– Ты предатель, ты Россию предал, ты Путина предал, святую Русь предал.
– А ты Христа предал и духовника своего тоже предал.
Із розмови священника Олега Ніколаєва із жертводавцем, тепер членом проросійської партії «Наш край», який за допомогою поліції та влади вчинив розправу над непокірним священником-автокефалістом.
Пошкоджений меніск, розірвані зв’язки, шість справ у Верховному суді та потоки бруду — ціна, яку сплатив клірик ПЦУ з Бердянська за те, що дозволив собі піти з Московського Патріархату.
Протягом десяти років це була одна з найбільш відомих парафій УПЦ Московського Патріархату Півдня України. Прогресивного батюшку, за першою професією медика, любила інтелігенція.
Сюди приїжджали московські гості, в отця Олега Ніколаєва брали інтерв’ю російські медіа.
І тому гучний конфлікт з руссміровським чиновником-парафіянином і вигнання священника разом з вірянами із збудованого ним храму коментували і українські, і російські церковні ЗМІ.
Кожна з 500 парафій, які приєдналися до Православної Церкви України, це неймовірні історії страждань, жертви та любові. Історія отця Олега — одна з них.
– Отче Олеже, розкажіть, як сталося, що ви пішли з лікарів (справа прибуткова) в священники?
– Я, власне, не закінчив Кримський медінститут, пішов з останнього курсу. На третьому-четвертому курсі у мене були професори, гарні вчителі, які навчили мене міркувати, робити правильні висновки. Це був початок 90-х, медицина була у дуже поганому стані. І хоча я віддав цьому фаху одинадцять років (прийшов в Кримський медінститут після медучилища), я зрозумів що не знайшов там те, чого шукав.
– А що ви шукали?
– Як завжди — істину. Медицина стає технологією, людські стосунки з неї йдуть. Лікарю потрібні техніка, нерви, міцні руки. А взаємини пацієнт – лікар видихаються. Вони стають раціональними та більш жорстокими.
– Так. Це стає чистим контрактом. З нюансами, людським ставленням, але це бізнес.
– Тому я вирішив, що не можу в цьому брати участь. Мені вдалося розгледіти і побачити гіркі перспективи медицини. І я пішов. А потім ми одночасно із моєю дружиною прийшли в Церкву, стали спочатку вірянами. А потім після шести-семи років прийшло усвідомлення, що в мене є священниче покликання. Хотілося б думати, що це покликання. Зазвичай, священниками стають діти священників. Ця спадкоємність превалює і завдає певної шкоди будь-якій Церкві.
– Ваша парафія була однією з найвідоміших на Півдні України, про неї писали російські церковні медіа. Що робило її такою?
– Щодо парафії, то раніше матеріалів про мене та нашу парафію було набагато більше. Але після того, як 2013 року ми пішли з Московського Патріархату, мережу Інтернет серйозно почистили від моєї присутності та від мене особисто. Зникла навіть стаття у Вікіпедії. Із заслуженого поважного протоієрея, настоятеля храму в місті Бердянську я перетворився на переконання більшості представників МП у лжепастиря, на зовсім протилежне тому, ким мене до цього вважала Московська патріархія протягом тринадцяти років.
Я думаю, що нас відрізняла від інших парафій атмосфера громади. У нас було світло в усіх сенсах. Ми намагалися творити нашу спільноту відповідно до найкращих православних традицій, про які могли дізнатися з історичної та біблійної літератури. У нас були відкриті гарні взаємини, без тіні примусу. Не було вимог, були певні постульовані правила, які дозволяли людині вважати себе членом громади — це участь в таїнствах та участь у житті храму. Існують тисячі храмів в Україні з громадами, які насправді не є громадами – це група вірян, які приходять на літургію, знають двох-трьох сусідів та об’єднані обрядовою стороною життя. А в нас були справжні гарні світлі відносини. І популярності додавало те, що ми проводили катехизацію та займалися просвітництвом.
Я викладав у всіх вишах Бердянська, в школах, де ми ще у 2007 роках за погодженням із міським відділом освіти запроваджували факультативний курс «Основи православної культури». Ми тоді активно спілкувалися з Москвою, тоді там ця тема була дуже поширеною. І в нас щороку відбувалася богословська конференція «Бердянські читання», ми зуміли провести п’ять конференцій, на які нам вдавалося зібрати відомих богословів, священників, письменників. Андрій Кураєв був на кожній конференції, викладачі Свято-Тихонівського університету, священники та клір із нашої єпархії та з Києва. Мені здається, що ми були певним явищем не лише для УПЦ МП, а для всього Московського Патріархату. У маленькому місті відбувалися такі івенти із зірковим богословським складом — це було неабияким явищем.
