Автокефалія для України оголила давні і довго приховувані проблеми в світовому православ’ї – війну за першість між Москвою і Константинополем. Україна стала головним полем бою цієї війни. Поки Константинополь здобув дві важливі битви: видав Томос і домігся визнання Елладською Церквою. Але для повної перемоги ще рано. У Москві теж не сидять склавши рук – недавно придбали собі шматочки колишньої архієпископії в Західній Європі. І коли, здавалося б, настало затишшя, союзники відкрили другий фронт на Заході. Прямо під боком у РФ – в Латвії. Днями стало відомо про державну реєстрацію Латвійської Автономної Православної Церкви Константинопольського патріархату. Журналіст та релігієзнавець Димтро Горєвой у своїй статті для LB.ua розповідає, що це означає для Латвії, РПЦ і всього православного світу. Публікуємо далі матеріал Горєвого українською мовою.
Митрополит Ризький і всієї Латвії Олександр під час молебню в соборі Різдва Христового, Рига / enciklopedija.lv
Передісторія
Для початку трохи історії. Православ’я в Латвії – не домінуюча конфесія, але одна з трьох найбільших. Зараз в цій країні православних близько 300 тисяч осіб, а це 16% населення. Історичне східне християнство прийшло сюди в Х-ХІ століттях, з сусіднього Пскова, який на той час був у юрисдикції Київської митрополії. Потім через конкуренцію з Лівонським і Тевтонським католицькими орденами, а пізніше і з Лютеранської церквою, православні неабияк здали свої позиції, але все ж продовжували власну традицію. Відродження православ’я почалося після приєднання територій сучасної Латвії до Російської імперії. Так, 1836-го року був заснований Ризький вікаріат (церковний район), а вже 1850-го вікаріат був піднесений до рівня єпархії (церковна область).
Після падіння імперії та смерті єпископа, РПЦ намагалася поставити на Ризьку кафедру декількох російських кандидатів, але уряд Латвії всіляко перешкоджав цьому. Компроміс був знайдений за рахунок архієпископа Іоанна (Поммера) – латиша за національністю. Він домігся від РПЦ автономії у внутрішніх справах Латвійської Церкви. Після його смерті керівництво церкви вирішило вийти зі складу Московського патріархату і звернулося до Константинополя. Там їх прийняли і 1936-го року видали Томос про автономію Латвійської Православної Церкви. У Москві, звичайно, це не визнали.
Через 4 роки Латвія була окупована Радянським союзом, автономія – ліквідована, а митрополита відправили на спочинок. Частина незгодних виїхала і сформувала Латвійську Православну Церкву в еміграції.
Собор Симеона і Анни Латвійської православної церкви в місті Єлгава / howlingpixel.com
Законодавчі особливості
Ситуація змінилася після розпаду союзу. Після того, як Латвія проголосила незалежність, Синод РПЦ одразу ж надав їй самоврядування у внутрішніх справах, намагаючись таким чином зберегти її в своїй сфері впливу. Але з еміграції повернулися члени ЛАПЦ і також захотіли офіційно зареєструватися. Однак в Латвії діяла норма про те, що одна конфесія може бути представлена тільки однією церковною структурою. Тому другої Православної церкви, що не Московського патріархату, бути не могло. Більш того, держава передала церкві Московського патріархату все майно православних.
Але “автономісти” не здавалися. Вони намагалися довести, що саме вони є правонаступниками православної церкви періоду незалежності (1918-1940). Річ у тім, що в Латвії щодо релігійних організацій є ценз осілості – ті релігійні організації, які існували до втрати незалежності мають пріоритет перед зареєстрованими після 1991 року. Але оскільки церква Московського патріархату мала таку ж назву, що й Константинопольська в міжвоєнний період, то “автономістам” відмовили. Так, в РПЦ дуже скрупульозно підходять до питання назв, і перейменувань страшно не люблять, не тільки в Україні, але і в Латвії.
Після цього ЛАПЦ подавала позови в суди різних інстанцій. Всі, зокрема, Верховний Суд вони програли і потім звернулися до Конституційного суду Латвії, який став на їхній бік. Суд визнав, що постанова Мін’юсту “одна конфесія – одна церква” порушує релігійну свободу і суперечить Конституції Латвії та профільним Законом. І ось 24 жовтня 2019 р Мін’юст Латвії офіційно зареєстрував “Латвійську Автономну Православну Церкву Константинопольського патріархату”.
