Москва будує багатополярне православ’я виключно під себе

На адресу Cerkvarium надійшов переклад листа ченця афонського монастиря Пантократор о.Микити про те, що насправді стоїть за Амманським саммітом під ідейною егідою РПЦ.

Братня зустріч в Аммані та Свята традиція Церкви

Ієромонах Микита Пантократорський

З настанням Святої й Великої Чотиридесятниці, слухаючи її прекрасні покаянні тропарі, ми можемо легко перенестися подумки назад на багато століть і побачити, що й тоді співали точнісінько так само, як співають і сьогодні. З таким самим уставом та порядком. Ми відчуваємо, що традиція нашої Православної Церкви є живою. Ми відчуваємо і надійність у її неперервності, яка триватиме повік. Свята Гора є винятковим хранителем традиції, яка впродовж століть зберігає та дотримується її неухильно. Покоління ченців передавали та передають новим [поколінням] святогірський дух, який зрошений джерельною водою Святої традиції Православної Церкви. Ось чому так вкрай необхідно та життєво важливо залишатися їй вірним. Як кажуть [святі] Отці “два крила,  на яких тримається Церква – це Святе Письмо та Свята традиція”.

Зустріч в Аммані є ударом по Святій традиції Православної Церкви. Всі міркування організаторів цієї братньої зустрічі в Аммані стали очевидними. Її метою було і залишається пониження ролі Вселенського Патріарха в Православ’ї. Щоби він не мав права бути розпорядником [права] надавати Автокефалії,  [права] приймати апеляції[1], як от звернення від інших помісних Церков і т.п. Щоби його першість було зведено лише до формальної пошани, без усіх інших прерогатив, які Церква надала йому Вселенськими Соборами.

Можемо зустріти багато точок зору, які, [однак,] не мають жодного відношення до традиції Церкви. Або ж, що “в Аммані всі були рівними, сидячи за круглим столом і що це є правильно, оскільки так має бути на Всеправославних зустрічах. Без головуючого, оскільки головою є Христос”. Ніхто не ставить під сумнів того, що головою Церкви є Христос. Однак, такі речі (зустрічі) є невластивими та небезпечними для Православної Церкви. Церква так ніколи не чинила. Завжди існував хтось, хто був першим, за прообразом і місцем Христа [у Церкві]. Наприклад, бачимо, що впродовж Святої Літургії завжди хтось один її очолює та звершує таїнство. Може бути [так], що всі  [хто співслужить] є рівними за ступенем [священства], проте хтось має бути першим, за образом Христа. Навіть на першому Апостольському Соборі хтось був [його] очільником[2]. Всі [вони] були апостолами, однак, хтось [посеред них] головував і спрямовував бесіду і сам Синод (Зібрання). Синод не може бути без головуючого.

В історії Православної Церкви ми бачимо, яку роль відігравав Папа Римський (до Великої схизми[3]). Він дуже завзято втручався у справи інших помісних Церков, так само й [у справи Церкви] Константинополя. Ми маємо один характерний приклад, засвідчений у житті Святого Іоана Золотоустого, коли Папа Римський Інокентій[4] наклав епітимію на імператора, а також на будь-якого клірика, який би причастив його. Тобто, [звісно, йшлося] в першу чергу про клірика [Церкви] Константинополя, однак, це стосувалося і загальніше – всіх кліриків усіх Патріархій, які зробили би це. Однак, засвідчені [також] в житіях інших багатьох Святих [приклади] втручання Папи, котрий [тоді] був перший по честі, у справи інших помісних Церкви, якщо вони про це просили. Він завжди брав участь у вирішеннях усіх важливих проблем і регулював усі питання Церкви,  оскільки мав першість честі. Ці декілька прикладів з [історії] давньої Церкви, [показують нам] що завжди існувала якась вища влада. Завжди, хтось був вищим від інших і скеровував церковні питання. Як перший посеред рівних.

Відомо, що старшинство честі Вселенського Патріарха було встановлено Вселенськими Соборами. Згідно з рішеннями Четвертого[5] та Шостого[6] Вселенських Соборів, Патріархові Константинопольському надавалося рівне старшинство чести з тим, що [мав і] Папа Римський. Так, після [Великої] схизми Церков, він (Патріарх) залишився один, володіючи цим старшинством. Історія та канони Вселенських Соборів не лише вказують нам на первинність ролі Вселенської Патріархії, але й зміст (суть) цієї ролі. Старшинство по честі не є лише формальним головуванням, воно також передбачає відповідні обов’язки, серед яких є і надання Автокефалії. Усі Автокефалії та Патріарші достоїнства новітніх помісних Церков були надані Вселенською Патріархією. Такі рішення Патріарх не приймає сам, але [разом] зі Святим Синодом, [що функціонує] при ньому, оскільки в Православній Церкві існує синодальність [управління] і не існує непогрішності Папи. Багато [з таких] рішень було змінено чи відкладено для подальшого вивчення питань, якщо про це просять Архієреї – члени Синоду. Розумно, що всі синодальні Архієреї (члени Синоду) змінюються впродовж визначеного часу, і це забезпечує об’єктивність і достовірність рішень[7].