– Стоп. У мене розрив шаблону. Ви мали всі підстави перетворитися на серце «русского міра». Ви сьогодні мали бути другим Ткачовим, натомість ви священник Православної Церкви України. Вся особиста історія вела вас до Москви, а не до Київського престолу.
– Ви маєте рацію. Для цього були всі передумови. В наших конференціях брали участь священники з Москви, які стояли і продовжують стояти (як я можу судити) на позиціях створення міфічного «русского міра». І нас схиляли до цього, в черзі стояли.
– А чому ви не схилилися? Ви етнічний росіянин, Москва вміє бути щедрою. Це ж спокусливо віддатися новому догмату «русского міра», за який його творці так добре платять?
– Напевне, мене врятувала інтуїція, а ще моє оточення, передусім — моя дружина. Як би про це сказати… Окрім того, що вона моя жінка, вона мій найближчий друг, суддя, критик та помічник, вона намагається вберегти мене від поспішних кроків. У якомусь сенсі, вона мій духівник. Одна голова добре, дві – краще.
– Ваша матушка етнічна українка?
– Вона по мамі — праонука відомого російського танцюриста з трупи Дягілєва Леоніда Мясіна, який товаришував із Лоркою, Стравінським, Пікассо, Жаном Кокто, а по татові вона — кримська татарка. Її дід був виселений із Криму.
– Це багато пояснює. Кримськотатарська кров другої половинки врятувала вас від тенет русміра. Але як вийшло, що «русскій мір» не причарував і її?
– Вона дуже обдарована. І завжди каже правду. Я говоритиму і про себе, і про неї, про нас. У нас є внутрішній стрижень, який не дозволив нам скотитися у кон’юнктуру. Звісно, був вплив «русского міра», який тоді був таким звабливим, бо не було війни. В Росії шукали, як би нас українців та росіян возз’єднати та примирити. Але ми цій «звабливості» не піддалися, тому що це єднання було можливим тільки на умовах Москви, яка мріяла задушити Україну в своїх обіймах.
Неможливість цього примирення з 2013 року стало очевидною, а в 2014 році ще більш очевидною. І величезну роль у наших переконаннях зіграло, вибачте, призначення (саме так я трактую його сходження — не як обрання, а як призначення) патріарха Кирила. Це був лютий 2007 року, я тоді активно спілкувався із отцем Андрієм Кураєвим. І на той час у мене було усвідомлення всіх проблем та недуг Московського Патріархату. Ілюзій у нас уже не було.
– Що вас не задовольняло?
– Диктат єпископів, лицемірство, брехня заради кар’єрних та фінансових інтересів, відсутність братських взаємин між єпископом та священником, свідоме одурманювання вірян.
– А може, неусвідомлене одурманювання? Ну чого може навчити Почаївська семінарія?
– Тоді не треба було йти у священники. Роль пастиря не лише хрестити, але благовістити. Апостол Павло каже: «Горе мені, аще я не благовіствую». Але я зустрічав одиниці священників, які цим керуються. Перше завдання священника не требовиконання, а проповідь. Ми живемо в незалежній Україні тридцять років — це ціле покоління нових людей. Але чи ті люди, які керували тридцять років тому і які керують зараз, відрізняються між собою? Я навіть не про духовність, а про мораль. Не відрізняються. Сучасні еліти не кращі за попередні. При цьому Московський Патріархат домінує. Він не хоче поступатися, вчепившись зубами в країну, в наш народ, він не хоче поступатися і при цьому не хоче визнавати себе Московською Церквою, не хоче визнавати помилки, не хоче брати відповідальність за все, що відбулося в нашій країні.
