У неділю, 24 травня, у шосту неділю після Пасхи, митрополит Київський і всієї України Епіфаній звернувся до українців із надихаючою проповіддю і словом про дозвіл знову збиратися на службу. Пропонуємо повний текст звернення Блаженнійшого.
Дорогі брати і сестри! Христос Воскрес!
В цей недільний день для духовної настанови та повчання нам подаються три приклади віри та зцілення силою і дією Божою. Найперше – це зцілення сліпого від народження, про яке чуємо з Євангелія від Іоана. Друге зцілення – це вигнання апостолом Павлом іменем Ісуса Христа зі служниці духа віщуючого. Третє – духовне зцілення в’язничного сторожа та всього його дому через віру в Господа Ісуса Христа, проповідувану їм цим же апостолом.
Чому ці події, здавалося би різні за часом, місцем, за зовнішніми обставинами, слід розглядати спільно саме як приклад віри та зцілення? Бо коли йдеться про відкриття очей того, хто був сліпим від народження, то тут без сумніву можемо назвати це чудо зціленням. Але чи можемо так називати два інших випадки?
І можемо, і повинні. Бо лише у взаємному зв’язку усіх цих подій ми можемо побачити головне – побачити ту сутність, яка їх поєднує. Побачити, що завдяки вірі досягається і уздоровлення, і саме вічне життя.
Перш, ніж ми перейдемо безпосередньо до цієї теми, хочу звернути нашу спільну увагу на те, що протягом усіх цих недільних днів, починаючи від самої Пасхи, читання з Євангелія під час літургії дають нам вказівку на одне й те саме – на віру.
Ось що ми чули з Євангелія від Іоана у Великодню ніч про віру в Ісуса Христа: «У світі був, і світ через Нього постав, і світ Його не пізнав. До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути, які не від крови, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися» (Ін. 1:10-13).
Наступної неділі ми чули про увірування апостола Фоми, який не хотів прийняти свідчення жінок-мироносиць, а також інших апостолів про воскресіння Христове, і говорив: «якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25). У відповідь на навернення Фоми Спаситель сказав: «Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20:29).
За тиждень ми чули про жінок-мироносиць, які першими почули від ангелів сповіщення про воскресіння Господа Ісуса Христа. Вони передали цю вістку апостолам і усій Церкві, поклавши початок того служіння, яке вона звершує донині та буде звершувати до кінця віку – служіння свідчення про Христа розіп’ятого, похованого і воскреслого.
Ще за тиждень для нашої настанови було прочитане слово з Євангелія про зцілення розслабленого, тобто чоловіка, тридцять вісім років хворого на параліч. Це зцілення Господь звершив біля купальні при Овечих воротах Єрусалима, побачивши велику віру в Боже милосердя, яку виявляв хворий, очікуючи чудесного уздоровлення.
Минулого тижня ми чули розповідь про навернення жінки самарянки, яка хоча і була грішницею, але щиро прагнула пізнати істину, щиро чекала «що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе» (Ін. 4:25) – і тому отримала те, чого прагнула. Спаситель відкрив їй істину про Себе, що саме Він і є Той, на кого очікували.
Порівняйте ці прості слова, почуті жінкою самарянкою – «це Я, Який розмовляю з тобою» (Ін. 4:26) – з тим, що Господь каже людям, які незадовго перед цим звинувачували Його, кажучи: «Він біса має і безумствує; чому ж слухаєте Його?» (Ін. 10:20).
Цим людям, хто «обступили Його і говорили Йому: чи довго триматимеш душі наші у невіданні? Якщо Ти Христос, скажи нам прямо. Ісус відповів їм: Я сказав вам, і не вірите; діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене. Але ви не вірите, бо ви не з Моїх овець, як Я сказав вам» (Ін. 10:24-26).
Отже не всякому і не завжди Бог відкриває Себе, але відкриває Себе і дає пізнати істину тим, хто щиро і насправді хоче пізнати її. А щодо інших, які вперто не вірять істині, не визнають навіть явних чудес та знамень – на них справджуються слова Христа, наведені євангелістом Матфеєм: «Згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх» (Мф 13:15). Якщо ти закриваєш очі, коли Бог являє істину, якщо ти затуляєш вуха, коли Бог промовляє до тебе, якщо ти душу свою, серце своє лишаєш закам’янілими і незворушними – то хіба маєш право нарікати на Бога, коли блукаєш манівцями у темряві віку цього, будучи в облещенні від його лукавства і неправди?
Сьогоднішнє читання з Євангелія від Іоана знову виразно показує нам відмінність між щирою вірою та зарозумілістю, між відкритою до правди Божої душею сліпонародженого, та скаліченими лукавством душами фарисеїв, які навіть перед явним чудом замість покаяння і навернення виявляють лише більшу запеклість у неправді.
«Віра ж є здійснення очікуваного i впевненість у невидимому» (Євр. 11:1) – такими словами апостол Павло розпочинає великий перелік прикладів віри, виявленої старозавітними праведниками, що вміщений в одинадцятій главі його Послання до євреїв. Така істинна віра невидиме робить видимим, сподіване і очікуване – таким же твердим і ясним, як і те, що вже є і сталося. Віра дає роз’яснення незрозумілого, допомагає сприймати надзвичайне, невимовне і незбагненне.
Чому? Не в силу самої себе, але в силу того, що ця віра є сполучною ланкою особистості з Богом. Бо якщо глибоко дослідимо це питання на основі власного життєвого досвіду, то з необхідністю прийдемо до висновку, що все, абсолютно все в житті нас, як розумних особистостей, пов’язане з вірою. Питання полягає лише в тому – яку віру, а краще сказати – віру, довіру до кого чи до чого ми обираємо? Адже гріхопадіння перших людей, прабатьків Адама і Єви, сталося якраз тому, що між довірою до слів Божих і довірою до змія – людина обрала друге, а не перше.
