Настоятель церкви РПЦвУ у Сулимівці (Броварський район Київської області) — переселенець із Криму, батько восьми дітей, який не побоявся осісти з великою родиною у маленькому селі, де ні школи, ні садочка.
Він розповів свою історію виданню Вісті.
Отець Володимир Воробей родом із Броварського району. Він повернувся на материкову Україну з великою родиною, без майна і копійки за душею.
У Сулимівці його прийняли, як свого. Селяни хвалять священника, а сільський голова Микола Дженжебір характеризує його як “мозковитого” чолов’ягу. Сам Володимир вважає за честь служити Богу і неважливо, каже, де випаде така місія, головне — виконувати роботу на совість.
На переїзд сім’ї отця Володимира вплинула політична ситуація в Україні та події в Криму, тому він гостро сприймає все те, що відбувається в країні.
“Під час окупації Криму я залишався там майже півтора року, виконуючи свої обов’язки священника. У 2014-му також допомагав людям, родинам у питаннях переїзду на материкову Україну, допомагав із духовною підтримкою українським військовослужбовцям”, — розповідає священник.
Каже, коли відбулася анексія Криму, більшість священників не бачили потреби підтримувати одну чи іншу сторони конфлікту, але були і проросійські чи проукраїнські священники, це їхній людський вибір. Володимир за Україну, бо він українець за походженням і переконаннями.
Також настоятель Володимир вважає недоречним зараз говорити про такі поняття, як Російська та Українська Православні Церкви.
“Не можна спекулювати на цій темі, роздмухувати її в ЗМІ, бо Церква відділена від держави. Це питання розділяє суспільство. Якщо ми говоримо про участь людини в якихось подіях, то слід розглядати її позицію як громадянина”, — вважає співрозмовник.
Він повернувся на материкову Україну з великою родиною, без майна і копійки за душею, але тут, на рідній Київщині, їх не чекали, а державні служби, які мали б допомагати, зустріли прохолодно. Він знайшов вільну парафію і служить у Сулимівському храмі. У селі орендує будинок, власного житла не має.
“За всі моменти щодо облаштування й прийняття я вдячний сільській громаді. А де були державні служби?” — ставить риторичне запитання отець Володимир.
Його рідний брат захищає Україну в ООС. “Поки Президент Порошенко пафосно говорив про “армію, мову, віру”, проста сільська громада, відправляючи брата на війну, зібрала майже 100 тис. грн на форму, електроніку, апаратуру. Там у хлопців не було навіть гумових чобіт! І зараз теж немає. Але про це не говорять у ЗМІ. Чому? Всі втомилися від подвійних стандартів, обману. Потрібно дбати про людей, але цього у нас немає”, — говорить отець.
На запитання, чи болить душа за Україну, відповідає: “Болить. Хотілося б, щоб українці критично мислили, в душах була доброта, а Господь у серцях, щоб ми толерантно ставилися один до одного, незалежно від заслуг кожного”.
Про сім’ю отець Володимир говорить стримано. Згадує дитинство і маму, яка зуміла його виховати в любові, а потім підтримала вибір служити Богу; батько, жаліється, не зрозумів. Власних дітей хоче бачити в першу чергу справжніми людьми, які живуть за Божими заповідями. Найстарший син уже обрав військову справу.