Зокрема, не хоче відповідати за ту війну, яка, по суті, розв’язана не без участі Московського Патріархату. А якщо говорити більш відверто, то Московський Патріархат благословив цю війну, її роздмухав. Я це все бачив, коли мене намагалися вербувати в той самий «русскій мір». Церква має бути совістю нації, її мета не лише охрестити народ та привести його в храм на Великдень. Завдання Церкви в тому, щоб допомогти виховати справжніх людей, які будуть спиратися хоча б на моральні засади. Я вже не кажу про духовні, хоча в ідеалі це мало би бути саме так. Саме тому ми можемо сказати, що реальний вплив домінуючої церкви Московського Патріархату на духовне становлення суспільства тяжіє до нуля.
– Отче, а коли стався ваш особистий перелом і коли ви відчули, що Церква і ваш храм стали системно політизувати, адаптувати під догмат «русского міра»?
– Коли ми почали робити Бердянські читання, то мене почали запрошувати і в Москву, і в Київ. У Москві були переважно книжні жуки, які познайомили мене із спеціальною церковною історією, новітньою історією. І якби не вони, я б напевно не зрозумів, від чого нам потрібно втікати.
Але в Києві я познайомився із Кирилом Фроловим, Корніловим (голова інституту країн СНД, тепер живе в Москві) і з Денісовим. І всі ці люди пропонували мені діалоги про «русскій мір», розповідали, як нам треба зближуватися, що в нас нічого самостійно не виходить, і що з РФ у нас спільна духовність. Але на це почали накладатися особисті проблеми із людиною, яка багато жертвувала на будівництво нашого храму.
ЩОБ ЗАБРАТИ НАШ ХРАМ, ЛУКА ЗАПОРІЗЬКИЙ ЗВЕРНУВСЯ ДО СИНА КОЛИШНЬОГО ГЕНПРОКУРОРА ПШОНКИ
– Ця історія була і в мережі Інтернет: ви врятували багату людину від серйозних психологічних проблем, вберегли його подружжя і він…
– Він запропонував нам будувати храм. Я довго вагався. Бо добре розумів, що якщо ми збудуємо храм в центрі міста, він стане каменем спотикання та об’єктом зазіхань для священників, єпископів, які будуть намагатися перетворити цей храм на торгову точку. І всі наші найгірші очікування справдилися. Всі єпископи Московського Патріархату, які приходили в Бердянськ, хотіли забрати цей храм. Один із тимчасово правлячих єпископів — Лука Запорізький — взагалі звернувся до сина колишнього генпрокурора Артема Пшонки, який був депутатом у сусідньому окрузі, щоб він допоміг забрати наш храм.
По-людськи повівся лише перший єпископ Бердянський (зараз Макіївський) Варнава. Коли він попросив, щоб наш храм став його, я відповів: «Владико, я будую храм не щоб зробити його кафедральним собором, а створити громаду, де люди були б рідними й розуміли одне одного. Ми хотіли б створити тут центр просвітництва». У кафедральному соборі важко створити громаду, він має специфічну функцію, там архієрейські служби, певні технологічні моменти, компроміси, хор із не завжди віруючих людей. Єпископ Варнава прийняв мою точку зору.
Але наш особистий досвід, наше розуміння, моє та дружини, залишається таким: «Ми могли б порівняти Московську Патріархію з холерним бараком». Там важко спастися, так само, як в цьому бараці важко одужати. Ми свого часу намагалися відгородитися, мати свій простір, громаду, щоб не торкатися і не інфікуватися тим, що там відбувається. Ми ховалися від потоку негативу, але наступні події 2012 року показали, що неможливо створити окрему парафію і створити громаду, щоб займатися тим, чим мають займатися християни. Система все одно постукає до тебе і вимагатиме присяги на вірність, часом кривавої присяги. Єпископ Варнава — прекрасна обдарована людина. Але таким можна залишитися поки він таким залишається один. Як тільки він стає частиною групи, він стає гвинтиком системи, вірним солдатом «русского міра», патріарха Гундяєва, «святої триєдиної Русі».
– Система до вас постукала?
– Так.
– Як саме?
– Ми почали їздити до Києва. Адепти «русского міра» намагалися впливати не лише на мене, а й на жертводавця, який власне запропонував будувати храм. Ми згодилися будувати на таких умовах: парафіяльний храм, без помпезності, через мої руки не проходить фінансування.
Я був готовий знайти скульптора, архітектора, іконописця, керував усіма будівельними та оздоблювальними роботами, я більше часу перебував на будмайданчику, ніж вдома. І не взяв жодної копійки з будівництва: коли 2010 року моєї дружині встановили діагноз (орфанна хвороба) і знадобилася операція в США, я шукав гроші по людях.
