Пандемія внесла корективи в усі сфери діяльності людини, зокрема в релігійну. Віряни дуже болісно сприйняли нові реалії. При цьому одні почули наполегливі рекомендації не відвідувати храми, інші категорично їх не прийняли і продовжували брати участь в службах. Ситуація ускладнилася ще й тим, що карантин припав на період Великого посту, Страсної седмиці і святкування Воскресіння Христового у християн, Песаха в іудеїв, початку священного місяця Рамадан у мусульман, коли в церкві, синагоги і мечеті спрямовується величезна кількість народу.
Треба віддати належне священнослужителям – вони на всіх рівнях, від глав конфесій до настоятелів сільських церков, закликали прихожан залишатися цього року вдома і не брати участь в богослужіннях. Винятком стала лише РПЦ в Україні, яка все більше нагадує політичну структуру. Там демонстративно проігнорували всі заборони.
«Чхати ми хотіли на коронавірус». Результат не змусив себе чекати. Наприклад, у Києво-Печерській лаврі заразилися всі священики і монахи, а також викладачі та студенти Київської духовної академії, яка знаходиться на території лаври. Не кращий стан справ і в Почаєві. Статистика хворих парафіян поки не відома. Але ЗМІ публікували дуже багато знімків з монастирів і храмів, як люди без масок цілують ікони і прічащаются.
Чому одна церква дозволяє собі поводитися так негуманно і безвідповідально? Про це «ФАКТИ» поговорили зі старшим науковим співробітником відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Сковороди Національної академії наук України, колишнім в’язнем Кремля Ігорем Козловським.
– Ігорю Анатолійовичу, завершилася Великодній тиждень, пройшли поминальні дні. За даними Нацполіціі, 130 тисяч осіб відвідали великодні богослужіння, причому найбільше було прихожан Української православної церкви Московського патріархату…
– Чи не найбільше, а це, власне, вони і були.
– Предстоятелі цієї церкви влаштували просто демарш якийсь.
– Важко назвати це демаршем. Це, скоріше, те, що іноді відбувається в головах представників певної субкультури. Ми, коли говоримо про різні релігійні організації, повинні розуміти, що це певні субкультури, у яких крім загального простору, де ми живемо, є ще й свій внутрішній простір. Дуже часто ці субкультури живуть як би в різних часах. Звідси і різний погляд на ті чи інші процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві. Є релігійні організації, які успішно синхронізували свій рух разом з розвитком суспільства, тому вони краще чують і краще розуміють ситуацію, вони включені в процес.
– Вони більш сучасні, чи що?
– Це не зовсім правильний термін, тому що наше суспільство теж не завжди живе в сучасності, якщо порівнювати, скажімо, становище українського села з фермерським господарством де-небудь в Європі. Це різночасові простори.
Так вже вийшло, що в Україні більшість релігійних організацій – і християнських, і нехристиянських (мусульмани, іудеї та ін.) – давно вже стали частиною громадянського суспільства. Особливо це добре було «простимульовано» подіями, що почалися в 2014 році. Ці організації сприйняли те, що трапилося як власну біду, почули біль суспільства та синхронізували з ним свій рух. Це і волонтерство, і розуміння, що ми живемо в дуже складний час, тому потрібні і важливі солідарність і взаємовиручка. У них не відсторонений погляд на те, що відбувається.
Заклик української влади і світових лідерів до громадянського суспільства під час пандемії вони сприйняли як продовження такої солідарності. Глави церков та інших релігійних організацій відразу ж взяли на себе відповідальність. Вони чітко сформулювали свої меседжі віруючим: так, Великдень – велике свято, але людське життя і здоров’я дорожче; ми пам’ятаємо про вас, але зустрічатися тепер будемо в режимі онлайн; ми не кидаємо вас, не втрачаємо з вами контакт; ми надаємо вам постійно свіжу об’єктивну інформацію про події, що відбуваються.
Більшість священиків включилися ще і в благодійну роботу. Знаючи потреби прихожан, вони привозять додому немолодим і самотнім знедоленим людям продукти, допомагають вирішити побутові проблеми. Причому роблять це тихо, спокійно, без галасу і телекамер. Тобто ці церкви живуть як єдиний організм.
Що стосується церкви Московського патріархату, то ми, починаючи з 2014 року, побачили якусь відстороненість від того, що відбувається в країні. Це, власне, і призвело до того, що вони не прийняли повноцінної участі в діях, спрямованих тоді на солідаризація зусиль в боротьбі із зовнішньою агресією, а сьогодні ще й з захворюванням. З самого початку з вуст їхніх керівників не звучали ясні і чіткі роз’яснення та заклики. Навіть незважаючи на те, що в Росії закрили православні церкви під час великодніх богослужінь, тут, в Україні, почали демонструвати такий, вибачте, кондовий фундаменталізм, коли людське життя і здоров’я опиняються мов би за дужками, зате важливий сам обряд.
