Архиєпископ Ігор Ісіченко написав заяву про зречення архиєрейського уряду.
Про це повідомляє РІСУ з посиланням на сайт Харківсько-Полтавськоїї єпархії УАПЦ (о).
Свою відмову надалі очолювати єпархію єрарх пояснив тим, що УАПЦ вже не існує і його подальше перебування на цій посаді загрожує “штучним продовженням невдалого еклезіяльного експерименту”.
Нижче подаємо повний текст документа:
“Ось уже 30 років моє життя пов’язане з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ). Зініціювавши 15 лютого 1990 року створення на Харківщині братства УАПЦ, я був змушений 7 липня 1990 року перебрати обов’язки його керівника, а коли забракло священнослужителів – згодитися 1993 року на прийняття ієрейського, потім же і єпископського сану. Це на довгі роки відірвало мене від улюбленої дослідницької праці, перенесло у незнайоме доти клерикальне середовище, яке послідовно демонструвало неприйняття мене як представника чужого багатьом клірикам академічного світу. Мені довелося пережити лавини пліток, обмов, безпідставних підозр і звинувачень. Самі ж особи, які закидали мені зраду УАПЦ, залежно від кон’юнктури раз у раз змінювали свою юрисдикцію. Тільки з Божої ласки мені вдалося зберегти вірність архиєрейській присязі й лишатися досі єдиним архиєреєм УАПЦ в Україні.
Але самої УАПЦ вже немає – ні в діяспорі (з 1995 р.), ані в Україні (фактично з 2000 р., формально з 2018 р.), хоч подекуди ще триває маніпулювання колись популярною назвою. І моє дальше перебування на посаді єпархіяльного архиєрея Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, змушеної 2006 року додати до своєї офіційної назви “оновлена”, загрожує провокуванням втечі від реального стану речей, штучним продовженням невдалого еклезіяльного експерименту.
Це дає мені підстави заявити про складання повноважень єпархіяльного архиєрея Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, наданих мені 12 липня 1993 року, й зречення уряду правлячого єпископа Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, визнаних за мною Другим єпархіяльним собором Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ 23 серпня 1993 року. Повторюю слідом за праведним Симеоном: “Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром…” (Лк. 2:29).
Тим самим священнослужителі звільняються від присяги канонічного послуху мені, що давалася ними при хіротонії.
Свідомий обов’язків, які накладаються на мене монашими обітами й архиєрейським саном, я лишаюся вірним сином Святої Христової Церкви, готовим надалі виконувати служіння, визначене мені канонічною церковною владою”.