– А як ви знали, що обрання Кирила потягне процеси деградації?
– Це було передчуття. У мене є певні здібності критично осмислювати будь-яку ситуацію. Отець Кураєв тоді переконував мене, мовляв, почекай два-три тижні і ти побачиш величезні зміни, які прийдуть, у тебе дух перехопить. Я йому тоді вірив, але щодо Кирила не повірив. Не може хворий організм народити щось здорове. РПЦ мала би принести грандіозне покаяння за все, що в Церкві було зроблено не так хоча б протягом двадцятого століття. Хоча і раніше був суцільний сервілізм. Ну царю-батюшці ж служили.
Сьогодні Моспатріархату вдається одурманювати людей, але ж і двісті років тому виходило. Так архієреїв та клір пригощають, приносять на Різдво конвертики з грошима, виділяють землю, і навіть гроші на будівництво дають. Ну але ж треба і на народ зглянутися — незадоволення, а подекуди і ненависть до Церкви зростає.
На одних з Бердянських читань я зробив доповідь про новомученика Серафима Чичагова, який все життя присвятив тому, щоб священників наблизити до пастви. Він збирав з’їзди священства, писав інструкції, як вони повинні поводитися, робив доповіді перед Синодом, що парафіяльного життя нема. Я порівняв це із сучасністю. Я казав, що сучасна ієрархія Московського Патріархату в своїх ілюзіях так злетіла, що вже не бачить, що відбувається на землі.
– Ми зупинилися, що вас схиляли стати комісаром гібридної війни. А коли не вийшло, то почали діяти через головного будівничого храму. Правильно?
– Так. В 2010 році цей жертводавець повернувся в політичне життя нашого міста. Він став депутатом партії «Русь», у нього почалося традиційне життя із збагаченням, прилаштуванням рідних на посади. Політика всюди не надто чесна справа, але якщо в західних демократіях є стабільні інститути, певний контроль, механізми стримування, то у нас цього нема.
В одному із своїх інтерв’ю я сказав, коли мене запитали про моральність нашого жертводавця, що я нічого поганого не знаю, але якщо хтось знає, то я завжди в храмі і люди можуть прийти та розповісти. І цю статтю прочитало дуже багато людей, вони почали приходити скаржитися, описувати всі його дії.
Я вирішив з ним поговорити, кажу, що я не можу класти свою честь на вівтар вашої діяльності. Ми так не домовлялися. Мій підхід: якщо ви не заявляєте про себе як християнин, то можете робити все, що завгодно, я навіть на зауваження не маю права. Бо ви не член спільноти, до якої належу я. Але якщо людина заявила, що хоче все змінити у своєму житті, а потім повертається до минулого життя, я не можу промовчати.
ЄПИСКОП іЗ РУМУНІЇ СКАЗАВ: «МИ ВАС БЕРЕМО. Я ДАВ ВАМ АНТИМІНС, МОЖЕТЕ СЛУЖИТИ І ПОМИНАТИ НАС. АЛЕ… Я НЕ МОЖУ ПРИЙНЯТИ ВАС ОФІЦІЙНО, БО МОСПАТРІАРХАТ — ЦЕ МАФІЯ. У НАШОГО ПАТРІАРХА БУДУТЬ НЕПРИЄМНОСТІ»
– Ви наражали себе на гнів головного фундатора храму? Це сміливо.
– У нас в суспільстві неправильне ставлення до будівництва. Люди вважають, що той, хто платить, дає гроші — той і є будівничим. Зовсім не згоден з такою точкою зору. Благодійник може дати стопку грошей, але ця стопка не перетвориться в храм, тим більше, в атмосферу храму, його дух. Той наш храм, який в нас відібрали, будував я, залишивши там вісім найкращих років свого життя, моя дружина, яка залишила там своє здоров’я, вона інвалід другої групи, мої друзі та помічники, серед благодійників був і Олександр Македонський. Там залишилися мої найкращі сподівання, все це було зруйновано, обпльовано, піддано наклепу та вбито.
