Усе, що відбувається на церковних фронтах Білорусі, дуже нагадує мені події столітньої давності у Москві, а потім в Києві. Один з класиків української церковної історії писав, що слідом за національним відродженням завжди приходить церковне, пише Лана Самохвалова у статті для Укрінформ.
Ще вчора мій матеріал про події у Білорусі починався б так. Церковна демократизація Білоруської Православної Церкви (офіційно – “Білоруський екзархат Московського Патріархату” і його канонічний підрозділ) за дні протесту розвивалася небаченими темпами, і незабаром була оприлюднила позиція дуже щирих і безстрашних кліриків. Виявити їх у Московському Патріархаті було такою ж дивиною, як виявити здатність до протесту самих білорусів.
Це ще не бажання автокефалії. Зовсім ні, я переглядала акаунти віруючих і активних білорусів. Їхні думки – це скоріше подяка клірикам країни за підтримку протестів і бажання реформ і оновлень. Але у нас 100 років тому це теж починалося не як рух від Москви, а рух від державної опіки та контролю. Тож позиція Білорусі – це вже заявка на інше православ’я, немосковське, непровладне, більш людяне і більше… християнське.
Екзарх Веніамін
Але сьогодні головною новиною медіа стало зміщення колишнього Патріаршого екзарха митрополита Павла і призначення нового екзарха Веніаміна. Цим рішенням Синод Московської церкви чітко дав зрозуміти: церква у Білорусі повинна залишатися під нігтем Москви, і ніяких хитань у бік протестуючого народу допускати не дозволено.
Втім, спочатку давайте оглядово згадаємо, як поводилося духовенство різних конфесій Білорусі під час протестів.
Попри те, що найчисленнішою групою у Білорусі є православні, першими активну “передвиборчу” позицію зайняли римо-католики. Про це важливо пам’ятати, оскільки це церковна історія Білорусі. Ще за три тижні до дати голосування римо-католики почали служити молебні проти фальсифікацій і створили громадську ініціативу: “Католик не фальсифікує”. Католики зверталися і до вірян, і до членів виборчих комісій, і до духовенства з нагадуванням: фальсифікація – тяжкий гріх. Їхні ієрархії і віряни були єдині у своїх критичних оцінках минулих виборів. Втім, нічого дивного: це католики, у них своя особлива думка, їхнє начальство сидить не в Москві.
Але православні теж дрімали недовго. Перед голосуванням вони запустили флешмоб, де виступали проти фальсифікації і придушення свободи особистості. Священники поширювали на своїх акаунтах картинку з відповідним змістом.
Перша реакція предстоятеля РПЦ на результат виборів є очевидною. Патріарх Кіріл поспішив привітати Лукашенка і благословив на нелегку працю. До нього приєднався і на той момент Патріарший екзарх у Білорусі Павєл.
А потім грянули протести і побиття протестувальників. І тут ми побачили зовсім інші, неподобострастні обличчя (за нинішньої ситуації майже лики?) безстрашного білоруського православ’я.
Федір Людоговський / Фото: Євген Фельдман, «Медуза»
Я думаю, що в Москві у Даниловому монастирі багато хто здригнувся, коли прочитав відкритий лист до Патріарха Кіріла відомого священника Федора Людоговського. Автор, дотримуючись всього етикету, прямо пише Патріарху РПЦ, що «мільйони православних християн, яких ви вважаєте своєю паствою (як в Російській Федерації, так і в Республіці Білорусь і в інших країнах), сприйняли Ваше привітання як Ваш особистий вибір на користь грубої сили і як противлення правді Божій, як акт кричущого цинізму і лицемірства. Здавалося б, чи могли ми чекати від вас іншого, після всього, що сталося попередніми роками? Але надія все ж була – до останнього моменту. Як ви думаєте, чи потрібні після цього ваші молитви Богу? Чи чує він їх?»
Ба більше, клірик просить Патріарха звернутися до Путіна із застереженням – не відправляти до Білорусі «відпускників» і зауважує, що таке «звернення не поверне Вам залишки втраченої репутації; і навряд чи воно знову зверне до Вас серця вашої пастви. Але … хоча б частково зцілить ті рани, які ви завдали своїй власній совісті».
Невдовзі своє привітання Лукашенку відкликав і білоруський екзарх.
