Дев’ять років тому на кількох інтернет-ресурсах та в паперових виданнях були опубліковані мої роздуми під назвою “Знеструмлене християнство”, пише у своєму блозі Юрій Вавринюк, християнський журналіст, головний редактор журналу “Благовісник”.
Нинішня коронавірусна істерія нагадала мені цю публікацію. Вирішив деякі мої тодішні думки спроектувати на ситуацію, яка склалася сьогодні на світовій арені. Перечитав — і виявилося, що переробляти мало що й потрібно. Достатньо адаптувати до теми коронавірусу і трохи додати нового.
…Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…
З цієї нагоди пригадується ще один випадок, про який йшлося в одному документальному відеофільмі. Він був присвячений одній з грізних сил природи: обледенінню. Серед численних прикладів, які приводилися у фільмі, запам’яталася ситуація у Канаді, яка склалася наприкінці ХХ століття. Через збіг погодних умов одного дня значна частина території країни виявилася покритою товстим шаром льоду. Він був скрізь: на гілках, дротах електроліній, будинках. Найстрашніше те, що вага льоду була такою великою, що ламалися не лише столітні дерева, але й міцні високовольтні опори. В результаті третина Канади залишилася без електроструму. Життя на декілька днів у високо розвинутій країні завмерло…
Але особливо запам’яталися слова коментатора щодо цієї події. Він сказав: “Якби щось подібне сталося років 100-150 тому, цю природню катастрофу мало хто й помітив би. Звичайно, було б слизько ходити, були б поламані дерева, але на повсякденне життя це майже не вплинуло б”. Населення тоді не було прив’язане до ліній електропередач, до розкладу поїздів та автобусів, за продуктами не потрібно було їхати в супермаркет. Люди були самодостатніми, тобто мало залежали від зовнішніх штучно-технологічних обставин.
Що ж, за все потрібно платити. І за науково-технічний прогрес теж. Нинішні жителі, особливо у цивілізованих країнах, практично на усі сто відсотків залежні від зовнішньої інфраструктури: і в побуті, і в спілкуванні, у переміщенні, у роботі, у відпочинку. І якщо ламається якась ланка, іноді не надто помітна, усе летить шкереберть.
Нинішня ситуація з коронавірусом яскраво показала усю вразливість сучасної, на перший погляд, ефективної, зручної, комфортної, привабливої економічної системи. Наука і технічний прогрес досягли такого рівня, що колишнім фантастам і не снилося. Звичні побутові предмети настільки складні, що в дитячій іграшці втиснулися усі наукові досягнення людства за останні кілька сторіч… Ми звикли до тих речей і навіть не задумуємося, де вони беруться і як працюють. Вони стали природньою частиною нашого буття. І коли річ ламається, потрібно або звертатися до висококваліфікованих майстрів, або просто викидати і купляти нову. Що ж, з гаджетом можна так зробити, а як бути зі складною світовою економічно-політично-фінансово-нафтовою системою? Ми над цим не задумувалися, вірили в геніальність архітекторів цієї системи, її невразливість. Але дорогу світового “Титаніка” перетнув малопомітний айсберг з маловідомої китайської провінції.
…Якось я їхав своїм стареньким «Москвичем», якого я, не дуже великий автоспеціаліст, не раз розбирав та складав. Дорогою мене зупинив водій новенького «Мерседеса». Це був поляк, він просив дотягнути його до кордону, куди мав приїхати з Польщі евакуатор. Сучасна, потужна, нашпигована найсучаснішими технічними новинками машина (їй було всього півроку) просто стала посеред дороги — комп’ютер знайшов десь помилку і “вирубав” усю систему… Пасажир, який сів до мене усю дорогу сміявся: “От як буває: простий “доходяга” тягне новенького суперкара…”
Ця історія нагадує нинішню економічну катастрофу, наслідків якої ми ще й не уявляємо. Маленький збій зупинив надсучасний економічний механізм. А десь в джунглях чи в степах Монголії це й не помітять…
Що ж, тепер нам доведеться вчитися жити у нових умовах. Від чогось відмовлятися, щось освоювати нове. По-новому будувати стосунки з людьми. Подивитися на світ іншим поглядом. Перевірити себе на адекватність…
Звичайно пандемія хвороби, яка зараз лютує, це дещо інше, ніж природній катаклізм чи поламаний “Мерседес”. Але я зараз кажу про той ефект несподіваності та непідготовленості до різких змін, який вибиває ґрунт з під ніг і ми не знаємо, як поводитися в незвичній ситуації.
