Керівництво найбільшої в Білорусі конфесії – Московського Патріархату – не знайшло в собі сил і слів, щоб дати моральну оцінку звірствам силовиків. Патріарх Кирило одним з перших привітав Лукашенка – і замовк. Лише поодинокі священники засудили очевидне беззаконня. Інакше поводиться Католицька Церква Білорусі, йдеться у статті Нової газети.
Такі різні ієрархи
Протягом усіх 26 років правління Лукашенка Московська патріархія була з ним у тісній “симфонії”. Патріархи Алексій II і Кирило періодично приїжджали до Мінська, обмінюючись з Батькой орденами і медалями. Лукашенко, називаючи себе “православним комуністом” і у властивій йому манері висловлюючи сумніви в існуванні Бога, постійно “інспектував” храми і монастирі на підвідомчій території, виділяючи кошти на їхнє будівництво.
Атеїзм диктатора, про який він іноді розповідав навіть з церковного амвона, не заважав, а скоріше допомагав цій “симфонії”.
У ньому ієрархи бачили запоруку невтручання в їхні внутрішні, “суто церковні” справи.
Лукашенко і Путін під час відвідування Коневского Різдво-Богородичного монастиря. Фото: Михайло Климентьєв / пресслужба президента РФ / ТАСС
Лукашенко не цікавився причинами відділення від РПЦ “альтернативних” громад – Білоруської автокефальної церкви або різних “гілок” Російської зарубіжної церкви, а тупо забороняв їх, заганяючи у підпілля і піддаючи репресіям, як і будь-яку іншу опозицію. Всі ці роки в Білорусі неможливо було зареєструвати православну громаду поза Московського Патріархату.
Тож тепер, коли настає момент істини для “останнього диктатора Європи”, РПЦ як би пов’язана зобов’язаннями перед ним. І вже 10 серпня, на тлі наростання протестів і звірств ОМОНу, патріарх Кирило шле зворушливе привітання “переможцю”. У ньому він висловлює надію “на продовження … співробітництва, покликаного сприяти … утвердженню в суспільстві непорушних ідеалів милосердя, миру, добра і справедливості”.
Вже за кілька днів посилання на привітання зникло з титульної сторінки офіційного сайту патріархії, а зараз документ повністю видалений з сайту. Google зберіг копію цієї сторінки.
На відміну від офіційного сайту патріархії сайт її Білоруського екзархату (всередині Білорусі його прийнято називати “Білоруська православна церква Московського патріархату” – БПЦ МП) 10 серпня мовчав. Лише наступного дня, 11 серпня, на ньому з’явилося привітання патріаршого екзарха всієї Білорусі митрополита Павла (Пономарьова).
Митрополит Мінський і Заславський, Патріарший екзарх всієї Білорусі Павло (Пономарьов). Фото: РИА Новости
Будучи громадянином РФ (що, між іншим, заборонено білоруським законодавством для голів місцевих конфесій), він двозначно висловився від імені “співвітчизників”, які нібито покладають на Лукашенка “велику надію, пов’язану із захистом суверенітету Білорусі, збереженням національного духовного і культурної спадщини, зміцненням соціальної та економічної стабільності”.
Правда, 14 серпня, після того, як на вулицях Мінська пролилася кров, Павлу довелося вибачатися за це привітання. Він зустрівся з учасниками “протестного” хресного ходу в центрі Мінська – християнами різних конфесій, які не з прапорами і транспарантами, а з іконами і Бібліями в руках протестують проти насильства. Митрополит погодився, що “зло повинно бути названо злом” і благословив хресний хід, який днем раніше БПЦ МП намагалася засудити і заборонити.
На тлі патріарха, який розгублено мовчить, і Павла, який активно, але невміло маневрує, “міністр закордонних справ” РПЦ митрополит Іларіон Алфєєв одразу адекватно оцінив обстановку. Зневажаючи неписані закони патріархії, він не тільки не привітав Лукашенка слідом за патріархом, але навіть не розмістив на сайті свого відділу зовнішніх церковних зв’язків патріарше привітання.
Митрополит Іларіон (Алфєєв). Фото: Валерій Шаріфулін / ТАСС
На думку його колишнього помічника Леоніда Севастьянова, який нині очолює Всесвітній союз старовірів, тепер у Іларіона є всі шанси стати наступним екзархом Білорусі. А в контексті руху Білоруської Церкви до автокефалії (повної церковної незалежності), слідом за Церквою сусідньої України, це може посилити позиції Іларіона у масштабах усього світового православ’я.
Моральний ступор і голос совісті
Але це велика церковна політика. Білоруський народ, який відчуває себе обдуреним, приниженим і побитим власною владою, більше цікавить моральна оцінка того, що сталося в країні, з боку тих, хто начебто покликаний в першу чергу таку оцінку давати.
Кілька сотень православних з міста Ліди підписали 13 серпня звернення до митрополита Павла:
“Жорстокість силових структур по відношенню до мирних жителів просто не вкладається у свідомість будь-якої людини, незалежно від її віросповідання. В ім’я самого святого – життя людей – ми просимо у Вас захисту і участі у припиненні кровопролиття і відновлення миру і справедливості на нашій землі. Просимо сприяння у задоволенні вимоги людей на оприлюднення чесних результатів виборів”.
Поки відповіді від патріаршого екзарха не надходило.