Проблема керівника
Однак реєстраційними перипетіями не обмежуються “проблеми” православ’я в Латвії. Річ у тім, що церкву Московського патріархату в цій країні очолює вже досить літній митрополит Олександр (Кудряшов). Він на цій посаді ще від 1990 року, коли Латвія здобула незалежність.
Глава ЛПЦ має неоднозначну репутацію в країні, оскільки він був агентом КДБ, оперативний псевдонім – “Читач”. Завербований 1982-го року полковником КДБ Олександром Іщенком.
Чинний глава Латвійської православної церкви митрополит Ризький Олександр (Кудряшов) / pravoslavie.lv
Однак існує припущення, що митрополит Олександр пішов на співпрацю і став лояльним державній владі Латвії, оскільки в майнових питаннях і суперечках з ЛАПЦ держава стала на його бік.
Більш того, влітку цього року Сейм Латвії прийняв поправки до профільного закону “Про Латвійську православну церкву” щодо керівника організації. Суть правок в тому, що главою ЛПЦ може бути тільки громадянин Латвії, який прожив в ній не менше 10 років. Таким чином законодавці хочуть обмежити вплив іноземних центрів і зміцнити автономію релігійної організації.
Головна деталь полягає в тому, що митрополиту Олександру (Кудряшову) вже 80 років і згідно Статуту РПЦ він ще 5 років тому мав подати заяву про відставку у зв’язку з досягненням 75-річчя. Це не означає автоматичного відходу на спокій. У РПЦ ця норма стала своєрідним повідцем, на якому патріархія тримає всіх літніх архієреїв. Як тільки патріарху Кирилу щось не сподобається в поведінці глави Латвійської церкви він одразу дістане цей козир і проведе через Синод рішення про задоволення прохання про відставку і призначить свою людину.
Митрополит Ризький і всієї Латвії Олександр проводить літургію в Ризькому кафедральному соборі Різдва Христового / pravoslavie.lv
Так вже було в сусідній Естонії. Де після смерті митрополита Корнилія Кирило призначив свого протеже – архієпископа Євгенія, який до цього керував Московськую Духовною Академією. До слова, Євгеній до свого призначення не служив в Естонії, тобто він свого роду “варяг” там.
Так ось, щоб в Латвії не повторився естонський прецедент і були внесені правки до Закону. Але не тільки політики, а й самі церковники вирішили “прикрити тил”. У досить таємничій атмосфері в жовтні цього року пройшов Собор ЛПЦ. Підсумкові документи так і не були опубліковані, але зазначається, що були затверджені зміни до Статуту, які саме – не повідомляється. Є інформація, що була внесена правка про довічне обрання предстоятеля ЛПЦ, без подачі заяви про відхід на спокій при досягненні 75 років. Певно, латвійські священики дуже не хочуть призначення “варяга” і всіляко намагаються продовжити перебування митрополита Олександра на кафедрі.
Міжцерковний контекст
Події, що розгортаються в Латвії, досить добре вписуються в загальний політико-релігійний контекст. Країни, які отримали незалежність у кінці ХХ століття, намагаються зміцнити свій суверенітет, відмовившись від церкви метрополії. Україна, Естонія, Північна Македонія, Чорногорія, Молдова і ось тепер Латвія – країни з однією програмою-максимум – отримати незалежну від колишнього центру церкву.
Константинопольський патріархат намагається зміцнити свої позиції на міжправославної арені і інструменталізувати помилки РПЦ, а також взяти під своє крило тих, хто не хоче у себе Московського патріархату. Навряд чи Латвійська Церква взяла назву Константинополя в свою назву без узгодження з останніми. Виходить, що союзники відкрили західний фронт, щоби відтягнути сили противника на українському напрямку.
Патріарх Кирило під час служби в Храмі Христа Спасителя в Москві, 6 січня 2019 / EPA / UPG
Водночас РПЦ поступово звужується до рівня церкви Російської Федерації і російської діаспори. В рамках тісної співпраці РПЦ і Кремля – це цілком логічно. Адже патріарх Кирило все частіше бере участь у внутрішньо російських заходах, і все рідше позиціонує себе патріархом не тільки росіян, а й українців, білорусів, молдаван і латишів. Участь в просуванні суто російських інтересів і суто московського порядку на міжнародній арені має свою ціну. І ця ціна – звуження меж очолюваної церкви рівно до тих політичних контурів, чиї інтереси представляєш світу.
