Він викладач Астонського Університету (Бірмінгем, Сполучене Королівство Великої Британії) автор та редактор десятків видань на теми: східного християнства та політики у 21 столітті, православного християнства та націоналізму, православ’я та безпеки. Він — ініціатор і редактор серії книг про релігію, суспільство та державу у Східній Європі та державах колишнього Радянського Союзу видавництва Routledge.
Доктор Лучіан, який бував в Україні, спілкуючись із українськими ієрархами, вченими та окремими журналістами, натомість сам ніколи не давав інтерв’ю.
Але зараз найвідоміший британський експерт з православ’я погодився поспілкуватися з «Релігійною правдою».
Це перша розмова британського вченого із українським журналістом. І попри британську стриманість (вона властива не лише британській журналістиці, а й науці) його оцінки звучать дуже прозоро.
– Ви два роки тому під час набуття автокефалії познайомилися наживо з Українською Церквою, яке вона справила враження на вас?
– Перш за все, дякую вам за запрошення. Як дослідник Східного Православ‘я, політики та суспільства я уважно стежив за дебатами щодо автокефалії в Україні. На мою думку, православні церкви в Україні та в інших переважно православних країнах відіграли та продовжують грати ключову роль в часи кризи.
Як правило, релігійні громади ставали одними з перших структур, які підтримували населення, коли на це була нездатна держава.
Наприклад, в Україні, на Донбасі, буферна зона — це не лише зона між збройними силами, але також духовний та географічний простір між релігіями, який не лише породжує насилля, але й сприяє толерантності та примиренню.
– Чим відрізняється православ’я України від православ’я Болгарії, Грузії, Румунії?
– Кожна країна слідує своїй власній моделі державно-релігійних відносин. Моя програмна доповідь, про яку я розповім згодом, включає детальні розділи по кожній країні регіону, з прикладами спільних та відмінних тенденцій.
Наприклад, в одних країнах відвідуваність богослужінь вища, ніж в інших (Грузія на противагу Вірменії). З іншого боку, в деяких країнах під час біженської кризи миряни були більш активними, ніж офіційні православні структури (наприклад, у Болгарії, на відміну від Румунії).
– Ви родом з Румунії, кажуть, що Румунська Церква переживає сплеск популярності. Як їй це вдалося? Якою є проповідь і діяльність Румунської Церкви, що вона множить число своїх вірних?
– Щоб зрозуміти роль Румунської Православної Церкви у сучасному суспільстві, дослідникам варто звернутись до спадку націонал-комунізму у Східній Європі. Просто для прикладу: під час жорстких релігійних переслідувань по той бік Залізної завіси, Петру Гроза, прем‘єр-міністр Румунії, був похований за православними традиціями.
Навіть батько Президента Ніколае Чаушеску був похований за православним обрядом — це свідчить про те, що, попри офіційний дискурс атеїстичного комунізму, на практиці багато людей залишалися віруючими та відвідували церковні служіння (відкрито або ж у віддалених районах за межами державного контролю). Після 1989 року Православна Церква повернулась до громадської сфери, спираючись на свій вплив та авторитет, що зберігався під час комуністичного періоду.
– Що ви думаєте про ймовірність визнання Румунської церквою автокефалії Православної Церкви України?
– 21 лютого 2019 Священний Синод Румунської Православної Церкви обговорював тему Української автокефалії, висловлюючи своє занепокоєння стосовно православних общин на Буковині. У офіційній заяві було зазначено, що «Необхідно отримати від української церковної та державної влади письмові гарантії того, що етнічна та мовна ідентичність цих румунів буде поважатись, і що ці православні румуни будуть мати можливість самоорганізовуватись в межах Румунського Православного Вікаріату та матимуть можливість розвивати духовні зв‘язки з Румунським Патріархатом, щоб отримувати підтримку у вигляді надсилання богослужбових та богословських книг їхньою рідною, тобто румунською мовою”. Було підкреслено, що у Румунії Український Православний Вікаріат функціонує з 1990 року.
На мою думку, дана заява — це непряме визнання Української автокефалії. Ця заява не засуджує і не критикує міжнародне визнання української автокефалії, роблячи можливим подальший діалог між церковними та державними владами.
– Ви бували в різних країнах і знайомі з різними ієрархами, скажіть яке бачення української автокефалії в різних країнах? Чий наратив там домінує? Російський або все ж український?