Вже 12 серпня окремі православні священники висловили обережну солідарність з жертвами терору силовиків, прийшовши до різних СІЗО і ІТТ з водою і продуктами для тисяч затриманих.
Відбувалося це, правда, в основному у західних єпархіях – Гродненській і Брестській.
Священник Олег Шульгін, який в минулому окормляв мінський ОМОН, звернувся до своїх колишніх підопічних: “Будьте гідними воїнами Христа, а не виконавцями наказів того, хто хоче залишитися при владі, зневажаючи свою і вашу совість, закони держави і права громадян!”
На сході країні, в Гомелі, місцевим героєм став протоієрей Володимир Дробишевський, звільнений з БПЦ МП. Він встав 13 серпня в рясі і з хрестом навпроти місцевого підрозділу Слідчого комітету, тримаючи плакат “Зупиніть насильство!”.
Інший звільнений і заборонений (але вельми популярний в народі і соцмережах) клірик – мінський священник Олександр Шрамко – фактично очолив “несанкціонований” хресний хід 13 серпня і виголосив на ньому натхненну проповідь.
Протоєрей Володимир Дробишевський з плакатом. Фото: TUT.BY
Найбільш високопоставленим (на сьогодні) представником БПЦ МП, який виразно засудив насильство, став керівник найбільш”націоналістичної” – Гродненської – єпархії архієпископ Артемій Кищенко. 14 серпня він опублікував своє звернення:
“Кров жертв і тяжкі страждання людей в ці дні – на совісті тих, хто свідомо сам убивав або примушував інших вбивати Правду! …Нам усім доведеться пройти непростий шлях подолання політичної кризи та морального очищення”.
Архієпископ протиставляє білоруський народ, який продемонстрував у ці дні благородство, його збожеволівшим правителям: “Любов повернула мир і зупинила насильство! Чи це не чудо?!. Нехай квіти і посмішки наших прекрасних дівчат і жінок допоможуть зцілитися від токсинів зла і агресії!” На закінчення Артемій закликає “чесно і відкрито розслідувати всі факти обману, насильства і жорстокості, щоб здійснилося Правосуддя і восторжествувала Правда”.
Католики – з народом
Єдина велика (друга за чисельністю!) конфесія Білорусі, яка від самого першого дня протистояння зайняла послідовну і досить тверду позицію, – це Католицька Церква. Вона завжди була важлива для зовнішньополітичних ігор Лукашенко, який намагався влаштувати візит до Мінська Папи Римського, то пропонував себе посередником у переговорах Православної і Католицької Церков.
Глава Католицької Церкви Білорусі митрополит Тадеуш Кондрусевич (раніше служив у Москві) не тільки не привітав Лукашенка, але вже 11 серпня закликав владу і протестувальників сісти за стіл переговорів, констатувавши, що конфлікт такого масштабу розвернувся вперше у сучасній історії Білорусі. Він закликав сторони конфлікту зупинити насильство: “Нехай ваші руки, створені для мирної праці і братнього вітання, не піднімають ні зброї, ні каменів. Нехай замість аргументу сили запанує заснована на діалозі в істині і взаємній любові сила доводів”.
Митрополит Тадеуш Кондрусевич. Фото: РИА Новости
Вночі проти 15 серпня, коли стало ясно, що Лукашенко не утримує владу, митрополит Кондрусевич опублікував більш відверте послання, фактично звинувативши режим у “пролитій крові, тисячах затриманих і жорстоко побитих мирних жителів”. Він звинуватив владу у скоєнні “тяжкого гріха” і нагадав Лукашенкові про останній шанс “почати конструктивний діалог з суспільством, припинити насильство і негайно звільнити всіх затриманих на мирних акціях невинних громадян”.
Католицькі єпископи всіх дієцезій Білорусі виступили з аналогічними заявами.
А деякі костели (наприклад, в Ліді) стали вогнищами громадянської непокори: там дзвонили в дзвони, вивішували біло-червоно-білі прапори, збирали у своїй огорожі протестувальників і, звичайно ж, намагалися надати допомогу постраждалим.
Три католицькі священники у Жодіно під Мінськом зуміли зупинити ОМОН, коли той в черговий раз спробував накинутися на мирних людей.
***
Байдужість, яку демонструє патріарх Кирило щодо своєї побитої пастви в Білорусі, не “межа падіння”. Низка вигодуваних ще покійним о. Всеволодом Чапліним в Москві “православно-громадських” структур від імені “православної громадськості” Росії критикує Лукашенка, але не за кровопролиття, а за “нерішучість” і відсутність звернення до Путіна про введення російських військ.
Союз православних громадян, явно не розуміючи, що відбувається в сусідній країні, вимагає від Лукашенка безпосередньо звернутися до православних і вивести їх на вулиці. Глава Асоціації православних експертів Кирило Фролов також дає “мудру” пораду Лукашенку: “Є прекрасний православний спосіб залишити мінський майдан… А саме – залучити [протестувальників] до виправно-покаянної праці – до відновлення православних святинь, особливо зруйнованих сільських храмів”.
Парамілітарний рух “Сорок сороків”, який запам’ятався бійками з москвичами на місцях будівництва нових храмів у парках і скверах, ставить питання руба: “Що з амбіціями, Олександре Григоровичу? Чи не час їх стримати, амбіції, і попросити Путіна прийняти Білорусію назад в Росію? .. Адже загралися вже у багатовекторність”.
Як то кажуть, з такими порадниками і ворогів не треба.