– З іншого боку, ми прекрасно розуміємо, що стан радості під час святкування великого дня в історії християнства, звичайно ж, посилюється при відвідуванні храму, – продовжує вчений. – Але це не означає, що якщо ти дійсно християнин, то не можеш переживати Воскресіння Христове вдома.
І ось замість того, щоб дати чіткі роз’яснення та інструкції, домовитися з активними парафіянами про те, щоб вони також допомогли стримати пориви людей прийти до храму, ми почули заклики ходити до церкви і причащатися. Наприклад, від предстоятеля Києво-Печерської лаври митрополита Павла.
Все це призвело, на жаль, до дуже поганому розвитку подій. Лаври і церкви стали фактично вогнищем поширення коронавируса.
– Богослужіння в Святогірській лаврі, єдиною в Україні, яку до сих пір не закрили на карантин, проводять без масок, там як і раніше прикладаються до ікон і хреста. Намісник лаври митрополит Арсеній заспокоює паству, цитуючи якогось батюшку, який сказав: «А що буде? – Ми всі помремо».
– Це все вписується в загальну канву. Святогірська та Почаївська лаври – «градообразующіє підприємства», як зараз модно говорити. Місцеві органи влади ще з часів Януковича знаходяться в дуже тісній співпраці з керівниками цих лавр. Тому є і відчуття безкарності, і якийсь зверхності, і вседозволеності їх настоятелів. Вони, таким чином, вселяють страх у багатьох можновладців, мовляв, не будуть тих причащати або на них образяться і проклянуть. Так як більшість прихожан не дуже-то розбираються в самому православ’ї, то сприймають це, скоріше, як магічну потойбічну структуру. Такий собі своєрідний варіант корупції, я сказав би.
З іншого боку, заяви намісника – це якраз і є прояв того кондового, причому аскетичного фундаменталізму. Тому що монахи вже померли для світу. Людина, яка пішла у монастир, вже знаходиться по ту сторону. Вона дивиться на життя як на тлінне існування. Тому у них і відбувається таке знецінення людського життя.
– Поведінка священноначалія Московського патріархату в Україні однозначно повинно викликати у нашої держави питання, – каже Ігор Козловський. – Адже в Конституції України та Законі «Про свободу совісті та релігійні організації» чітко говориться, що у нас права і свободи громадян на першому місці, однак, якщо ці права і свободи, в тому числі релігійна свобода, призводять до серйозної загрози життю та здоров’ю громадян, вони можуть бути обмежені.
Державі потрібно було чіткіше позначити ті чи інші межі такої діяльності. Вони, звичайно, були поставлені, і свідомі громадяни, безсумнівно, їх дотримуються. Але якщо певна субкультурна релігійна спільнота поводиться демонстративно …
Тобто проявилося те, що суперечить християнським фундаментальним принципам – принципам любові. «Возлюби ближнього як самого себе». Але любити себе – значить піклуватися, насамперед, про своє здоров’я, тому що ти є храм, в якому живе Дух Святий, тому дбати про нього необхідно. Це базова любов. До того ж любов до ближнього – це і розуміння того, що ти не повинен бути осередком для поширення захворювання.
– Виходить, що Московський патріархат підриває підвалини християнства?
– Певною мірою. Іншими словами вони поставили обряд вище головного принципу християнства. Їх фактично аскетичний фундаменталізм, доведений до крайності, став такою характерною особливістю, яка проявилася саме в період небезпеки для всього населення.
– Не секрет, що період великодніх урочистостей – це ще й дуже серйозні доходи церкви.
– Так звичайно.
– Цей абсолютно комерційний аргумент міг послужити мотивом для ігнорування заходів безпеки?
– Безсумнівно, все може бути мотивом, адже ми ж багатовимірні. Є мотив чисто обрядово-релігійний, є мотив фінансово-економічний, оскільки в цей період церква отримує більшу частину доходів. Недарма ж в Києво-Печерській лаврі раптом запросили допомогу. Саме тому, що не стало традиційного грошового потоку.
Вони ж від чого годуються? Від того, що приносять туди парафіяни. Можна, звичайно, сказати їм: «У вас є такі парафіяни, як той же Новинський та інші небідні люди, які можуть спокійно вас підтримати в цей період. Чому ви волаєте до суспільства, яке поставили в таке небезпечне становище?»
Сергій Моргунов / Бабель
– Українська православна церква Московського патріархату повела себе, прямо скажемо, безвідповідально. Чи можуть бути нарікання на її адресу з боку Константинополя?
