Як не сумно це визнавати, але засідання Синоду РПЦ МП сьогодні (17 жовтня, – ред.) в Даниловому монастирі розпочалося з історичної неправди. Вона міститься у самому початку заяви Синоду про ставлення до фактичного визнання Елладським архієпископом автокефалії ПЦУ, пише оглядач Олександр Солдатов у колонці для Credo Press.
У документі стверджується: “Очолювана митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм самоврядна Українська Православна Церква… ні до кого не зверталася за автокефалією”. Цікаво, що цей текст підписав і сам митрополит Онуфрій, який брав участь в засіданні Синоду.
Тим часом, підпис того ж Онуфрія, тоді ще молодого єпископа Чернівецького і Буковинського, стоїть і під зверненням Собору УПЦ МП від 1-3 листопада 1991 року про … дарування автокефалії Українській Православній Церкві. Так, саме ця ж сама УПЦ МП, нині очолювана Онуфрієм, офіційно, від імені свого Собору, який об’єднував усіх її єпископів, представників кліру, чернецтва та мирян, зверталася тоді, на зорі нової української незалежності, до Московського Патріархату, який вона вважала своєю Матір’ю-Церквою, за автокефалією. Заради розгляду цього звернення був скликаний навіть особливий Архієрейський Собор РПЦ МП 31 березня – 5 квітня 1992 року, який, втім, ухилився від поставленого завдання, зосередивши всю свою увагу на “персональній справі” митрополита Філарета (Денисенка). Проте, формально Собор передав звернення Української Церкви про автокефалію на розгляд Помісного Собору РПЦ МП, який, згідно з чинним тоді Статутом, повинен був відбутися не пізніше червня 1995 року. Ціла низка статутних і канонічних порушень призвела до того, що РПЦ МП досі не розглянула по суті звернення українського Собору про автокефалію. Але і УПЦ МП за всі ці 28 років не відкликала свого прохання. Просто, в силу ряду зовнішніх і внутрішніх факторів, вважає за краще про нього не нагадувати.
“Візантійська модель” канонічного права передбачає відповідність церковних кордонів державним. Коли, скажімо, Болгарія, Сербія і Румунія не мали власної державності, у них не було і автокефальних Церков. Навіть Греція, отримавши незалежність, врешті-решт домоглася автокефалії від цілком грецького Константинопольського Патріархату. (Це до міркувань про те, що росіяни і українці – “один народ”.) Константинополь, так само як і інші лідери “світового православ’я”, з огляду на нову геополітичну реальність, що склалася після розпаду СРСР, неодноразово виступали з різними ідеями “спільного” проголошення української автокефалії. Спочатку це питання передбачалося винести на Всеправославний собор 2016 року, а до цього він обговорювався на Синаксисі предстоятелів Церков “світового православ’я”. Компроміс, безсумнівно, був би врешті решт знайдений, якби в процес грубо не втрутилася політика.
Головним трендом державного популізму в Росії після 2000 року стало “як-би-невизнання” розпаду СРСР або, у всякому разі, нової геополітичної реальності, яку цей розпад створив. Після 2012 року, а особливо після відкритого військового зіткнення Росії з Україною 2014 року, цей тренд досягнув просто-таки істеричних регістрів. Гасла “утримати Україну”, “нє пущать”, “примусити до миру” стали домінуючими у свідомості багатьох росіян, причому єдність УПЦ МП з РПЦ МП розглядалося як дуже важлива “скрепа”, яка не відпускає Україну у вільне від Москви плавання. У цих умовах Патріарх Кирило (Гундяєв) приймає, як з’ясувалося невдовзі, політично помилкове для нього рішення не їхати на Всеправославний собор 2016 року. Причому приймає його у такий спосіб, який прямо провокує Вселенського Патріарха, який вважав цей Собор справою всього свого життя, на різкі відповідні дії. Кирило до останнього вдає, що їде на Собор, підписує всі проєкти його документів, формує на Архієрейському Соборі РПЦ МП офіційну делегацію, і лише за 10 днів до відкриття Собору заявляє, що не поїде. Цей маневр залишається досі головною загадкою його патріаршества. Хтось пов’язує його з ейфорією, що настала після “історичної зустрічі в Гавані” з Папою Франциском (мовляв, “навіщо нам якийсь Константинополь, якщо нас Рим підтримує?”). Хтось – з тиском Кремля через невиразну позицію РПЦ МП щодо України (Московська патріархія навіть кримські єпархії відмовилася відокремлювати від своєї самокерованої Української Церкви) і з загальним відчуттям, що Росія ізолюється від зовнішнього світу і негоже Церкві відсторонюватися від цього процесу . Загалом, не стільки сама відмова від участі в Соборі, скільки спосіб, яким Кирило цю відмову висловив, розв’язало руки Константинопольському Патріарху для односторонніх дій щодо України. Цей спосіб передбачав відповідь з боку “кинутих” партнерів з Передсоборного процесу, інакше ці партнери зовсім втратили б обличчя і гідність. Ну і, звичайно, унікальне військово-політичне становище, в якому опинилася Україна, і зростання її міжнародної підтримки на той момент не варто скидати з рахунків…