З 2010 року він вже як депутат партії «Русь» був дуже незадоволений мною, бо я багато разів закликав його сумління до відповідальності. Я казав, що я не можу так більше, бо я не будував храм для Московської Патріархії, для єпископа. І не будував його для блаженних ідіотів, яким все байдуже, які нічим не цікавляться, але їхня участь в обрядах виправдовує все. Це ті, що з усієї країни їздять на хресні ходи та кричать, що нічого не бачу, нічого не чую і нічого не хочу знати. Обрядовіри, яких я б назвав лицемірами.
У листопаді 2012-го я, дивлячись цьому чоловікові просто в очі, сказав: «Для вас люди — сміття, ви знову повертаєтеся до свого минулого безбожного по суті життя! Я більше не можу бути вашим духівником». І цей пан обурився і пішов до місцевого єпископа і сказав: приберіть цього священника. А це вже був 2012 рік, нам агресивно нав’язували «русскій мір». Я скасував останні Бердянські читання, бо до мене прийшов «благодійник» та каже: російське посольство пропонує гроші на цей захід. У нас нема грошей, давайте ми проведемо. Я тоді сказав: ні, конференції не буде, ніякого російського посольства.
Крім того, з 2010 року я вже не приховував, що Кирило — могильщик РПЦ, що правляча корпорація УПЦ МП — жах, що повторюються практики радянської церкви.
І тут почалося цькування, вони використовували всі традиційні методи: видумані, неправдиві скарги, дискредитація, наклепи на мою родину, найбрудніша лайка на мою дружину. Він почав писати скарги, що я його, цього Македонського, побив…
– А ви били його?
– Ні. Коли вони публікувати брудну лайку та наклепи на мою матушку, я в мережі сказав, що готовий при зустрічі дати йому ляпаса.
– І дали?
– Ні. Але він пішов до єпископа і це стало підставою для розслідувань, довгих розмов. Зрештою, ми перші в Україні зіткнулися з тітушками. Під час молебня новомученикам за участі дітей та пенсіонерів, вони увірвалися в храм, заблокували вихід, над нами зо три години знущалися. Так я перестав бути настоятелем, мене відправили в заборону. Але спочатку підсилали до мене парламентера, мовляв, покайся, збери пресконференцію. Вибачся, насамперед, за твої обвинувачення патріарха Кирила, вибачся перед Македонським, а інакше, мовляв, до тюрми посадимо. Я розсміявся і попрощався.
Але це був надзвичайно важкий період, потоки бруду. Нас хотіли зробити домашнім песиком, захотіли дістали, захотіли сховали, але щоб співали під їхні мелодії. Ми не піддавалися шантажу, за мною пішло дві третини парафії, це дуже багато. Вже в травні 2014-го Македонський, нацькований місцевим єпископом МП, за допомогою одного зі своїх охоронців, який мене тримав, розірвав зв’язки коліна та пошкодив меніск, виламуючи мою ногу. Він при цьому кричав: «Ты предатель, ты Родину предал, Россию, ты Путина предал, святую Русь предал». Я кажу»: «Ты Христа предал и духовника своего тоже предал».
Вони при цьому не відмовилися від ідеї мене ув’язнити, я пролежав у лікарні, зняв побої, це були тілесні ушкодження середньої тяжкості, подав заяву в поліцію. Натомість його юристи подали проти мене шість позовів на різні теми, з якими я дійшов до Верховного суду і який це все закрив. Ми перемогли. А справа про моє побиття досі саботується. Партія «Наш край» – один з підрозділів «русского міра» в Україні, в яку зараз входить цей «благодійник», разом з ОПЗЖ, тепер має більшість в місцевих органах влади.
– І куди ви пішли, коли вас заборонили в РПЦ?
– Спочатку ми поїхали за кордон, до румунського єпископа. Румунська Церква дуже жваво розвивається, там дуже здорові відносини. І нас були готові прийняти, але єпископ Румунії (порадившись із патріархом) сказав (цитую дослівно): «Я готовий прийняти вас в клір нашої Церкви, дам вам антимінс, можете служити, поминати нас. Але… я не можу прийняти вас офіційно, бо Моспатріархат — це мафія. У нашого патріарха будуть неприємності, буде грандіозний скандал». Поминайте мене, Румунського патріарха, Вселенського патріарха, але непублічно.
Нас не влаштував такий катакомбний статус без перспектив. Ми зберегли теплі відносини із румунами, хоча не прийняли такий варіант. Нам пропонували в Київський Патріархат. Але нам заважала фігура патріарха Філарета. Місіонерство, просвітництво, катехизація не дуже його цікавили. І ми шукали далі. І, якщо знаєте, була Російська Православна Церква за кордоном.
