У ПЦУ дозволили духовенству балотуватись до місцевих та обласних рад, але з певними вимогами. Про духовну позицію священника під час виборчої кампанії, модель достойного кандидата і відповідального виборця говоримо з деканом богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ, настоятелем Академічного храму св. Іоана Золотоустого протоієреєм Назарієм Лозинським, розповідає Духовна велич Львова.
– Отче, Православна Церква України дозволила своїм священнослужителям балотуватися депутатами до місцевих та обласних рад. Як ви розцінюєте такий крок?
– Відповідно до рішення Синоду нашої Церкви. Його постанова звучить так: “Враховуючи попередній в цілому позитивний досвід участі архієреїв і духовенства в роботі місцевих рад (сільських, селищних, міських, районних та обласних) благословити за канонічною ікономією і надалі архієреям та духовенству, де це вбачається доцільним, балотуватися до місцевих рад та брати участь у їхній роботі в якості депутатів. Разом з тим відзначити, що в цілому священнослужителям краще утримуватися від балотування до місцевих рад і погоджуватися на це належить лише за наявності особливої пастирської доцільності та за наполяганням місцевої територіальної громади”. Тобто Синод керувався канонічною ікономією. Що це таке? У цьому контексті, це адаптація церковних канонів до життєвих реалій. Поясню: існує православна громада, яка довіряє своєму пастирю настільки, що вирішує делегувати йому свої повноваження, щоб він не тільки в духовному та богослужбовому житті опікувався ними, але й захищав інтереси на державному рівні. Чи це погано? Звичайно ж – ні. Але. Доти, доки пастир (архіпастир) служить інтересам своєї пастви і не занедбує пастирських обов’язків.
– Наскільки Церква може бути поєднана з політикою, зважаючи і на її покликання, і на конституційні норми?
– Церква не може єднатись із політикою. В історії ми бачили негативні приклади як цезаропапізму, так і папоцезаризму. Нічого доброго така модель не приносить. На жаль, тут велику роль відіграє людський фактор. Усі ми люди: і священники, і єпископи. Тому загроза піддатись спокусі і зануритись у владні процеси є досить високою. Загроза втратити пильність, гратись у політичні ігри, лобіювати не зовсім праведні справи, втручатись у політичні конфлікти, підтримувати корупційні схеми – все це, будьмо чесними, може стати каменем спотикання для пастиря. Згадаймо собі, що Самого Ісуса Христа намагались втягнути у політичний конфлікт. Його відповідь стала визначальною для нас: “Відайте кесареві кесареве, а Богові – Боже”. З іншого боку, хоч, згідно з Конституцією, Церква відділена від держави, але Церкву і державу складають одні й ті самі люди. Тому члени Церкви не можуть і не мають права стояти осторонь державотворчих процесів. Спаситель та святі апостоли платили податки і дотримувались законодавства. Саме тому Пилат Понтійський не знайшов у справі Христа жодного порушення закону. А якщо члени Церкви є безпосередніми учасниками суспільних процесів, то, зрозуміло, що їх інтереси повинен хтось представляти. Тут відразу зазначу свою приватну думку: краще, нехай це буде мирянин. Все ж Христос картав синів Заведеєвих, які хотіли посісти владні місця (Мф. 20: 20,21). Священник чи архієрей мають достатньо своїх пастирських обов’язків. Я, наприклад, не уявляю собі, коли мав би займатись ще й політикою. Напевно, ті священники, що йдуть на вибори, мають мало парафіяльних справ. Або вигоріли у священстві (чого не хотілося б думати). Але це моя приватна думка і вона, звісно ж, може бути хибною. Ще один негативний аспект: це особисті зацікавлення. Зрозуміло, що православний священник тяжітиме до православної частини електорату, чи зможе від бути повністю об’єктивним у своїй діяльності? Те саме стосується католицького священника. Тому діяльність священника у владі може породжувати конфлікти. Насамперед внутрішні конфлікти з власною совістю.
– Чи є вибори елементом не лише громадянського, але й християнського обов’язку?
