“Ми живемо в страху, в паніці. Люди у великих містах навіть бояться вийти на вулицю, бояться піти увечері до храму, навіть у центрі міста”. Отець Антоній Гремза, віце-канцлер Гродненської курії та душпастир молоді, розповідає про ситуацію в Білорусі в інтерв’ю з Доротою Абдельмулою, повідомляє Credo.
Священник Анатолій Гремза
— Як виглядає ситуація в Гродно зараз, за кілька днів після виборів, коли щораз більше ЗМІ пишуть, що заворушення в Білорусі закінчуються?
— Ми живемо в страху, в паніці. Люди у великих містах навіть бояться вийти на вулицю, бояться піти увечері до храму, навіть у центрі міста. Це через те, що постійно відбуваються облави, побиття, арешти. Наприклад, нападають на людей, які виходять із храму. Але найсміливіші все ж таки приходять на Месу, богослужіння і вечірню адорацію. Ми молимося за навернення нашої влади, за припинення насильства і суспільних репресій. За єдність. Щоб люди перестали жити в постійному страху, паніці, безсиллі. Бо сьогодні насправді більшість людей боїться вийти ввечері з дому.
— Хто стає жертвою цих репресій?
— І підрозділи ОМОНу, і військові затримують звичайних людей. Також є перевдягнені функціонери без форми. Для них ворог — це кожний, хто перебуває на вулиці або, наприклад, виходить із церкви. Іноді важко пояснити, що людина, яка просто гуляє, іде на Месу чи у своїх справах, не має злих намірів. Ці служби не приймають жодних аргументів. Нещодавно напали на людей, які виходили зі Святої Меси в кафедральній парафії в центрі міста. Вони мусили втікати назад, до храму. Знадобилося втручання священників, які вийшли перед храм і просили не бити людей. Пояснювали, що це віруючі, які були на Месі й хочуть повернутися додому.
— Чи переслідують Церкву особливо?
—Ні, потенційною мішенню є кожний. Кожна людина — це ворог і загроза для системи. Можливо, лише до священників у сутанах ще мають якусь повагу, їх не б’ють і не заарештовують. Але грубість наявна всюди, а силовики натреновані на знищення людей.
— Чи було перед виборами сподівання на те, що результат може бути інший?
— Надія з’явилася з появою опозиційної кандидатки. Люди насправді повірили, що зміни можливі. Але після оголошення попередніх результатів виборів стало зрозуміло, що це фікція і відбулася маніпуляція голосами. Таке ставлення до людей, те, що з ними не рахуються, викликало величезне обурення. У четвер, 13 серпня 2020р., почали страйкувати найбільші підприємства Гродно.
— Наскільки ця ситуація була для Вас несподіваною? І наскільки Ви здогадувалися, що може дійти до таких заворушень і репресій?
— Люди вже давно були незадоволені, що знайшло зараз вихід у протестах. Ці протести зараз немилосердно придушують, щоби знищити будь-який прояв свободи. Так, багато що можна було передбачити; але зараз люди більше усвідомлюють, що вони мають права: на свободу, на захист свого голосу. І з цим правом на свободу зараз іде боротьба.
— Польська влада дуже швидко відреагувала і почала згадувати на міжнародній арені про повагу до прав білорусів; але також з’явилися звинувачення в тому, що такі заклики треба було робити ще до виборів. Як Ви вважаєте, відреагували пізно?
— Я не політик, тому мені складно оцінити політичні дії. Хоча це внутрішня проблема і народ має сам звільнитися. Але не менш важливі солідарність і духовна підтримка ззовні, як і усвідомлення того, що громадська думка — по стороні скривджених. Тим паче що люди одноголосно вимагають сьогодні нових виборів — вільних і демократичних, — і саме за це моляться. А також за те, щоби влада, замість їх переслідувати, почала з ними розмовляти.
— Чи можуть, на Вашу думку, страйки, протести, вимоги принести якісь плоди?
— Час покаже. Наразі є велика, некерована агресія. Ми молимося не лише за те, щоб припинилося насильство проти громадян, а й щоб вони не відповідали агресією. До цього закликали архієпископ Кондрусевич і єпископ Будкевич із Вітебска. Ми не хочемо, щоб дійшло до помсти за помсту. Люди тримаються, але невідомо, як надовго їх вистачить.
— Архієпископ Кондрусевич закликав до створення «круглого столу» і мирних переговорів про майбутнє країни. Наскільки, на Вашу думку, це прохання може переконати білоруську владу змінити свої дії?
— Важко сказати… складно уявити, що Католицька Церква буде посередником у цих справах, навіть якщо влада змушена з нами рахуватися. Швидше, Православна Церква, — а вона на боці влади.
— Як виглядає сьогодні щоденне пастирське життя в Католицькій Церкві в Білорусі? Спочатку — в умовах пандемії, а зараз — в умовах заворушень?
— Насамперед, ми намагаємося нести надію та розраду і те, що любов сильніша за ненависть. Бо люди, як я казав, сьогодні налякані й пригнічені. Молодь також має велике почуття відповідальності за свою країну. Саме вона просить нас, священників, молитися. Наприклад, це молодь звернулася до єпископа з проханням про щоденну адорацію на території всієї дієцезії — і справді сміливо приходить, молиться. Вони чутливі до правди. Тож Церква жива, молиться, хоча вірних не так багато, як до пандемії. У нас храми не зачинялися через коронавірус. Усі вірні, які відчувають загрозу, і досі можуть скористатися звільненням від недільної Святої Меси; але сміливі приходили і приходять. Дотримуються дистанції, носять маски. Ми боремося молитвою і всіма можливими засобами безпеки. Також ми вчимо вірних, що треба жити в правді. З нагоди виборів ми закликали членів виборчих комісій не фальсифікувати результати і правильно рахувати голоси; нагадували, що обман — це тяжкий гріх.
— Що може зробити Церква у світі, щоб допомогти вам, не бути байдужими?
— Мабуть, на першому етапі потрібна молитва і публічна підтримка постраждалих. Влада не рахується з вираженнями підтримки, але важливо, щоб вона знала, що громадська думка на боці громадян. Наші громадяни дуже солідарні й це породжує багато добрих жестів. Люди самі збирають кошти, щоб допомогти постраждалим, які потребують лікування і мають сплатити величезні штрафи, які їм виставили. Створено спеціальний фонд, який громадяни самі поповнюють своїми вкладами. І поки що все, поки що більше не зробиш.
— Я пам’ятаю зустріч Ради Конференції єпископів Європи, яка кілька років тому відбулася в Мінську. Мені здається, що тоді в західних медіа не дуже було чути про реальні виклики для Церкви в Білорусі, радше підкреслювалась атмосфера співпраці з владою і взаємної сердечності…
— Зовнішня реальність дуже відрізняється від внутрішньої. Напевно, дивлячись на ці зовнішні форми, стосунки між державою і Церквою виглядають добре, — але Церква не може впливати на суспільні чи політичні питання. Вона має дуже обмежене право голосу. Церква відділена від держави, тому ми не маємо впливу на ситуацію, можемо підтримувати наших вірян тільки духовно і в межах пастирської діяльності всередині церковних стін. Важко відірвати реальність Церкви від держави. Суспільні зміни впливають на Церкву, вимагають від нас відповідей, надання підтримки і надії вірним, виховання їх у дусі гідності, щоб пам’ятали про неї і не втрачали, не ігнорували її. Поки що вдається.