Священник Олександр Кухта
Далі – більше. Священник Олександр Кухта написав гнівного листа, що аж пробирає до кісток, про те, як б’ють людей у в’язниці на Окрестіна.
Православних священників, які підтримали флешмоб з картинкою, починають пресувати органи влади, вони видаляють свої імена, а на їх місце приходять нові.
Архієпископ Артемій
У цей же час на проповіді з найсильнішою промовою виступає архієпископ Гродненський Артемій. У його дуже емоційній промові звучить не тільки засудження репресій і вдячність своїй пастві за мирні ненасильницькі протести, а й моменти славної історії саме білоруських священників, які «лежать на Соловках і Біломорканалі», і підтримка нового покоління, що народжується. А звертаючись до старшого покоління священників, він дорікає їм за комсомол, брехню і усі ці фальсифікації, за те, що їхні вихованці сьогодні з ланцюга зірвалися і б’ють протестувальників. Російські медіа поспішили затаврувати владику Артемія: мовляв, у Білоруській церкві росте свій Драбинко, будьмо обережні.
Паралельно проходять міжконфесійні хресні ходи, де разом йдуть і католики, і православні, і протестанти.
Якийсь час РПЦ мовчки (розгублено) спостерігала за усім, що відбувається. Ну добре, “отруєна” автокефалією і свободою Україна, але Білорусь… Хто б міг подумати! Але потім священноначаліє схаменулося. Спочатку послідувала реакція офіційної білоруської церкви. Це ще не заборона духовенству брати участь в акціях, але м’яка порада утриматися: «Православная церковь полагает неприличествующим своей миссии призыв к участию или неучастию в политических акциях, но решительно осуждает все виды насилия, разжигания ненависти и нетерпимости в чей бы то ни было адрес, будь то врачи, милиция, педагоги, представители власти или же какие-либо иные социальные группы». А щодо виступу владики Артемія, то офіційна церква заявила, що «любые заявления в связи с нынешней непростой ситуацией в Республике Беларусь, сделанные отдельными представителями Белорусской православной церкви, как священнослужителями, так и мирянами, являются формой выражения их личной гражданской позиции и отражают исключительно личный взгляд заявителей на происходящее. Все эти заявления не являются отражением официальной позиции Белорусской православной церкви, и они не должны восприниматься или интерпретироваться в интересах какой-либо стороны».
Я думаю, що райтери білоруської церкви явно злукавили, оскільки промови звучали від дуже титулованих і відомих священників і єпископів. Але, ймовірно, Москва вимагала саме такої формули. Втім, що б там не писав сайт білоруської церкви, правда полягала у тому, що хор священників білоруської церкви Московського патріархату публічно, під запис співав на сходах консерваторії Молитовний гімн Білорусі, а дружини священників цієї ж церкви працювали волонтерами і перев’язували рани протестувальникам.
Вчора синод Російської Православної церкви провів кадрову зміну. Він замінив її керівника митрополита Павла на етнічного білоруса екзарха Веніаміна. Якщо вже ми вдаємося до українських аналогій, у мене напрошується ще одна. Як москвичі у 1992 році після автокефального демаршу Філарета дали нам Блаженнішого Володимира, так і зараз проти Павла, який захитався (ну не змогли йому пробачити лояльність до протестуючих) поставили Веніаміна. А давайте згадаємо, що стало з покійним Блаженнішим Володимиром, якого нам прислали для зміцнення московської церковної влади? Він став на шлях незалежності, а Москва його зненавиділа.
Ми не знаємо шлях розвитку владики Веніаміна. Але кров – не водиця, і історія – підступна у своєму повторенні штука. Не факт, що віруючий і, кажуть, щирий Веніамін не перейметься болем і прагненнями свого народу. Тим більше, що закваска у Білорусі виявилася дуже непоганою, і вже дуже чітко можна говорити про пробілоруську партію кліру. Та й історичні і канонічні підстави для автокефалії є (про це детально – в іншому матеріалі).
Поки білоруси не вживають слова автокефалія, як і не вживають слова Майдан… Вони не знають, що таке автокефалія і чи потрібна вона їм. Але вони вже до неї йдуть. Йдуть, навіть не розуміючи, до якого чудового дерева і на яке високе небо вони приставили свої сходи.
