Днями Папа Римський Франциск під час повернення з Японії дав прес-конференцію, яка більшою мірою стосувалась насилля, зброї та військових конфліктів. Окрім усього іншого, Папа згадав і про перемовини України та Росії у зв’язку з вирішенням проблеми Донбасу.
Якщо подивитись пряму мову Папи, якого дослівно процитували Vatican news, можна побачити, що більшість заголовків ЗМІ подали цю тему, м’яко кажучи, не зовсім коректно, пише релігійний оглядач Тетяна Деркач у публікації для Сerkvarium.
Наводимо нижче повний текст публікації.
Російські медіа зобразили позицію понтифіка як підтримку президента Росії Володимира Путіна, українські ЗМІ, намагаючись витримати нейтральний тон, вирвали його слова з контексту. Все це не могло не ввести читачів в оману. Росіяни це сприйняли як перемогу, українці – як зраду та підтримку легітимації особливого статусу ОРДЛО. Визнаю, навіть я на хвилину забула про золоте правило журналіста – фактчекінг, і дозволила собі критичні висловлювання на підставі заголовків ЗМІ.
Спробуємо розібратись на підставі англійської та італійської мовних версій інтерв’ю, так що ж саме сказав Папа про Донбас. На мій погляд, навіть оглядачка сайту Vatican news виклала цей момент з промови Папи не дуже коректно. Кореспондент французської газети Le Figaro, згадуючи про розуміння Папою справедливого світу як беззбройного, тим не менш, запитав, а що робити, якщо одна країна напала на іншу? (“what about legitimate defence, when one country is attacked by another?”). Чи можна говорити в такому випадку про можливість “справедливої війни”? (does the possibility of a “just war” still exist?).
Нота бене. В військовій етиці існує поняття “справедливої війни”. В першу чергу її ключові ознаки полягають в справедливості причин її проведення. Свою відповідь Папа почав трохи здалеку, але дуже логічно, як на мій погляд. Оскільки ЗМІ відрізали оце “здалеку”, саме тому і виникли невірні трактування його позиції по Донбасу. Схематично його відповідь полягає в наступному.
1. Міжнародні організації, які закликані стримувати війни, працюють з невеликим успіхом. Більш успішним тут можна визнати посередництво інших країн, таких як Норвегія. Це чудово – але недостатньо. (“We have not made progress there: international organizations don’t succeed, the United Nations don’t succeed. They mediate often and well: countries like Norway are always willing to mediate. I like that, but it’s insufficient, we need to do even more”).
2. Рада Безпеки ООН не може працювати ефективно в плані роззброєння, якщо якась одна країна накладає “вето” на рішення, узгоджене усіма іншими членами РБ ООН. (“Take the UN Security Council: if there is a problem with armaments and everyone agrees to solve the problem to avoid a conflict, everyone votes “yes”. One country with the right of veto votes “no”, and everything stops”).
3. Вирішенням цієї проблеми могло б стати скасування для деяких країн права “вето”. (“I can’t judge whether it’s a good idea or not, but I have heard it said that perhaps the United Nations should take a step forward and remove certain nations’ right of veto in the Security Council. I heard this was a possibility”).
Нота бене. Право “вето” в в Раді Безпеки ООН мають лише 5 країн: США, Великобританія, Франція, Китай та Росія. Ключовою країною, яка зловживає правом “вето” під час розгляду “збройних” питань в Раді Безпеки ООН, є саме Росія. Так, вона наполегливо блокує розслідування хімічних атак в Сирії, які здійснював її протеже Башар Асад. Майже половина всіх “вето” в ООН з 1945 по 2019 рік – на совісті Кремля.
Повний список застосування “вето” можна побачити тут – і зробити певні і дуже конкретні висновки. Це дало привід західним країнам шукати засоби подолання російського “вето” за допомогою Резолюції Генасамблеї ООН від 1950 року “Єдність заради миру”.
Остання спроба домовитись про незастосування права “вето” в ООН була в 2015 році: Франція наполягала, що “вето” неприпустимо у випадках розгляду питань геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Здогадайтесь, хто був проти? Росія.
4. Мають бути задіяні всі можливі засоби, щоб зупинити озброєння або війни та підтримати переговорні процеси, в тому числі за допомогою посередників. Це, на думку Папи, принесе результат. (“But everything that can be done to stop arms production, to stop wars, to encourage negotiation, with the help of mediators, must always be done, and it produces results”).
Нижче Папа пояснив, що теорія легітимної (тобто, справедливої) війни має право на існування, але спочатку мають бути вичерпані всі дипломатичні та посередницькі переговорні засоби. (“The idea of legitimate defense is always valid; even moral theology allows for it, but as a last resort. The use of arms is a last resort. Legitimate defence must go through diplomacy, mediation. Legitimate defence with weapons is a last resort”).
Можна тут констатувати, що певною мірою це дуже ідеалістичний погляд на поточну реальність, яка дуже не співпадає з теорією, особливо якщо ми говоримо про гібридні війни.
5. Нарешті, переходимо до війни між Україною та Росією. Папа як послідовний прихильник переговорів (тобто, “сім раз відмірь – один відріж”) готовий вітати будь які їхні спроби. Але, як я сказала вище, це надто романтична позиція, яка не враховує і гібридний статус ворога, і імітацію переговорів. Але читаємо уважно Папу: “наприклад, випадок України та Росії не стосувався зброї, але переговорів про обмін в’язнів, і це було позитивно. (“For example, the case of Ukraine and Russia wasn’t about weapons, but about negotiating a prisoner exchange, and this was positive”).
Про зброю не домовились – так хоча б про бранців. Очевидно, тут мова йде про тих бранців, яких захопила Росія – починаючи від Сенцова, Сущенка, Клиха тощо – до моряків “Яни Капу”. В оригіналі італійською це звучить “lo scambio di prigionieri” – “обмін полоненими”. А на Донбасі, – каже Папа, – вони думають про планування особливого державного статусу (“In Donbass, they are thinking about planning a different governmental regime”) Вони про це дискутують (“ne stanno discutendo”). Це позитивний крок. Дискусія – це позитивний крок. З точки зору Папи, можна припустити, будь-яка дискусія – краще аніж продовження військових дій. Ну, в принципі, логічно, якщо не брати до уваги, що Росія використовує дискусії не задля досягнення позитивного результату.
А тепер питання: хто “вони”, якщо мова йде про Донбас? Україна та Росія. Тобто, у Папи, який не користується теорією гібридної війни, все, що стосується Донбасу, вписується в межі “caso di Ucraina-Russia”. Це при тому, що Росія наполягає на окремій суб’єктності “ДНР” та “ЛНР”, а себе малює виключно посередником-миротворцем.
Так, ми чудово пам’ятаємо всі двозначні висловлювання представників Ватикану щодо “caso di Ucraina-Russia”, але навіть Апостольський нунцій в Україні Клаудіо Гуджеротті у своїй палкій емоційній відповіді професорці НАНУ Людмилі Филипович раптом “видав на-гора” меседж про небезпеку зведення поняття “сепаратист” “до того, що найбільше ображає суспільне почуття українців та водночас збігається з тим, що стверджують сепаратисти і їхні прихильники, а саме: до поняття громадянської війни між українцями, які живуть на заході, й тими, які живуть на сході відносно лінії розмежування (незалежно від того, хто би міг цю війну створити чи підтримувати)”.
Думаю, висновок з усього вищевикладеного кожен нехай робить свій. Але в даному конкретному випадку я б не поспішала з засудженням.