Ось і сьогоднішнє читання з Євангелія дає нам приклад простої та щирої віри чоловіка, сліпого від народження, який завдяки цій вірі не лише отримав від Бога зцілення від сліпоти тілесної, але сподобився і більшого одкровення, коли Христос засвідчив йому Своє божественне достоїнство. І як противага цій щирій відкритій вірі постає віра в самих себе, у власну непомильність та виняткову мудрість, яку виявляють законовчителі та начальники народу. Ставши свідками нечуваного чуда зцілення сліпонародженого, вони не шукають пізнання істини, а шукають доказів, які допомогли би їм цю істину відкинути, бо вона увійшла у суперечність з їхнім людським переконанням.
Багато людей, особливо в наш час розвитку наук та прогресу цивілізації, відкидають віру в Бога, відкидають істину, коли вона входить у суперечність з їхніми власними переконаннями. Бо на місце Бога у такому випадку ставлять самих себе, роблять себе мірилом істини, центром світобудови, навколо якого нібито все обертається і до якого все тяжіє. «Оце я розумію і сприймаю – значить це є істина, а оцього я не розумію і не сприймаю – значить це неправда» – так вони стверджують самі та переконують інших. Але ще в античні часи існувало усвідомлення того, що людина сама собою не може бути мірилом істини, адже вона недосконала і обмежена. «Erare humanum est» – «Людині властиво помилятися», стверджували давні мудреці світу. А якщо ми помиляємося, то чи є якесь мірило правди, чи є якась непохитна точка опертя для наших суджень, у якій ми можемо бути впевнені?
Бог є цим мірилом і цим наріжним каменем, твердою і непохитною основою. І хоча Він у повноті Своєї природи і буття є незміримо вищий за всяке наше уявлення, за всі можливості людського розуму до пізнання і розуміння, однак Творець не позбавив нас можливості пізнання істини та слідування їй. Цю можливість ми маємо завдяки одкровенню, повнота якого довершена в особі Господа нашого Ісуса Христа. «Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Який у лоні Отця, Він явив» (Ін. 1:18) – такими є одні з перших слів Євангелія від Іоана.
Ми розпочали це слово з наголосу на трьох зціленнях – духовних і тілесних, про які почули під час цього богослужіння зі Священного Писання. Всі вони прямо пов’язані з Особою Господа нашого Ісуса Христа, адже звершені були завдяки вірі в Нього.
В час, коли ми продовжуємо боротися з поширенням згубної хвороби, ці свідчення звучать для всіх як заклик: якщо хочеш не просто мати тілесне здоров’я, але осягнути спасіння та вічне життя – віруй в Ісуса Христа, Сина Божого! Коли будеш вірити в Нього і довіряти Йому – і розум твій буде просвітлений істиною, і тілесні сили твої будуть зміцнені, і лукаві нечисті духи втратять над тобою владу, якою дочасно користуються тобі на погибель, вводячи в оману через гріховні спокуси.
Христос каже до всіх нас загалом і до кожного зокрема дуже ясні, прості слова: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той марнує» (Мф. 12:30). Він є Істина. Він є Син Божий, в Якому благовоління Отця і Якого ми маємо слухати (див. Лк. 9:35).
Це не означає, що Бог забороняє нам досліджувати, вивчати, прагнути розуміння і усвідомлення – зовсім ні! І Діва Марія не відразу прийняла слова Архангела Гавриїла, але після запевнення підкорилася волі Божій. І жінка самарянка розпитувала Спасителя, бажаючи краще зрозуміти істину. І зцілений сліпець запитував Христа: хто є Той Син Божий, в якого він має вірувати? (див. Ін. 9:35-36).
«Все досліджуйте, доброго тримайтеся» (1 Сол. 5:21) – таку настанову дає апостол Павло у Першому посланні до Солунян. І якщо будемо так робити, йдучи за Христом, слухаючи Його, довіряючи Йому і додержуючи Його заповідей – то досягнемо спасіння, справді збираючи із Сином Божим духовний скарб для вічного життя, а не марнуючи дані Богом дари і таланти, коли не знаємо чи відкидаємо Його.
Дорогі брати і сестри!
Ми всі чекали на той момент, коли знову матимемо змогу спільно збиратися за богослужіннями у наших храмах. Адже для нас, християн, важливо особисто брати участь у Божественній літургії, причаститися Святих Христових Таїн.
Увесь час карантинних заходів Православна Церква України дотримувалась обмежень, розділяючи цей тягар з усім українським суспільством. Тепер, у зв’язку із поступовим зняттям Урядом обмежень карантину Православна Церква України поступово відновлює спільні богослужіння за участі мирян з дотриманням визначених заходів безпеки в регіонах, в яких простежується поліпшення ситуації.
Залишається обов’язком під час перебування у храмах дотримуватися карантинних вимог. Тож закликаю всіх вірних, які проявили себе під час карантину як свідомі та відповідальні громадяни, і надалі керуватись мудрістю, розважливістю, любов’ю та повагою до своїх ближніх, турбуючись про їхнє здоров’я – і поза храмом, і перебуваючи в ньому.
Сьогодні, як і за кожним богослужінням, ми будемо підносити молитви за припинення і подолання згубної пошесті, про вилікування хворих, про допомогу Божу для лікарів та всіх, хто з любов’ю турбується про наше здоров’я. І віримо, що милосердний Бог звершить те, що корисне і необхідне для нас і всього людства. Нехай Господь прийме наші молитви.
Богу нашому слава на віки віків! Амінь.
