Кількість інфікованих коронавірусом в Україні перетнула позначку у 20 тисяч — населення невеликого міста, на кшталт Генічеська чи Тростянця — утім говорити про лікування та життєві зміни готовий далеко не кожен.
Хтось називає це емоційно важким періодом і не готовий його пригадувати, хтось — досі боїться розголосу та осуду.
“Українська правда” починає низку інтерв’ю з людьми, які перехворіли на COVID-19, аби розповісти, як пандемія та карантин змінили життя українців, адже за кожним інфікуванням — історія.
Священник Української Греко-Католицької церкви Володимир Ващук був першим інфікованим у шахтарському містечку Червонограді на Львівщині. Його церкву Пресвятої Богородиці-Владичиці продезінфікували та зачинили на карантин, інших священників та їхні родини відправили на самоізоляцію. Серед прихожан хворих не було, запевняє отець.
— Чи вважали ви церкву особливою, захищеною територією, до якої не дістанеться коронавірус?
— Бачте, церква — це не бункер, не стратегічний об’єкт, який захищений з усіх сторін. Церква — це божий народ, божий люд, люди. Церкву наповнюють віряни, вона є з живої людини, яка працює, молиться, навчається, тому говорити, що церква є цілком захищена від цього вірусу — не можна.
“Але найважливішою в мене була інша думка — я перший “коронований” у місті, усе місто на ноги стало…”
— Як і коли ви дізналися, що інфікувалися коронавірусом?
— 9 квітня я потрапив у легеневу лікарню, у мене була двостороння пневмонія. Перед цим працював — різав для церкви дрова, не цураюся фізичної роботи — зіпрів дуже, спітнів, застудився.
Забрали мене в обідній час у четвер, хоча в середу, 8-го, і потім 9-го робили експрес-тести — вони були негативні.
Але я вже не міг бути вдома, бо була висока температура, і збити її не вдавалося. Ми домовилися (поїхати — УП) в легеневу лікарню, бо вони єдині приймали, місцева лікарня не приймала.
Мене лікували у четвер, п’ятницю, суботу до половини дня, і на половині дня отримав ще “приємнішу” новину — кинувся в холодний піт — сказали, що в мене коронавірус!
І звідти я вже потрапив в інфекційну лікарню — приїхала швидка і забрала мене до Львова.
— Припускаєте, де могли підхопити COVID?
— Я не знаю, де я міг інфікуватися, знаю, де я захворів на пневмонію.
— Як ви сприйняли хворобу, коли про неї дізналися?
— Пневмонія давала про себе знати, бо ж це двостороннє запалення, важкий був стан.
Тих три дні були найважчі. І коли я дізнався про коронавірус — був шок, бо зразу на думку спадають ті всі новини, які отримуєш перед тим.
А отримуєш ти весь негатив — померло стільки-то, померло стільки-то і думаєш: напевно, ти вже на черзі.
Але найважливішою в мене була інша думка — я перший “коронований” у місті, усе місто на ноги стало…
Але потім я лежав, розважав на тим усім, і думав, що я місто зберіг. Бог, певно, через мене зробив такий знак, тому що йшла Квітна неділя, йшла Пасха, Плащаниця… не можна було б людей дуже стримати.
Набагато більше було б хворих, якби цього не трапилося в місті зі мною.
Коли потрапив в інфекційну лікарню, перше запитання, яке я поставив медсестрі: “У вас тут виносять, чи ще трохи виходять люди?” Вона каже: “Усі виходять, не журіться, усе буде добре”.
— Скільки своїх коштів витратили на лікування?
— Лікування від коронавірусу безкоштовне, нічого людина не платить. Годування, проживання, усі ліки — усе безкоштовно.
— Як до діагнозу поставилася священницька спільнота навколо вас?
— Мої приятелі-священники всі телефонували, писали, що вболівають. Гарна підтримка також надихає.
Багато за мене молилися, я багато де у світі був, у Канаді, в Америці, маю багато друзів.
Лікар був подивований силою молитви. Каже: “Я дивуюся, бо ви одужуєте не по днях, а по годинах, і це дуже помітно”.
— Ви згадували, що “підняли на ноги все місто”. А чи були негативні реакції на ваш діагноз, на кшталт протестів під під’їздом у Чернівцях?
— Не знаю, як мої сусіди реагували, бо я практично ні з ким із них не спілкувався, а ЗМІ не читав. Не читав, бо справді цього не хотів, не було потреби. Був такий стан, як кажуть, борешся за життя, а відкрив — о, там померло стільки, там стільки.
А коли я побачив працю цих медсестер, зрозумів, що життя вирує, усі виходять (з лікарень — УП).
Лежали люди по 80 років і мали супутні хвороби, але всі йшли додому. Лежали старші люди з цукровим діабетом на моєму поверсі, і всі поверталися додому.
Але бачите, у той час, який зараз є, наш український нарід не склав тест на людяність. Це найбільший біль.
У мене батьки з села, родина живе в селі, то їх обходили десятими дорогами, хоча вони були на ізоляції 2 тижні, і я з ними не мав контакту, бо буваю там дуже рідко.
Медсестри у лікарні, які з сіл, ледь не плачуть: “Ви знаєте, — кажуть — ми в селі, як прокажені. Нас обходять, кидають камінням — на городи наші, на подвір’я”.
“Люди повертаються до храму, перед початком богослужіння я дивлюся, скільки людей є в храмі, хто не має маски, ми даємо маску”
— Щодо страху — коли перетинаєтесь на вулиці зі своїми прихожанами, чи не бояться вас?
— Ні, вони самі до мене підходять, підбігають (сміється).
Я питався багатьох лікарів — бо мені теж це цікаво — кажуть, ваш організм має антитіла, ви вже ані не можете нікого заразити, ані вас уже не може ніхто заразити.
Я сказав це у Facebook, дехто з людей це зрозумів, та й усе. Може ще хтось і жахається, але що я, хай людина робить так, як вона вважає за потрібне, я ж не буду кожного переконувати.
— Що змінив карантин і коронавірус у вашому житті?
— Дуже багато, думаю, як і в житті кожного з нас.
Будь-яка хвороба багато змінює. Ти подивився на багатьох людей, хто є хто. Той, хто тебе підтримав у найскрутніший час, хто сидів у тіні, хто писав якісь негативи. Це були особливі три тижні для мене…
Узяв собі за правило, що треба не випереджувати життя, бігти поперед життя, а жити, насолоджуватися кожним днем.
— Як щодо вашого храму, чи починаєте відновлювати богослужіння?
— Знову ситуація щодо церков непевна. Люди повертаються до храму, перед початком богослужіння я дивлюся, скільки людей є в храмі, хто не має маски, ми даємо маску.
Якщо є більше 10-12 людей, просимо вийти на подвір’я, там є озвучення, тепло, і люди стоять кругом.
Треба контролювати ситуацію, бо потім наражати людей знов на небезпеку… скажуть: “Де ти був? — У церкві — Знов церква винна!”