– Звичайно. Ми повинні нести відповідальність, ми маємо свободу, а отже, не лише право вибору, але й обов’язок вибору. Життя християнина – це постійний вибір: між добром і злом, між Христом і антихристом, між людяністю і бездушністю, між блаженством і стражданнями у вічності, між любов’ю і ненавистю. Наш вибір – це наш обов’язок, бо ми несемо за нього відповідальність. Так само і на рівні держави: ми відповідаємо за свої рішення і свій вибір і не маємо права перекладати його на інших. Ви знаєте, дуже зручно не брати участі у житті держави, зокрема через вибори, а потім нарікати, як все погано. Це типове вмивання рук: я міг щось змінити, але не зробив цього. Така поведінка не знімає з нас відповідальності. Адже це відповідальність не лише за себе, але за спокій своїх батьків і за майбутнє своїх дітей. Тому, так – це християнський обов’язок.
– У нашому місті виборча кампанія у самому розпалі – і в депутатському, і в мерському аспекті. Хочемо того чи ні, але ми занурені у ці процеси. Нам пропонують різні ідеї, гасла, ініціативи. Яка, на ваш погляд, має бути модель кандидата і так само виборця згідно із християнськими цінностями?
– Ось тут все дуже просто. І я б навіть не акцентував уваги на християнських цінностях. Для достойного кандидата на певну посаду достатньо навіть загальнолюдських цінностей. І, напевно, найголовніша із них – це чесність. Я скажу зараз дуже грубо, можливо, не такі слова має говорити священник, і, можливо, не всім вони сподобаються, але найперше ми маємо відучитись красти і брехати. Так виглядає, що в наш час в Україні – це найбільша біда. Усі проблеми від того, що десь дали хабар, десь вкрали, десь віддали перевагу родинним зв’язкам, а не професіоналізму. І повсюдна брехня, починаючи від соціології, закінчуючи обіцянками. Тож кандидат повинен бути чесним, слухати свою совість, бо совість – це голос Божий у серці людини. Ніхто не ідеальний, кожен, хто працює – помиляється. А той, хто намагається бути чесним, визнає свої помилки і виправляє їх – добрий кандидат. Це саме стосується виборця: не продаватись за горезвісний кілограм гречки, а усвідомлено підійти до свого обов’язку.
– З якими словами, на ваш погляд, має звертатися священник до своїх парафіян під час виборів, адже будь-яка агітація чи переконування з амвону є забороненими сьогодні у всіх конфесіях, навіть для духовенства, що балотується?
– Ви знаєте, це досить складно. Знаю по собі. Адже кожен має якісь свої особисті вподобання та політичні симпатії і повністю абстрагуватись від них буває досить складно. Зрештою, в різних храмах, у різних громадах ми маємо різні ситуації. Наприклад, в сільській парафії, де всі один одного добре знають, у тому числі кандидатів, де громада – це велика сім’я, можна говорити відвертіше. Люди можуть запитувати священника поради. І це нормально, адже він – духовний провідник і це провідництво стосується різних сфер життя. Звісно, це не може відбуватись з амвону храму, бо амвон – місце для благовістя Слова Божого, а не політичної агітації. Але поза храмом це абсолютно можливо. У місті ситуація дещо інша, кандидатів більше і вподобань більше. Я, наприклад, перед виборами завжди закликаю людей іти на дільниці, віддати свій голос, але ніколи нічого не рекомендую, крім одного: слухайтесь своєї совісті, не ведіться на пусті обіцянки, аналізуйте діяльність кандидатів, а не їх гасла. Якщо ви знаєте, що людина не лише перед виборами звернула на вас увагу, але завжди піклується про храм, про громаду, то така людина вартує підтримки. А якщо хтось “прибігає” до храму лише від виборів до виборів, то чи маємо ми право таку людину підтримувати? “І прийдуть до тебе, – каже Господь через пророка Єзекиїля, – як приходить народ, і сядуть перед тобою як Мій народ, і послухають твоїх слів, але їх не виконають, бо що приємне в устах їхніх, те вони зроблять, а серце їхнє ходить за захланністю їхньою” (Єз. 33: 31).
Спілкувалася Юліана Лавриш
