Скажи, хто я – і я скажу, хто ти
Опоненти ПЦУ майже з самого початку її існування придумали для неї, як їм здається, вдалу “обзивачку” жаргонного походження – “СЦУ” (абревіатура від “Святійша Церква України” в Томосі ПЦУ), пише релігійна оглядачка Тетяна Деркач у публікації для Cerkvarium.
Вже складно сказати, хто став першоджерелом цього “шедевра”: одні вказують на єпископа Обухівського, настоятеля Іонинського монастиря УПЦ МП (тут і далі йдеться про РПЦвУ, – ред.) Йону Черепанова, інші стверджують, що це креатив піарників УПЦ МП.
Ну, пожартували раз, посміялися два. Але цей мем підхопили самі різні, здавалося б, серйозні люди, типу глави Синодального відділу із взаємин РПЦ з суспільством і ЗМІ Володимира Легойди. І із завзятістю, гідною кращого застосування, продовжують встромляти його де треба і не треба, навіть часом замінюючи їм оригінальну абревіатуру у чужих цитатах. Що може стояти за цією наполегливістю?
Є в психології такий термін – “знецінення”. Це досить поширений прийом самозахисту, що пригнічує сильні негативні емоції – страх, біль, гнів, тривожність, вину тощо. Психологи вважають, що до знецінення схильні в першу чергу нарциси, які не готові визнати рівноцінність ближнього. У таких людей при зустрічі з “рівнею” виникає неконтрольований напад тривожності, який швидше за все можна зняти знеціненням “конкурента”. В іншому випадку нарциси не розуміють, як їм конкурувати – не своїми ж достоїнствами, справді?
Знецінення застосовується і в разі, якщо долає заздрість, занижена самооцінка або виникає панічний страх перед кимось. Хто дивився другу частину фільму “Воно” по Стівену Кінгу – зрозуміє.
Однак цей прийом дає ефект короткостроковий, як алкоголь – знімає стрес тут і зараз. Якщо довго знецінювати навколишню дійсність, вона сама по собі втрачає цінність, попутно підминаючи під себе і саму людину, яка змушена створювати собі паралельну ідеалізовану реальність, де конкурувати з нею гідний тільки один Господь Бог.
Стосовно нашого випадку: систематичне знецінення конкурента призводить до втрати навички ведення діалогу. Для Церкви це вміння критично важливо.
За знеціненням зовнішнього відбувається поступове знецінення внутрішнього – і, як наслідок, саморуйнування. Психологи називають це “інфляцією відносин”. Знецінювач у підсумку виявляє, що “після смерті Махатми Ганді і поговорити-то ні з ким”.
Наступний етап – самоізоляція (“я в будиночку”). У цьому стані виникає апатія до всього, цілі та місія людини розмиваються – і теж знецінюються. А навіщо напружуватися, якщо навколо немає нікого або нічого цінного? Знецінення оточуючих (іншої Церкви, держави) поступово відключає механізм подяки. “Слава Тобі, Господи, що я не як той митар!” – це хрестоматійне знецінення. Яке рано чи пізно призведе до того, що і слова подяки до Бога закінчаться.
Якщо наш конкурент – не повноцінна канонічна рівна нам Церква, а якесь недолуге непорозуміння “СЦУ”, то і ті, хто це непорозуміння визнає собі рівним, – теж нікчеми. Ті, хто визнає тих, хто визнав “СЦУ”, – теж нікчеми. Хто співчуває тим, хто визнає тих, хто визнав, – негідники і зрадники. І так далі ланцюжком.
Нарешті, знецінення може працювати і як проекція: коли “ворогу” приписується власна емоція. У цьому сенсі “СЦУ” – просто ідеальний приклад. Адже саме ПЦУ – результат подолання багаторічних страхів, залякувань і маніпуляцій. Значить, “СЦУ” насправді хтось інший…