Традиція та історія Церкви визначає Вселенську Патріархію для звернення оскарження (апеляції) від будь-якої помісної Церкви, використовуючи [право] “éккліто”. Вона не втручається у внутрішні [справи] інших помісних Церков, проте має право вирішувати їхні питання, якщо вони про це попросять. Тобто, [діє] як верховний суд. Така прерогатива існувала з давніх часів, коли Папа Римський засуджував постанови, що стосувалися інших Патріархій. І ця [традиція] настільки була усталеною, що на запитання російського кліру до Патріархів 1663 року[8], чи Вселенська Патріархія має право судити справи інших помісних Церков, усі Патріархи одноголосно відповіли “ТАК”, що лише Вселенська Патріархія володіє таким правом. Всі ці речі є визначеними в традиції Православної Церкви, яка так рухається століттями. І ми, рухаючись разом із тим, що нам передала Церква, рухаємося [перебуваючи] в безпеці. Все решта – це небезпечні нововведення та думки тих, кому заважає [ця] прерогатива, яку Церква надала Вселенському Патріархові. Важливим є те, що він не взяв її сам, не вимагав її, але вона була йому надана Вселенськими Соборами, і, нажаль, той, хто ставитиме це під сумнів, поставить під сумнів рішення багатьох богоносних Отців, які її і визначили. Все це породив Святий Дух, який є абсолютним Богом, і все, що було сотворено Богом, є досконалим і не потребує виправлень. [Воно] не може стати кращим. Коли ми втрутимося, можемо це лише погіршити.

Очевидно, що дехто не може чи не хоче йти второваним і перевіреним шляхом традиції та історії Церкви, проте, шукає нових “платформ” для проведення Синодів.

Найважливіше, що стосується цієї зустрічі в Аммані, те, що з’ясувалася справжня її мета (понизити роль Вселенської Патріархії), ніби під приводом обговорення проблем, що хвилюють Православ’я. Коли б дійсно було хвилювання через проблеми у Православ’ї, однозначно, мала би обговорюватися й проблема в Катарі. Ось вже шість років, два древньо-іменитих Патріархати не мають спілкування поміж собою. Як ми би не дивилися на це, проте, це породило розрив (схизму) всередині Церкви. Подібна проблема несопричастя, яку наклала і Російська Церква.

Варто зазначити, що в делегації Церкви Росії [в Аммані] був і Київський Митрополит Російської Церкви к. Онуфрій, який заявив, що їхня Церква в Україні в дійсності не відрізняється уставом від [будь-якої] Автокефальної Церкви. Проте, будучи членом делегації Патріарха Московського і враховуючи також те, що він є постійним членом Святого Синоду Російської Церкви, як може хтось стверджувати, що ця Церква діє самостійно?

Це правда, що Українське [питання] вже стало на другий план. На цій зустрічі нічого конкретного не було прийнято для вирішення “проблеми” в Україні. Навіть митрополит Онуфрій висловив своє незадоволення [цим]. Він волів, щоби конкретніші речі були прийняті. Було ж вирішено, що має відбутися Всеправославний діалог на цю тему. Це показує першопочаткову мету зустрічі, тобто, пониження [ролі] Вселенської Патріархії. Проте, яка Автокефалія [коли-небудь була надана] на Всеправославному Соборі? Ніяка. Оскільки, це є прерогатива лише Вселенської Патріархії.

Церква завжди стикалася з подібними потрясіннями, оскільки, там,  де є люди – існують і проблеми. Однак, [вона] завжди рухалася вперед, опираючись на свої традиції та на те, що добре визначили богоносні Отці.

Примітки перекладача:

[1] Відомий також термін “éккліто”, що передбачає можливість подавати апеляцію-звернення окремих церковних представників, ієрархів до вищої інстанції Церкви, якою виступає Вселенська Патріархія.

[2] Згадки про апостольські зібрання й так званий Апостольський чи Єрусалимський Собор (49 рік, за іншими даними 51 рік) містяться в Діяннях та Посланнях Апостолів, зокрема: Діян. 1: 13-26; Діян. 6: 1-6;  Діян. 15: 1-34; Гал. 2: 1-10.

[3] Йдеться про остаточний поділ християнства 1054 року на католицьку церкву на чолі з Папою Римським та православну на чолі з Вселенським Патріархом. [4] Папа Інокентій І, роки правління 401-417 (+ 417).

[5] Або Халкідонський Собор, відбувся у 451 році. [6] Або Третій Константинопольський Собор, відбувся у 680-681 роках.

[7] Архієрейський Собор Константинополя складається із дванадцяти членів, шість із яких, зміються щошість місяців. Отже, постійно відбувається половинне оновлення та загалом зміна його учасників.

[8] Йдеться про так званий “Сувій східних Патріархів 1663 року”.