Останні шість років ми постійно чуємо від представників Московського Патріархату в Україні (РПЦвУ або УПЦ МП) розповіді про гоніння, переслідування та навіть геноцид. Ці страшні історії повторюються різними спікерами з завзяттям та регулярною частотою.
Але чи насправді це так?
На це запитання відповідав релігієзнавець Дмитро Горєвой у програмі “Детектор. Релігії” на каналі DetectorUA.
У реальності ми бачимо, як архієреї РПЦвУ їздять на дорогих “Мерседесах”, митрополит Онуфрій пересувається на приватних літаках, а рядові єпископи мають десятки коштовних богослужбових хрестів, кожен вартістю у річну зарплатню звичайного українця.
Представники Московського Патріархату за попередні роки отримали сотні гектарів землі під будівництво, мільйони гривень з податків українців на утримання соборів. Духовенство Російської Церкви отримує державні нагороди та бере участь у офіційних заходах.
Сама ж Церква щороку браво рапортує про збільшення кількісних показників. За шість років гонінь кількість їхніх священників збільшилась на 341 людину, ченців – на 556, а монастирів – на 27.
Хіба таке можливо при постійних гоніннях та геноциді? Очевидно, що ні. Останні справжні гоніння на наших теренах були за часів сталінського терору. Тоді за три місяці 1937 року було заарештовано понад 9000 священиків, тобто три чверті від сучасної УПЦ МП. Страчено понад 4500, тобто більше третини.
А що зараз?
Жоден зі священників Московського Патріархату не перебуває у в’язниці за скоїні злочини. Навіть одіозний Володимир Марецький, що з автоматом Калашніков зривав вибори на Донбасі 2014 року, обміняний на українських бранців Кремля.
Єпископ Лонгін Жар, що зривав державну мобілізацію до Збройних сил України – на свободі. Єпископ Каліннік Чорнишов, який благословляв російський окупантів у Криму – теж на свободі. І цей перелік можна продовжувати дуже довго.
Висновок один – священники Московського Патріархату в Україні не понесли відповідальності за скоєні злочини.
То звідки ж тоді з’явилися розмови про гоніння?
Насправді гоніння не в реальності, вони – у головах церковних єрархів. Єпископи Російської Церкви в Україні звикли бути королями життя, церковними феодалами, місцевими релігійними князьками. Вони тісно дружили з владою та криміналом.
Навіть сама форма церковної проповіді – це є по суті монолог. Це спіч без коментарів. Постійно виголошуючи проповіді та не отримуючи критики, поступово починаєш вважати себе правим абсолютно у всьому. Вони вважають себе недоторканими, а критику себе – святотатством та хулою на слово Боже.
Після перемоги Революції Гідності, анексії Криму та початку війни на Донбасі, суспільство очікувало реакції Церкви. Вбивства на Майдані, крадіжка та привласнення чужого півострова або брехня про неучасть росіян у подіях на Донбасі – всі ці речі потребували моральної оцінки Церкви. Але вона не пролунала. Навіть більше, пішов відкат – відмови відспівувати загиблих воїнів АТО, розповіді про братовбивчу війну та сатанинську владу в Києві.
Тоді суспільство зрозуміло справжнє обличчя єпископів Церкви. Вони не на боці України, вони підтримують Росію та ностальгують за Януковичем. І це зрозуміло, бо коли “сім’я диктатора” грабувала країну, єрархи Московського Патріархату жили, що називається “у шоколаді”.
Раптом їх головний патрон втік. Їхнє життя не стало гірше, їх не позбавили статусу, статків чи посад. Але треба було вийти з зону комфорту, назвати речі своїми іменами та примиритися зі вчорашніми конкурентами з Київського Патріархату та УАПЦ. Але це було заважке завдання для ніжних архієрейських душ.
Ницість, зрада та підігравання агресорові стали причиною напруження відносин між суспільством та УПЦ МП. А далі були постійні підняття ставок церковниками. Український народ реагував. Критикою, образами і тавром “московські попи”. І ось тут і виникли всі ці балачки про гоніння.
Гоніння для єпископа Московського Патріархату – це коли йому перестають заглядати в рота, брати благословення та запрошувати на відкриття чи освячення будь-якого мало-мальського об’єкту.
Гоніння для них – це коли замість цілування рук, єпископові ставлять незручне запитання. Гоніння – це коли їхню публічну позицію починають критикувати. Гоніння – це коли журналісти знаходять інформацію про статки, маєтки, автівки та бізнеси єпископів, що давали чернечі обітниці не мати приватної власності.
Тобто звичайне ставлення до публічної особи, яке передбачає можливість критики та антикорупційної перевірки, люди в рясах вважають гоніннями.
Заяви про гоніння – це не просто підступна маніпуляція. Це ще й паплюження пам’яті справжніх мучеників, які були замордовані сталінським режимом за свої переконання.
До чого тут шизофренія?
Сучасні князі Церкви намагаються прикритися авторитетом новомучеників, за їхнім подвигом сховати власне розкішне життя і видати самих себе за мучеників. Бажано не відмовляючись від споживання делікатесів, носіння коштовного одягу та розкішних аксесуарів.
Але це не що інакше ніж плювок у страждання подвижників ХХ століття. Сучасні московські єрархи однією рукою роблять з себе жертву та приміряють образ новомучеників, а з іншої навіть не можуть засудити сталінізм, радянський режим та підтримати декомунізацію.
У медицині таке розділення поглядів називається шизофренія. Неможливо вважати себе нащадками жертв комуністичних репресій, але засуджувати декомунізацію. Неможливо бути патріотичною Церквою та їздити на собори до країни-агресора. Неможливо бути гнаними та їздити на “Мерседесах”. Неможливо бути жертвою геноциду, живучи у розкішному маєтку.
Гонінь немає – вони лише в голові.
Дивіться програму “Детектор. Релігії” на YouTube-каналі DetectorUA