– Ні, це поза його компетенцією. Кожна з православних церков, в тому числі і Константинопольський патріархат, – автокефальна, автономна, зі своїм управлінням і зі своєю мірою відповідальності за прихожан.
Константинопольський патріархат, як і більшість православних церков світу, з самого початку закрив свої храми. Православна церква України зробила все необхідне, щоб не допустити поширення епідемії. Українська греко-католицька церква – теж.
Зараз у мусульман почався священний місяць Рамадан. Раніше кожен день в цей час в Духовному управлінні мусульман України «Умма» збиралося від двох до п’яти тисяч чоловік на іфтар (розговіння, вечірній прийом їжі під час Рамадана. – Ред.). Але керівники цього об’єднання на самому початку карантину відразу попередили, що цього року краще всім залишатися вдома. Муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саїд Ісмагілов кілька разів виступав з такими закликами. Це і є грамотна і чітка позиція по-справжньому відповідального релігійного лідера і громадянина своєї країни.
Там так само склали списки малозабезпечених і привозять їм додому все необхідне, щоб люди могли після денного утримання від їжі розговітися на іфтарі ввечері. У них теж тисячі віруючих, але вони пам’ятають про кожного і роблять все можливе, щоб не наражати людей на небезпеку.
– Ось ми бачимо, наскільки відрізняється політика однієї церкви від всіх інших. Чи може після такого змінитися ставлення парафіян до Московського патріархату?
– Розумієте, віруючі люди не тільки вірять у Бога, але і довіряють своїм лідерам. Лідер може говорити, що «це за гріхи твої» або що «ці страждання нам необхідні», що «це все від Господа». Все залежить від його системи аргументації і авторитетності.
Якби деякі представники священноначалія Української православної церкви Московського патріархату насправді усвідомили те, що сталося, і свою роль в цьому … Добре б їм тепер виступити, покаятися, розповісти про свої помилки і вибачитися перед усіма – перед суспільством, перед своїми парафіянами, яких вони прирекли на небезпеку. Це стало б для них першим кроком для відновлення похитнулося авторитету. І це було б конструктивно і по-християнськи.
Зрозуміло, що щиро віруючі в більшості своїй будуть продовжувати їм вірити. Але ті, хто були індиферентними (так звані побутові православні, які, припустимо, епізодично відвідували церкву один-два рази на рік), вже задумалися і почали усвідомлювати, що їх індиферентність повинна завершуватися, що, бачачи таку політику церкви, слід переглянути свою позицію. Це вже відбувається. Дуже багато розчаровуються.
Однак тут таїться й інша небезпека. Згідно з чинним законодавством України, у нас заборонено розпалювання ворожнечі і ненависті за релігійними ознаками. Не можна допустити, щоб наша критика позиції деяких представників священноначалія УПЦ Московського патріархату стала поштовхом для розпалювання такої ворожнечі. У нас свобода совісті і світогляду є конституційним принципом. Не всі священики цієї церкви повели себе в цій ситуації безвідповідально. Було багато випадків цілком адекватної реакції. Просто у громадянського суспільства залишаються питання як до органів влади, так і до керівництва УПЦ (МП).
– Коли ми опинилися в абсолютно нових умовах, з’ясувалося, що можна працювати дистанційно, обходитися без звичних посиденьок з друзями, походів в театр і іншого, хоча це надзвичайно важко. Експерти кажуть, що після завершення карантину ми не повернемося до якихось колишніх потреб. У відносинах людина – церква щось теж зміниться або все повернеться на круги своя?
– Безсумнівно, поява цілої низки нових форм комунікації освоюють і релігійні організації. Однак уже зараз, наприклад, зрозуміло, що є певний надлишок онлайн-трансляцій. Якщо в перші тижні карантину їх жадібно дивилися тисячі людей, то зараз ми вже бачимо якесь охолодження і певне перетворення в таку побутову форму. Нове завжди цікавить маси, а потім так чи інакше людина все одно до нього остигає.
Природно, нам сьогодні не вистачає відповідної реакції. Коли ти безпосередньо приймаєш в чомусь участь, навіть пасивне, у тебе інші відчуття. Вистава в запису і в театрі – це різні речі.
Людина ж ще й істота соціальна. А для соціальної істоти важливо емоційне спілкування. Ні телефон, ні Skype не дадуть тієї гами і повноти почуттів, необхідних людині для розвитку. Розвиток – це дотик, це миттєва реакція, це відповіді співрозмовника на твої питання, коли ти бачиш його очі, міміку, жестикуляцію, чуєш його інтонації.
Так, з’явилися нові форми комунікацій між віруючою людиною і церквою, але релігійні організації в більшості своїй традиційні в своїх формах. Відвідування храму – це для людини особливий стан і особлива радість. Тому повернення до традиційних форм богослужіння обов’язково відбудеться.