АРХІЄРЕЙСЬКО-СВЯЩЕНИЧІ ВІДНОСИНИ ЗАЙШЛИ В ПЛОЩИНУ ПАНА ТА КРІПАКІВ
– Російська Православна Церква за кордоном — Церква емігрантів. Давайте прояснимо, це була Церква жертв режиму, яка за сприяння Путіна об’єдналася з РПЦ.
– Якщо бути точним, Путін, звісно не сам, а через своїх патріархійних емісарів проплатив частині єпископів, і вони об’єдналася, а частина парафій РПЦЗ відійшла і не підписала «аншлюс» із РПЦ. І ось ми приєдналися до тої частини, яка не піддалася підкупу РПЦ. Вони гарні люди і там гарні стосунки. Їхня відмова бути в союзі з РПЦ потягнула за собою втрату статусу, звинувачення.
Якщо ми так далеко зайшли, то Російська Православна Церква за кордоном була не проти возз’єднання, але якщо РПЦ принесе широке покаяння за радянський період. Але ж ніхто не покаявся ані в сервілізмі, ані в тому, що більша частина новомучеників стала новомучениками по доносу членів самої Російської Церкви (радянської), ніхто не визнав, що вона співпрацювала з НКВС, МГБ.
– А ви вважаєте, що в РПЦ має бути покаяння?
– Так. Як Церква кожної літургії закликає до покаяння, каже про центральний момент переходу від давності до новинності, про народження душі, сама ні в чому не кається? Вона що, себе ототожнила з Богом? Лікарю, зцілися сам, покажи приклад. Тим більше, покаяння у зв’язках із таємною поліцією приносили інші Православні Церкви. Якщо в світському світі є люстрація, то чому Церква, представники якою мають бути сіллю, не кається, виносить себе за дужки?
– Повертаючись до парафії. Де ви служили?
– Ми служили спочатку в Будинку культури, потім в готелі. Нам же землю ніхто не дав. А потім матушка відкрила вікна в нашому домі і сказала: побудуємося в саду. У нас небагата громада, кожен приніс скільки зміг. Храм ми збудували, попри всі намагання МП нам перешкодити.
Моспатріархія називає його сарай. Насправді наш храм ззовні є копією однієї з кувуклій святої гори Афон, безкупольний, довга споруда із заокругленою вівтарною апсидою. Десь на сто квадратних метрів, всередині простір.
– Росіяни люблять солідні храми, з фресками Сталіна та Путіна, і щоб жодної живої душі на сто квадратів.
– Знаєте, побутова традиція Моспатріархату така, щоб будуватися довго, щоб батюшка встиг виростити дітей, купити їм машини, квартири, а храм потрошки буде будуватися, по кілька разів збираючи на розпис чи облаштування.
У певний момент Київський Патріархат, завдячуючи здоровим силам ієрархів, набув такого висхідного напрямку. Бо якби Київський Патріархат не хотів би єдиної церкви, то він би у неї не ввійшов. На фоні КП Моспатріархат почав стрімко знижуватися. І на сьогодні, як я відчуваю, Мопатріархат втратив багато ознак власної церковності. Я навіть не кажу про благодать. Вона там може бути, а може не бути. Я не знаю. Але по зовнішніх ознаках самої корпорації я можу сказати, що вона деградує катастрофічно. Там просто архієрейсько-священичі взаємини зайшли в площину пана та кріпаків. Пани сприймають парафіян як кріпаків. Ані любові, ані жертовності — хіба конкуренція та бажання влаштуватися.
Переоформлення парафіяльного майна на єпископів — це що? Страх втратити храми. Бо для них храм — це стіни, це споруди для таїнства. А Євангельське розуміння храму — це спільнота живих людей. Хоча нам дуже важко. Міська влада, представлена в основному адептами «русского міра», поінформувала всіх, що до нас, мовляв, ходити не можна. У нас були хрестини дитини атовця, наступного дня в селі людей почали страхати: церква несправжня.
