Днями відбувся архієрейський собор Польської Автокефальної Православної Церкви. В офіційному комюніке йдеться, що ієрархи підтримують автокефалію для України, але надали її нібито не тим особам. Цим, власне, польські архієреї продовжили свою політику проходження “між крапель”. Чому Польська Церква не може висловитися однозначно та змушена говорити “так, але …”, релігієзнавець Дмитро Горєвой розповідає у своєму матеріалі для LB.ua. Наводимо далі текст публікації українською мовою.
Автокефалія
Позиція щодо права України на автокефалію у ПАПЦ цілком адекватна, але іншої й не могло бути. Адже Польська Автокефальна Православна Церква веде своє походження від українського православ’я, а якщо точніше, від Київської митрополії. Сама ПАПЦ виникла тільки в 20-х рр. ХХ століття. Її основу становили українці, які мешкали в складі Другої Речі Посполитої. А це українська Волинь і Галичина, а також Холмщина і Підляшшя. Поляки переважно римо-католики, і серед них православ’я не користується великою популярністю. Тому Польська Церква – це церква православних українців і білорусів у Польщі.
Фактично на момент установи ПАПЦ була західною частиною Київської митрополії. Тому не логічно було б, щоб ця частина, яка сама отримала автокефалію, протестувала проти права своєї Матері-Церкви стати автокефальною. Більш того, коли ПАПЦ отримала свій Томос про автокефалію, там було прописано те ж саме обґрунтування, яке лягло в основу видачі українського Томосу. А саме – Москва незаконно відібрала Київську митрополію. Адже Константинополь не видавав Москві право власності на Київ, але лише тимчасово передавав, як би зараз сказали, в “сліпий траст”. Тобто керувати можна, і то на обговорених умовах, розпоряджатися – немає.
Саме тому польські ієрархи визнають право України на автокефалію, адже інакше вони ризикують похитнути історичний фундамент власної церковної незалежності. Взагалі рішення щодо Київської митрополії – це ж не тільки про Україну. До складу древньої Київської митрополії, документ про яку відкликав Фанар, входили і території Польщі, Білорусі, і країн Балтії.
Розкольники
Друга частина заяви єпископів ПАПЦ врівноважує першу. Вони кажуть, що не можна надавати автокефалію розкольникам, адже вони не можуть представляти церковний організм. На перший погляд звичайна церковна риторика, цілком в дусі Московського патріархату. Але тут потрібно розуміти контекст і новітню історію Польської церкви.
Річ у тім, що 1990-го р. ПАПЦ прийняла до свого складу, що називається розкольників – митрополита Португальського Гавриїла (Роша) разом з його невизнаної юрисдикцією. Спершу він був кліриком РПЦЗ, а потім пішов до грецьких старостильників (вони пішли в розкол від грецької церкви, коли та перейшла на новоюліанський календар). Так ось, за всіма канонами жанру, Гавриїл (Роша) – розкольник. Але в ПАПЦ анітрохи не вагаючись взяли його в чинному сані без будь-яких претензій. Так само, як Вселенський патріарх прийняв і визнав колишні УПЦ-КП і УАПЦ. Цей епізод дуже послаблює позицію Польської Церкви. Вони розуміють, що тикати розкольниками, тому, хто сам брав розкольником, – не личить. Тому намагаються цю тему зам’яти.
Після публікації інформації про португальського митрополита українським порталом Cerkvarium, Собор ПАПЦ взявся спростовувати це. Зокрема вони стверджують, що португальського митрополита перепосвятили 28 серпня 1990-го на свято Успіння Богородиці. Але відповідно до одного з польських друкованих видань, яке докладно висвітлювало православні новини, (Tygodnik Podlaski) ніякої повторної хіротонії не було, більш того, напередодні нібито дня хіротонії польські ієрархи також співслужили з розкольником. Що означає, що його сан вони визнавали. Висловлюючись мовою Моспатріархіі, поляки легалізували розкол. Тобто зробили те, у чому тепер самі ж дорікають українців.
Все це значно звужує простір для маневру Польської Церкви. Виникає питання, навіщо їй потрібні настільки неоднозначні, для неї самої, заяви? На мій погляд мова йде про досить хитру стратегію. Поляки, виносячи своє рішення щодо України, кажуть те, що хоче почути кожна зі сторін. Константинополь і Київ почули підтримку автокефалії, Москва і РПЦвУ (УПЦ МП) – засудження розкольників.
До речі, поляки ж не уточнюють, кого вони вважають розкольниками. Вони не називають конкретну юрисдикцію. Але ж, як цілком справедливо зазначає богослов Ілля Бей, після торішніх подій статус розкольника – це питання інтерпретації.
Коротенько. Після того, як Константинопольський патріархат скасував нещасливий акт 1686 року про управління Київською митрополією, він закликав усіх православних єпископів України, в незалежності від юрисдикції, прийти на Об’єднавчий Собор. Мета – вибори нового глави і отримання Томосу. Той, хто відмовився, той автоматично став розкольником. І Варфоломій прямо писав про це Онуфрію. Так що, це з точки зору Москви ПЦУ розкольники, а ось для Константинополя розкольники це якраз таки УПЦ (МП).
Звичайно, я не думаю, що поляки вважають Онуфрія і УПЦ (МП) розкольниками, адже Московський патріархат має значний вплив на ПАПЦ. Москва фактично перезаснувала ПАПЦ після Другої світової війни. А нинішній глава Польської Церкви і зовсім був агентом КДБ під псевдонімом “Юрек”. Це означає, що російські спецслужби можуть розташовувати компроматом на нього.
Однак і без цієї інформації, видно, що ієрархи Польської Церкви підтримують контакти саме з УПЦ (МП), але не з ПЦУ, так що розкольниками вони, швидше за все, вважають все ж останніх. Однак, з огляду на те, що пряма вказівка у вигляді назви юрисдикції відсутня, можна припустити, що вони таким чином залишають собі зазор. Так би мовити простір для маневру, можливість відіграти. Якщо/коли трапиться, що всі або більшість визнають ПЦУ, то поляки легко зможуть вийти з незручного становища, сказавши, що під розкольниками мали на увазі УПЦ (МП) і далі рухатися в руслі Константинопольської інтерпретації.
У православній церкві, дуже часто діє такий принцип “ми з тими, хто переможе”. Саме за такою логікою церковники вибудовують відносини з політиками і державами. Є звичайно ж виключення, але вони швидше підтверджують це загальне правило.
Саме тому не слід в рішеннях ПАПЦ бачити однозначну перемогу Москви і беззастережну поразку Києва. Боротьба за позицію Польської Церкви триває і на це натякають самі польські ієрархи. Питання як скористаються цією ситуацією в ПЦУ? Чи зможуть витягти необхідні висновки і вибудувати свою, привабливу для поляків, стратегію взаємин? Будемо чекати наступних результатів Собору ПАПЦ.