Подібна ситуація складається і в духовній сфері. Християнство в більшості випадків звикло до «цивілізованого», комфортного існування. Відсутність прямих переслідувань, зростання матеріального добробуту сприяє виникненню так званих “тепличних” християн. Вони, як рослини з теплиці, можуть нормально жити і служити Богові лише при відповідному “кліматі”. Достатньо їх винести на свіже повітря, а тим більше на негоду, як вони хворіють, а то й вмирають. Служіння Богові можливе лише за певних цивілізованих умов та сприятливого клімату.
Якось при розмові з лідером “електромузичної” групи прославлення церкви з новітньою формою богослужіння запитав: “А ви зможете провести служіння прославлення “без розеток”, без музичних інструментів?” Він хотів щось пояснити, але, видно, зрозумівши нелогічність таких пояснень, лише винувато посміхнувся: “Не знаю, скоріше всього, що ні…”
Гріш ціна такій вірі і такому служінню, коли вони залежать від електрики, відповідної атмосфери чи зовнішніх обставин. Гріш ціна таким християнам, які йдуть на богослужіння тоді, коли сприятлива погода, є комфортний транспорт і зручні стільці в церкві. Горе таким віруючим, які можуть прославити Бога чи увійти в Його присутність лише за допомогою гучної музики та спец ефектів чи лише у храмі.
Ще інша проблема полягає в тому, що окремі церкви, групи церков, деномінації виробили свої форми служіння, свої ритуали та особливості богослужбової практики. І віряни стають настільки прив’язаними до цих форм та практик, що поза ними не уявляють, як можна по-іншому служити Богові. Харизмати не уявляють богослужіння без потужного музичного електропрославлення. Протестанти — без традиційних проповідей, загального співу та, на жаль, уже канонізованих богослужінь. Православні та католики не вміють молитися без відповідного антуражу, ікон чи статуй Діви Марії. Християни стали залежними від зовнішніх чинників, тоді як справжня віра — це не відвідування богослужінь, не ритуали чи святі предмети, а живе, особисте спілкування з Богом. Тому то так багато сьогодні розгублених віруючих, які з жахом чують, що не можна збиратися разом більше десяти чоловік, цілувати ікони та причащатися з однієї чаші… І заборону богослужінь сприймають як гоніння за віру та світову змову масонів.
Коли після терактів 11 вересня у США люди перед лицем небезпеки побігли в церкви, то тепер навіть немає куди бігти — храми на карантині. І люди, які у спільній молитві відчували себе сміливішими, захищенішими, впевненішими, нині розгубилися: як молитися наодинці, вдома у хатньому халаті?
Справжня віра в Бога не залежить ні від матеріальних статків, ні від економічного чи політичного стану країни, ні від технічного прогресу. Не залежить ні від місця ні від форми поклоніння, ні від кількості однодумців. Їй не потрібні культові приміщення чи спеціальні засоби. Даниїл залишився вірним Богові у чужій язичницькій державі. Єремія проповідував навіть тоді, коли державні та релігійні діячі погрожували йому смертю. Йов твердо вірив у Божі обітниці навіть тоді, коли втратив все і сидів прокажений у попелі. Ісус Христос викликав лють «правильних» віруючих, коли проповідував поза стінами синагог, зціляв у суботу, їв та пив з грішниками. Апостол Павло добровільно відмовився від перспективного кар’єрного росту, комфорту та благополуччя ради проповіді Євангелії. Він так говорив про це: “Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі” (Фил. 4:12,13).
Що ж, апостоле, твої слова особливо актуальні в третьому цивілізованому тисячолітті. Дав би Бог, щоб було побільше таких християн, як ти, які вірують свідомо та безкомпромісно, служать не за щось і лише за певних умов, які виконують Божу працю навіть тоді, коли обставини цьому не сприяють. На карантин можна замкнути храми, релігійність та обрядовість, але справжню віру, особисті стосунки з Богом — ніколи.
Не знаю, чим закінчиться нинішня світова криза. Але знаю, що для людей це екзамен на людяність, адекватність та здатність жити та не втрачати голови в нестандартних ситуаціях. А для християн — це екзамен на справжню віру, не обмежену стінами храму та карантинними заборонами. Це пошук нових форм служіння, нових стосунків з одновірцями та суспільством. Це, по суті, шанс повернутися до першоджерел віри.