Все пронизане пропагандою «русского міра», з людей роблять фанатиків. Коли я читаю сподівання наших священників ПЦУ про те, що мовляв, ми ще возз’єднаємося, то я не поділяю оптимізму. Люди такого штибу не відмовляться від московських стереотипів. Ті, що внизу, просто зомбовані, а ті, що нагорі, куплені в той чи інший спосіб. Архієрей дає священнику узурпувати похорон. Відповідно, забирає всі гроші і носить єпископу. Один покійний священник з МП казав: мертва справа — жива копійка. Архієрей закриває очі на неморальну поведінку священника, якщо той несе копійку.
– Як ви перейшли з РПЦЗ в Українську Церкву?
– В РПЦЗ були славні люди, які свого часу в Європі й Америці вчилися виживати. Ніхто їм храми та багатства не жертвував, це робило стосунки всередині Церкви більш здоровими. Але там є дух такий, мовляв, ми все одно велика російська церква, колись єдність відновиться, нащадки Романових сядуть на престол. Але потім трапилася страшна війна, розв’язана Путіним та Московським Патріархатом. Наш син стояв на Майдані, потім пішов воювати, він був у першому призові полку «Азов» (це попри те, що у нього через астму білий квиток).
Я бачив, що вони воювали в кедах, деколи без зброї. Перший кулемет, який отримав мій син, був 1954 року і з кривим стволом. Ми не могли дивитися на це спокійно. Ми молилися і чекали автокефалію. Ми почувалися євреями, які вийшли з Єгипту, але нікуди не прийшли. Для нас Російська Православна Церква за кордоном була тимчасовим притулком. І ми були переконані, що Томос Господь дав саме для нашої парафії.
– Думаю, що так думають всі сім тисяч парафій ПЦУ.
– Промисел Господній багатоплановий та багатогранний, але має певне переломлення у долі кожної людини. Томос даний всій Україні і даний окремо нашій парафії — це був пункт, куди ми рухалися. І не маючи його, ми страждали. Дуже страждали.
– А де ваша дитина?
– У Польщі. Тут не було роботи.
– У нього нема образи, що він воював за країну, в якій тепер у нього нема роботи?
– Думаю, є образа на державну владу, президентів, які досі не спромоглися дати належну оцінку подвигу захисників нашої Вітчизни, маю на увазі не пам’ятні дошки та мурали, не кіно чи книги, маю на увазі те, що більшість наших перших вояків так і не знайшли свого місця в суспільному житті. Замість них нагору здебільшого вибралися клікуші та пристосуванці.
Наш син брав участь у звільненні Мар’янки, був в Іловайську (в котел не потрапив, вийшли трохи раніше), у нього є поранення. Війна для нього — школа мужності, життя, школа визначення сенсу життя. Повторюючи слово «Україна», ми не вкладаємо в це стільки, скільки вкладають ці пацани. Маленький полк «Азов»… Ви би бачили їхні очі, люди просто пішли захищати, без грошей, без забезпечення. Це зробить його життя та життя його бойових побратимів ціннісним.
– Як вам у ПЦУ?
– Наша Церква, як первісний бульйон в теорії Опаріна, в якому зародилося життя. У ПЦУ багато всього різноманітного та цікавого, у возгласі: «Господу помолимось», по-різному ставлять наголос. Десь одні традиції, десь інші, десь грецьке облачення, десь московське. Архієреї не думають про себе, як про панів…
Мені подобається, що ми долучилися до Вселенського православ’я, саме до грецької традиції. Всі московські традиції — це здебільшого відсутність традицій, дірки та пробіли, заповнені вигадками, яких або не було, або які інтерпретовані у потрібному ключі. От Дмитро Донський — проблемна особа, м’яко кажучи. Розкручують, як героя, з Другої світової війни.
– Та подякуйте, що Івана Грозного не канонізували.
– Ще можуть. Де російське богослів’я, яке почало проростати тільки в 19 столітті і яке згодом затлумили? У греків є богослів’я, історія, каноністи, і все це було і 500, і 700 років тому. Перед нами — широкий шлях творення Церкви. У Фейсбуці так багато людей, які розмірковують, тривожаться про Церкву, про людей, пропонуючи живі взаємини.
Бачу потепління між ієрархами та кліром. Я дивлюся на фото митрополита Олександра Драбинка та священників у фейсбуці і бачу братські відносини. Він архієрей, він головний, але вважає себе братом, а не командиром. І мені це все подобається — і різність, і взаємини, і зміни. Якщо так піде далі, то справа буде.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди»
