Священник УГКЦ Андрій Зелінський опанував десять мов та здобув три освіти. Став першим капеланом при штабі АТО та три роки провів на передовій пліч-о-пліч із військовослужбовцями. Каже про себе — що морпіх назавжди і щоранку виходить на ранкову пробіжку. А ще називає Донбас — найважчим і найкращим, що випало на його долю. Як усе це вдається поєднати одній людині, дізнавалась Ганна Шкряда, Громадське радіо.
80-ті роки 20 століття. Галичина. Час справжнього релігійного ренесансу — коли після майже півстоліття підпілля УГКЦ повертається до активної публічної діяльності. Час руху, відкриттів і відродження. Саме тоді у Львові у ньому народилось усвідомлення власного покликання служити Богові та своїй країні, згадує Андрій Зелінський:
“Саме в контексті прикладу тих численних священників і представників різних монаших згромаджень, які проходили через процеси тривалих переслідувань, неможливість вільно сповідувати власну віру, ув’язнених і безпосередньо замучених у Сибірських концтаборах. Священники Української Греко-Католицької Церкви — це мученики 20 століття — і відтак у цьому контексті, мабуть, і почався шлях усвідомлення власного покликання”. А далі було військове капеланство. Отець Андрій називає його найбільшою несподіванкою у житті, викликом для “людини зі світу книжок” — як часто сам про себе говорить.
“Так трапилося: переступив через поріг Академії (тоді ще військового інституту Сухопутних військ, і більше звідтіля, з капеланства тобто, — і не вийшов). Переступив, бо запросили у перший осередок системної праці в Академії, який організували четверо випускників Львівської духовної семінарії, і які ще як семінаристи відвідали і забезпечували духовний супровід курсантів. І тоді ми розпочали вже більш масштабний проєкт. У моєму житті це була доленосна подія, однозначно. Одна з таких, найбільш доленосних, хоча маю таких чимало… але що стовідсотково важко було передбачити, що це ну, настільки вплине на моє життя”.
У 18 Андрій Зелінський поїхав зі Львова на навчання. Спочатку філософія в американському Стенфорді, згодом теологія — у Римі, і політологічна освіта у Києво-Могилянській академії. Та основні уроки життя таки здобував не з книг — посміхається отець Андрій.
— Ви перший капелан при штабі АТО?
— Так, тому що ми говоримо про офіційне капеланство. Про тих, кому у Генштабі першим видали дозвіл. Адже ж на час початку бойових дій в Україні не існувало офіційного механізму залучення священників до контексту бойових дій.
Прохання про дозвіл Андрій подасть одразу за сумною новиною про український ІЛ-76, збитий під Луганськом у червні 2014. Серед загиблих був воїн, якого знав ще із курсантських часів. Тоді усвідомив: не має права бути в столиці, коли його хлопці спиняють агресора на Сході.
— У червні 2014 року я виїхав в АТО. І нас було троє священників, яким дозволили. Однак на той час ти вже добре знаєш як це бути капеланом, але в умовах війни — це така — місійна територія.
— Усе з нуля, так?
— Абсолютно. І при цьому потрібна і віра в те, що ти робиш, і певний креатив, творчий підхід, аби була ця твоя присутність корисною.
— От, власне, яка битва капелана там, за що?
— Завжди кажу — за людяність у людині у військовому однострої. Часто цитую гасло військового капеланства — це “Бути поруч”. Бути поруч, аби прихилити людині саме небо.
Першим місцем душпастирства став польовий Храм Архистратига Михаїла під Слов’янськом, згодом був Краматорськ, Піски поблизу Донецького летовища, Дебальцеве, околиці Маріуполя та Авдіївська промзона… рушав скрізь у гарячі точки — каже Андрій — аби “Бути поруч” із воїнами і рятувати їхній внутрішній світ від руйнацій.
“Для того, щоби подолати, здолати ворога, для цього є одні механізми ніби. Але війна — це більше ніж перемога над противником. Треба ще навчитись механізмів, які дозволяють Вам здолати наслідки війни в собі”.
Це фрагмент спілкування капелана Андрія Зелінського зі своїми підопічними — українськими захисниками на передовій. У селищі Водяне на Донеччині. І таких настанов, підсилень і звернень до воїнів — до групи, і окремо до кожного — за три роки на передовій було безліч, згадує капелан Андрій Зелінський. Десантники, українські спецпризначенці, а з 2017 — морська піхота. Тривалий час був не просто душпастирем 36 бригади, але й здобув у її лавах власний військовий берет морпіха.
“Морська піхота — це дуже, насправді, особливе братство воїнів із власною культурою, власним етосом українського морпіха, де ти помічаєш певну здатність на ціннісне. Оцей гарт — духу воїна, захисника, побратима — це три виміри ідентичності українського морпіха зокрема. І оця здатність на таку ціннісну інтерпретацію військової служби, вона мене, звичайно, дуже вразила і, мабуть, стала таким важливим запрошенням. Хоча з морською піхотою працював вже впродовж тривалих виїздів з 15-го року, а з 17-го року став штатним капеланом 36 бригади. І тоді ти вже стаєш частиною підрозділу. Ти повністю і постійно з військовими. Це твоє місце праці, а для священника — це твоє місце служіння. Це стає для священника його першим вівтарем”.
Душпастир каже: усе пережите і побачене (чи не з перших днів служіння на Донбасі) став довіряти слову. Згадує, як багато текстів писалося просто під кулями, чимало після втрат і болю, якісь — на честь і у пам’ять. Зокрема, перша збірка “Соняхи”, яка вийшла 2015-го.
Наразі, як каже сам Андрій, текстів назбиралося на три книжки. Останню збірку отець називає “Щоденником військового капелана”. Там немає придуманих імен чи подій. Усе, про що пише — відбувалось із ним і його побратимами. Зараз “Щоденник” готується до друку, ділиться автор.
“Це речі, які написані безпосередньо під час моєї служби у морській піхоті України. Такою наскрізною темою — мотивом цілою книги — збірки, цих дописів “Щоденника капелана” це є військове лідерство — тема військового лідерства”.
І це не випадковість. Адже після служби у морській піхоті отець Андрій став співзасновником і викладачем Української академії лідерства. Від 2018 року — заступник Керівника Департаменту капеланства Української Греко-Католицької Церкви, а ще — докторант політології і викладач Київської духовної семінарії УГКЦ.
Поза тим триває його душпастирське служіння. А ще — у щоденному розкладі є місце навіть для ранкових пробіжок, басейну або спортзалу. Аби встигнути все, головне розуміти — навіщо.
“Зріла духовність стає потужною силою для того, аби впорядкувати безлад особистого життя. Джерела поповнення внутрішнього ресурсу в моєму житті є духовні практики як священника, фізичні вправи (я не люблю стояти на місці), третє — книги, які читаю, четверте — музика, яку слухаю, і п’яте — найважливіше, я раджу усім озброїтись, усім хто потребує таки снаги жити — це, відповідно, якісне спілкування з якісними людьми. Необхідно подбати про дисципліну поповнення особистого внутрішнього психологічного ресурсу”.