Навіть зараз, коли автокефалія ПЦУ виглядає питанням вирішеним, “світове православ’я” продовжує пропонувати Москві компромісні виходи. Спочатку посередником між Москвою і Константинополем зголосився бути Архієпископ Кіпрський, який почав об’їжджати зі своєю ініціативою предстоятелів Церков. А буквально вчора, напередодні Синоду, Елладська архієпископія передала свою пропозицію Москві по каналах головного державного інформагентства РФ – РІА “Новини” (натяк на підтримку цієї пропозиції Кремлем?). Патріарху Кирилу пропонувалося прийняти посередництво Афінського Архієпископа Ієроніма в переговорах з Константинопольським Патріархом, відштовхуючись від гарантій прибути на новий Всеправославний собор, виправивши, таким чином, свою помилку 2016 року. Однак в Московській патріархії вирішили, що прийняття такої пропозиції стане “втратою обличчя” і добровільною передачею Кирилом свого світового лідерства (все більш ефемерного, втім) грецькому православному світу. Ймовірно, ініціатива Архієпископа Ієроніма виникла у відповідь на лист йому від Кирила від 9 жовтня, де йшлося про скликання “Предстоятелів усіх Святих Божих Церков” (ймовірно, не на Собор, а лише на Синаксисі), покликаних “знайти рішення, яке всіх влаштує і послужить подолання нинішньої кризи”.
Як би там не було, Синод РПЦ МП прийняв сьогодні найбільш проблематичне рішення з усіх можливих. Він відмовився від пошуку компромісу, але, разом з тим, не став виконувати і канонічну акрівію, тобто не пішов на повний розрив спілкування з Елладської архієпископа, як було зроблено рік тому з Константинопольським Патріархатом. Обрано абсурдний з канонічної точки зору варіант: розірвати спілкування тільки з тими єпископами Елладської архієпископії, які так чи інакше визнають ПЦУ, і не розривати з тими, які не визнають. У такій формі це рішення суперечить не тільки 10-му Апостольському правилу, а й підриває самі основи православної еклезіології. Адже розрив канонічного спілкування – це аж ніяк не розрив дипломатичних відносин! Це свідчення Церкви про відпадання від неї того чи іншого співтовариства, а поза Церквою немає і таїнств, тому спілкування в таїнствах стає неможливим. Своїм сьогоднішнім рішенням Синод РПЦ МП вперше в церковній історії проголошує, що в одній і тій же помісній Церкві, що становить єдине ціле, що не розкололася, в одних храмах таїнства відбуваються, а в інших – ні. Що одного єпископа поминання свого Предстоятеля веде до відділення від Церкви, а іншого точно таке ж поминання – не веде. Можна скільки завгодно критикувати Елладську архієпископію за екуменізм і модернізм, але, принаймні, з формальною логікою у неї справи йдуть помітно краще, ніж у РПЦ МП.
Таке рішення свідчить про те, що Синод діє не в релігійній, а чисто у світській, політичній парадигмі, використовуючи свій новий інструмент, який вже отримав на християнському Сході найменування “євхаристійний шантаж”. Розрив чи нерозрив спілкування у цьому випадку жодним чином не пов’язаний з вірою або невірою у благодатність таїнств, а пов’язаний лише з можливістю зберігати свою гегемонію на тій чи іншій ділянці “світового православ’я”. Фактично РПЦ МП створює усередині Елладської архієпископії заділ, з якого згодом можна буде виростити “паралельну” структуру. Тобто проєкт створення “світового православ’я – 2”, про який ми писали ще на самому порозі процесу проголошення української автокефалії, знаходить все більш відчутні контури.
Але чи багато адептів зможе таким способом набрати собі РПЦ МП у Греції, та й в інших країнах православної ойкумени? Адже ніша консервативного протесту проти екуменізму, модернізму і календарної реформи там давно зайнята, і ніхто не збирається звільняти її для Патріарха Кирила.
