30 січня у благочиння Московської обласної єпархії РПЦ, яку очолює Патріарх Кирило, прийшла централізована розсилка з роз’ясненням способу прийняття в РПЦ хрещених у Православній Церкві України. Там заявлялося, що охочі приєднатися до РПЦ, якщо такі будуть, повинні пройти повторне хрещення.
Архімандрит, український богослов та професор університету Лойола-Мерімаунт в Лос-Анджелесі Кирило Говорун у своєму Telegram-каналі пояснив, що означає рішення РПЦ перехрещувати вірян ПЦУ. Зокрема, він наголосив, що це пряма загроза соціальній стабільності в Україні та одне з найбільш абсурдних богословсько-канонічних рішень нашого часу.
Наводимо нижче повний текст колонки арх. Кирила Говоруна
В історії Православної Церкви були дельти в практиках прийому з інших церков. Найбільш близький до нашого – приклад ставлення до католицького хрещення. Так звана “схизма 1054 року” була одномоментною подією, а формувалася упродовж кількох століть, розпочавшись в епоху Фотія і остаточно сформувавшись лише в ранньомодерну епоху конфесіоналізму.
Про схизми ми тут говоримо не як про онтологічну реальність, а радше як про герменевтику поділу, що стала загальною для обох боків. Тобто, коли як католики, так і православні стали вважати одне одного схизматиками і привели свої літургійні практики у відповідність з такою герменевтикою своїх відносин.
В ту ж епоху конфесіоналізації герменевтика схизми і конфесійних відмінностей поповнилася новим концептом: бінарністю акривії-ікономії. Було ухвалено, що за акривією католиків можна перехрещувати, а за ікономією – ні. Поява самої цієї бінарної системи було пов’язано, зокрема, зі встановленням різних практик прийому.
Так, перший соборний акт з цього питання було прийнято Константинопольським собором 1484 року, коли був встановлений прийом через миропомазання. Київська митрополія Константинопольського патріархату в першій половині 17 століття практикувала прийом навіть без миропомазання.
У той же час Російська Церква спочатку соборно вирішила перехрещувати (1620), а потім (1667) узгоджуватися з рішеннями Константинопольського собору від 1484 р.
1755-го року Константинопольська церква переглянула своє соборне рішення від 1484 р. Тоді патріарх Кирило V, заручившись підтримкою двох східних патріархів (Олександрійського і Єрусалимського), видав орос, який наказував перехрещувати католиків.
Згідно з канонічною формою статус цього рішення був гібридним – чимось середнім між ενδημούσα σύνοδος і рудиментами пентархії. Члени Константинопольського синоду, які мали би взяти участь у ενδημούσα σύνοδος, якби він був повноцінним, виступили проти ороса, а також проти патріарха Кирила, який його ініціював.
Зрештою їм вдалося скинути патріарха – зокрема, за самочинні дії щодо видання ороса і маніпуляції інститутом ενδημούσα σύνοδος. Відтоді і до цього дня існує та сама дельта в практиках прийому католиків: від перехрещення до прийняття навіть в сущому сані. Це дуже широка дельта – найширша, яку можна собі уявити.
Однак рішення РПЦ щодо ПЦУ спрямувало цю дельту до нескінченності. Йдеться про те, що весь православний світ готовий приймати вірян ПЦУ з їхнім хрещенням і миропомазанням. Навіть ті церкви, які висловлювали сумніви щодо хіротоній в ПЦУ, жодного разу не висловдювали сумнівів у дійсності членства в Церкві Христовій мирян ПЦУ.
І тільки РПЦ це членство категорично відкидає. Тобто, в Кіпрській або Румунській Церкві мирянин з ПЦУ зможе причащатися, навіть не сповідаючись в приналежності до ПЦУ, а в РПЦ (і РПЦвУ) його будуть перехрещувати.
При цьому в тій же РПЦ католиків прийматимуть без перехрещення, а то і в сущому сані, як це сталося 2014-го року з колишнім єзуїтським священиком о. Костянтином Симоном з Папського Орієнтального інституту. Рішення РПЦ, таким чином, означає або те, що ПЦУ за своїм віровченням відстоїть від Православ’я значно далі, ніж Католицька Церква, або те, що у цього рішення немає жодної богословської логіки.
Рішення РПЦ мотивовано виключно політично. Воно – частина політики залякування вірних РПЦ та РПЦвУ, щоб вони боялися навіть наблизитися до вірних ПЦУ, і може служити лише ескалацією конфронтації.
Це рішення – пряма загроза соціальній стабільності в Україні. Це також одне з найбільш абсурдних богословсько-канонічних рішень нашого часу, яке увійде в підручники як приклад богослов’я, повністю підлеглого політичній доцільності. Серед іншого, до речі, воно розриває бінарність акривії та ікономії, перетворюючи на абсурд ту й іншу.
І що цікаво, в Константинопольській Церкві, яку звинувачують в папізмі, цілий синод в середині 18-го століття повстав проти рішення патріарха, а в Російській Церкві не знайшлося жодного голосу в усій Міжсоборній присутності, яка обговорювала це питання, щоб цей голос вказав на абсурдність ухваленого рішення.