– Існує лише одна Українська автокефалія та один наратив, а саме — міжнародне визнання Вселенського Патріархату. Поки всі православні церкви не досягнуть консенсусу, серед духовенства та вірян будуть залишатись розбіжності в поглядах.
– Як в Британії дивляться на українську автокефалію аналітики, вчені. Взагалі там про це щось відомо?
– Дискусії стосовно автокефалії Української Православної Церкви регулярно потрапляли у заголовки преси у 2018 та 2019 роках. Наразі ЗМІ у Сполученому Королівстві та в цілому у Західній Європі зосереджені на пандемії Covid-19 та Брексіті, звісно.
Якщо говорити про загальні уявлення про Україну серед населення, то вона сприймається як країна, що взяла позитивний політичний та суспільний курс. Українська автокефалія — частина цієї тенденції. Знадобиться час, щоб усі інші православні церкви визнали історичне рішення Вселенського Патріархату.
– Чи повинен історик церкви бути віруючим?
– Щоб бути хорошим дослідником, не обов‘язково бути віруючим (або ж атеїстом). Наприклад, хороший дослідник релігійних обрядів у стародавньому Єгипті не зобов‘язаний вірити у їхніх богів та богинь.
Наука не має обмежень і не повинна асоціюватися з якоюсь конкретною релігією. Релігійне розмаїття сприяє примноженню знань та кращому розумінню суспільства.
– Ви визнаний в Британії фахівець з православ’я. Я знаю, про один ваш проект в Україні. Воно було про православ’я у світі, що так стрімко змінюється. Але у вас є ще проекти, не тільки в Україні. Розкажіть про них.
– Так, упродовж останніх двох років я був науковим керівником двох проектів з вивчення зв‘язку між релігією, вимушеним переселенням, релігійною дипломатією та людською безпекою у Східній Європі та Євразії, з акцентом на вісім країн даного регіону: Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдові, Росії, Сербії та Україні.
Проекти зосереджувались на чотирьох сферах – поширення ідей про людську безпеку між релігійними та світськими судами, монастирськими поселеннями, місцями паломництва та освітніми закладами. Також – релігійні стратегії в питаннях насилля, толерантності, транзитних середовищ та переселення. Ще один проект стосувався релігійної підтримки, захисту та механізмів роботи з переміщеними особами. Ну і останнє – це канали релігійної дипломатії, що просувають людську безпеку.
– Які головні висновки про православ’я ви зробили за підсумками ваших проектів? Православ’я продовжує залишатися діяльним в своєму служінні? Або робить упор на молитву? Які яскраві соціальні проекти помісних православних Церков ви запам’ятали?
– Проект дійшов до двох основних висновків. Перший — міграційна політика Європейського Союзу (ЄС) та тема вимушеного переселення у багатьох переважно православних країнах політизована, що тягне за собою довгострокові наслідки для стосунків між Сходом та Заходом.
В деяких випадках підхід ЄС до проблеми міграції був представлений як сигнал ідеологічної конфронтації між Сходом та Заходом.
Другий — коли держави нездатні надати підтримку населенню, що постраждало від насилля, релігійні громади стають одними з перших структур, які беруть на себе функції держави та виступають суб’єктами забезпечення людської безпеки. Проект опублікував програмну доповідь, окремі розділи якої написані експертами з цих країн.
Щодо вашого питання про соціальні проекти, як правило, православні церкви не виносять на загал свою соціальну діяльність. У різних країнах соціальний активізм відрізняється. Проте, питання релігійного розмаїття — це ключ до розуміння того, як саме релігійні общини долучаються до соціальних проектів. Інакше кажучи, чи має релігійна громада надавати матеріальну та духовну підтримку лише тим, хто сповідує ту саму віру? Чи людям іншим віросповідань також, якщо вони потребують цієї підтримки?
Релігійне розмаїття залишається однією з найскладніших проблем у Східній Європі та у державах колишнього Радянського Союзу. Без сумніву, багато релігійних громад надають підтримку населенню, яке цього потребує, особливо на місцевому рівні. Проте реагуванню релігійних громад на гуманітарні кризи властивий страх перед «чужим» та прозелітизм. У кожній країні державно-релігійні відносини відрізняються, і ці відмінності беруть початок у ролі релігійних общин у становленні сучасних національних держав.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».