Д0 2014-го питання приналежності до якоїсь Церкви для українців не стояло, та віднедавна це ще одна лінія фронту, пише Пітер Дікінсон, науковий співробітник Atlantic Council, видавець журналів Business Ukraine і Lviv Today. Переклад його публікації наводить НВ.
Історія швидко твориться у сьогоднішній Україні. Під’юджена непроголошеною війною з Росією, яка триває вже сьомий рік, Україна сьогодні скидає з себе століття імперського багажу та постає з невідомості справді незалежною нацією. Це посилає хвилі геополітичної турбулентності ширшому регіону і затягує весь світ у нову Холодну війну. Втім, епіцентр цієї історичної драми, що розгортається, лишається всередині самої України. Це відчуття змін і національного пробудження очевидне у щоденному українському житті – від політики й економіки до культури та ідентичності.
Серед багатьох історичних потрясінь, що спіткали Україну починаючи від 2014 року, лише деякі мали більшу символічну значущість ніж створення незалежної Православної Церкви України. Епохальна подія трапилася на початку 2019-го, коли Варфоломій І, Вселенський Патріарх Константинопольський, надав їй автокефалію, незалежний статус. Століттями православні віряни України потрапляли під юрисдикцію Москви. Розпад СРСР призвів до появи Київського Патріархату як конкурента Московському, але ця українська “вискочка” не отримала міжнародного визнання. Втручання Константинопольського Патріарха 2019 року повністю трансформувало цю картину й подарувало Україні міжнародно визнану, власну Православну Церкву.
Митрополит Київський і всієї України Єпіфаній під час його Інтронізації в Соборі Святої Софії Київської, 3 лютого 2019 / УНІАН
Відтоді минув рік, і нині ПЦУ міцно затвердилась вдома, і поступово завойовує позиції на міжнародному рівні. Втім, як і для самої України, у її нової Церкви попереду ще багато роботи, на заваді якій стають величезні виклики з боку російського істеблішменту, якому не хочеться приймати втрату свого традиційного домінування в країні, яку багато хто в Москві продовжує розглядати як внутрішню частину осердя російської території.
“Це молода Церква з древнім корінням”, — говорив митрополит ПЦУ Епіфаній під час щорічної служби у шанованому Софійському соборі в Києві на початку лютого. Затим митрополит продовжив, описуючи ПЦУ як продовження давнього родоводу, що тягнеться ген до навернення слов’ян у християни наприкінці Х століття. Це перекликається з тривалими спробами приписування таких же глибоких основ і нинішній українській державі.
Софійський собор був особливо вдалим місцем для таких сміливих заяв. Над зібранням височіли тисячолітні фрески зі зображенням київських князів, які першими принесли в Україну християнство. Ці світські ікони вважаються прямими предками сучасної української держави. Як і багато що у національній історії України, яка постає заново, їх так само бажає собі Росія, просуваючи власний міф про їхнє виникнення. Оскільки сьогоднішні українці борються за створення власного національного наративу, це неминуче приводить їх до зіткнення зі своїми північними сусідами.
Питання православної незалежності довгий час було дуже політизованим аспектом зусиль України з розбудови пострадянської держави. Після Помаранчевої революції 2004-го президент Ющенко прагнув, але так і не зумів забезпечити автокефалію для країни. Коли це нарешті сталось десятиліття потому, прорив звідусіль приписували президентові Порошенку, який вклав значний політичний капітал у своє зближення з Константинопольським Патріархом, і прагнув використати цей успіх як плацдарм для переобрання.
Інші фактори запобігли переобранню Порошенка на другий президентський термін, але важливість його досягнення не слід недооцінювати, навіть якщо нині вона не здається такою очевидною. Протягом року від заснування ПЦУ близько 600 парафій залишили Московський Патріархат, приєднавшись до нової Церкви. Це крапля у порівнянні з тим океаном із 12 тисяч українських парафій, що продовжують бути вірними РПЦ. Для порівняння, ПЦУ в цілому має близько 7 тисяч парафій. Втім, підрахунок парафій — наука не точна, позаяк багато з них містять крихітні сільські та інші громади, що існують лише на папері.
Можливо, більш красномовним є національне опитування, опубліковане 3 лютого шанованим Центром Разумкова, де з’ясувалось, що понад третина українців (34%) нині визначають себе як члени наново створеної ПЦУ, у той час як лише 14% слідують за Московським Патріархатом. Разом з тим понад чверть респондентів (27,6%) вважають себе просто православними християнами без приналежності до конкретної гілки чи об’єднання.
Як видно з опитування, відхід від Московського Патріархату — це довготривалий тренд, що передував недавній появі автокефалії. Жоден інший фактор не став для долі РПЦ таким катастрофічним, як шестирічна непроголошена війна Володимира Путіна проти України. Духовенство Московського Патріархату звинуватили в активній підтримці російської військової агресії в Україні, в той час як численні випадки, коли священники відмовлялись надавати релігійні послуги для полеглих під час оборони країни українців, повсюди викликали у громадськості гнів та занепокоєння. До 2014-го питання приналежності до якоїсь Церкви для українців не стояло, але військовий конфлікт перетворив його на ще одну лінію фронту в цьому гіркому геополітичному розлученні Росії та України.
Попри невдачі останніх років, РПЦ, ймовірно, залишатиметься частиною українського суспільства ще багато десятиліть. Вона продовжує контролювати більшість важливих релігійних об’єктів України, і має глибоке, простягнуте у поколіннях, коріння в українському суспільстві – досить потужне, аби протистояти нинішнім політичним штормам. Але як би там не було, за цей рік ПЦУ продемонструвала, що здатна пускати коріння також. Консолідувавши свою позицію на домашніх теренах, нова Українська Церква також була офіційно визнана Грецькою Православною Церквою і Олександрійським Патріархатом. Під час урочистостей на честь річниці, Митрополит Епіфаній сказав, що він також очікує на подальше визнання зсередини православного світу найближчими місяцями. Також триває робота, спрямована на взаємодію зі ширшим українським суспільством, шляхом створення Фонду Мазепи — ініціативи, що за підтримки ПЦУ підтримуватиме хороші ініціативи та діалог по всій країні.
Біля собору Святої Софії, де проходив Об’єднавчий Собор, на якому було створено єдину Православну Церкву України. Київ, 15 грудня 2018 року
Можливо, найбільш важлива роль ПЦУ полягає в тому, аби бути символом української державності. До автокефалії парафіян Київського Патріархату часто висміювали як членів невизнаної секти. Це відображає подібні напади на Україну в цілому за нібито відсутність в країні історичного родоводу як незалежної нації, у чому опоненти вбачають доказ того, що вона якимсь чином менш гідна поваги. У цьому контексті міжнародне визнання, отримане ПЦУ 2019 року, стало значним кроком уперед у довгій мандрівці з формування української нації. Це не поклало кінець релігійному впливу Росії в країні, однак, послало меседж про те, що Україна є незалежною нацією зі своєю власною Церквою.
