – це одне і те ж, РПЦ могла б втратити значну частину своїх парафій в Україні. Згідно з державною статистикою України, це близько 12 тисяч юридичних осіб по всій території країни. Для порівняння: у самій Росії 17 тисяч парафій. Всього в РПЦ 35 тисяч громад (крім Росії та України, це Білорусь, Молдова, країни СНД, країни Європейського союзу і Південно-Східна Азія). Виходить, на Україну припадає близько 40% церковної інфраструктури – висока ціна за Крим.
Ймовірно, тому державна анексія не перетворилася на релігійну. Півострів формально зберегли в рамках Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП, тут і далі йдеться про РПЦ в Україні, – ред.). Фактично кримські єпархії (церковні області) так чи інакше залишилися всередині Московського Патріархату – але в складі української філії, а не напряму. Такий сценарій схожий на те, як управлявся Крим за радянських часів на державному рівні: передавши півострів зі складу РРФСР до УРСР, Радянський Союз зберіг над ним свою юрисдикцію. Аналогія напрошується ще і тому, що Московський Патріархат частково зберігає кордони Радянського Союзу.
Що відбувається з єпархіями в Криму
Що стосується самого півострова, то його церковна територія розділена на три єпархії: Сімферопольську і Кримську, Джанкойську і Роздольненську, Феодосійську і Керченську. Всі три очолюють етнічні українці: Лазар (Швець), Аліпій (Козолія) і Платон (Удовенко) відповідно.
Після анексії 2014 року єпархії опинилися у непростій ситуації. З одного боку, вони були змушені перереєструвати свої статутні документи з українських на російські. З іншого боку, будь-які зміни статутів повинні бути затверджені на Синоді УПЦ. Затвердити такі правки для Києва – значить легітимізувати анексію.
Але Синод Української Православної Церкви все ж затвердив зміни до статуту, правда які саме – ніхто не знає. 2015 року українські журналісти роздобули текст статуту, в якому нібито стверджувалося, що майно єпархій переходить на баланс Російської Православної Церкви, а Патріарх Кирило отримує право втручатися у внутрішні справи єпархій нарівні з митрополитом Київським і Синодом УПЦ МП.
У самій УПЦ МП заявили, що це фейк, і надали порівняльну таблицю нібито справжнього статуту, і того на який посилалися журналісти. Але повністю документ священнослужителі оприлюднити відмовилися. І всупереч словам київського керівництва, на вивісках храмів в Криму немає вказівок про належність до УПЦ.
Фактично відбувається гра назв: замість “УПЦ Московського Патріархату” на вивісках значиться “Московський Патріархат”. Назва “РПЦ” при цьому теж не додається. Можливо, це свідомий компроміс, який дозволяє не дратувати українську аудиторію словом “російська” на храмах в Криму, а росіян – словом “український” на тих же храмах. Словосполучення “Московський Патріархат” в цьому контексті виглядає нейтральним, адже УПЦ і так належала Московському Патріархату.
Те ж саме – на офіційних церковних бланках. На документах немає згадок ні УПЦ, ні РПЦ. Є загальна назва – “Московський Патріархат”.
Вітання від митрополита Сімферопольського і Кримського на офіційному бланку
Про те, що єпархії фактично все-таки є структурними підрозділами РПЦ, побічно свідчать офіційні документи – рішення Священного Синоду, який засідав у Москві 26 лютого 2019 року. У них є пункт про звернення кримських архієреїв щодо стану древніх пам’яток Криму (журнал № 15). Згідно зі статутом УПЦ МП, такі звернення повинні подаватись до Києва – Синоду УПЦ МП, а вже Синод приймає рішення про подальші дії. Але кримські єпископи звернулися безпосередньо до патріаршої комісії, – тобто вчинили, як єпископи Росії. Так незначний, на перший погляд, документ може свідчити про інтеграцію кримських церков у російське релігійне поле.
Абхазія і Південна Осетія. Як РПЦ уникає територіальних суперечок
РПЦ вже не вперше проводить стриману політику щодо невизнаних територій. Після війни з Грузією 2008 року і подальшого визнання Росією незалежності Абхазії і Південної Осетії, Церква не стала легітимізувати окупацію грузинських територій. Патріархи Алексій II і Кирило визнавали юрисдикцію Грузинської Церкви над цими землями. Експерти вважають, що таким чином РПЦ зберігала важіль впливу на Грузинську Церкву – зокрема, використовувала його з метою заблокувати визнання незалежної Церкви України.
Патріарх Кирило і Предстоятель Грузинської Церкви патріарх Ілія II. Липень 2013 року. Фото: прес-служба Московської патріархії
У лютому 2019 року у ЗМІ стали з’являтися заяви кількох митрополитів про те, що Тбілісі може визнати незалежну Православну Церкву України. Тоді головний дипломат РПЦ митрополит Іларіон (Алфєєв) заявив, що це навряд чи станеться, адже більшість єпископату “розуміє, чим загрожувало б Грузинській Православній Церкві таке рішення”.
У відповідь на це Грузинська патріархія випустила офіційне повідомлення, де заявила, що “Грузинська Православна Церква не зобов’язана враховувати позицію РПЦ щодо українського питання”. В результаті процес визнання ПЦУ повис в повітрі: немає ні визнання, ні відмови – лише приватні заяви.
У церковному праві існує норма про те, що кордони Церков повинні збігатися з державними: якщо змінюються адміністративні кордони, то повинні змінюватися і церковні. Саме на підставі цієї норми за радянських часів визнали незалежність Грузинської Церкви від Російської: по тій логіці, що за часів Російської Імперії Грузія входила до її складу, а тепер стала “вільним членом Радянського Союзу”.
Офіційне визначення Священного Синоду РПЦ про визнання автокефалії Грузинської Православної Церкви від 19 листопада 1943 року. Журнал Московської патріархії, 1944 р № 3, стор. 7
Цей епізод не люблять згадувати в Московській патріархії, оскільки він створює прецедент для української автокефалії.
Хоча Абхазія і Південна Осетія офіційно залишаються в юрисдикції Грузинської Церкви, де-факто РПЦ збільшує свою присутність там. У Південній Осетії побудований храм РПЦ, який розташований на території прикордонного управління ФСБ в Цхінвалі. Ще один храм будується у Цхінвалі в честь Іоанна Хрестителя, його настоятелем є священник Сергій (Кокоєв) – штатний клірик Владикавказской єпархії РПЦ.
В Абхазії у РПЦ власних храмів немає. До 2011 року там служили священники Адигейської єпархії РПЦ: архімандрит Дорофей (Дбар) і ієромонах Андрій (Ампаро) – але Московський Патріархат заборонив їх в служінні за просування ідей автокефалії – визнання незалежності Абхазької Церкви.
