Редакція РП міркувала про те, в який спосіб відсвяткувати річницю Томосу і в який саме день. Бо ж за дев’ять місяців автокефальної кампанії було багато проміжних та підсумкових дат.
Але вирішили, що святковий матеріал готуємо на січень, на вручення Томосу, а сьогодні ми надрукували інтерв’ю священника з Маріуполя Володимира Коскіна, життя якого ілюструє шлях Церкви і є фактично її історією в начебто найскладнішому регіоні України – Донбасі.
Етнічний росіянин, взірець онлайн-богослов’я, моральний авторитет свого регіону, який перейшов до Української Церкви у найбільш темний її час, 2009 року. Ми навмисне залишили всі цитати російською мовою, бо вважаємо, що це також знак історії: найбільш відомий храм Маріуполя будувався російськомовними жертводавцями, які колись будували храми УПЦ МП.
А яким було життя отця Володимира? Якою була історія Церкви цього регіону? І якою вона буде? Про це – в інтерв’ю з отцем Володимиром Коскіним.
МИ НА ДОНБАСІ В МОСПАТРІАРХАТІ ЗНАЛИ, ЩО КОНСТАНТИНОПОЛЬ СЛУЖИТЬ ІЗ КИЇВСЬКИМ ПАТРІАРХАТОМ І ДУМАЛИ: “А ЧОМУ НАМ ТОДІ НЕ МОЖНА?”
– Про вас, отче Володимире, багато що можна дізнатися з соцмереж, окрім, як ви стали священником Української Церкви.
– Я перейшов у Київський Патріархат у 2009 році з кафедрального собору УПЦ МП Маріуполя. Був протодияконом кафедрального собору цієї юрисдикції вісім років і один місяць.
– Давайте уточнимо читачам, протодиякон – це вагома персона. Це старший диякон такого собору.
– Так. Міста Маріуполя.
– Із проросійського міста з проросійським єпископом?
– Так.
– От вас я, батюшка, этого не ожидала, разве вас там плохо кормили-поили? – жартома переходжу на російську.
– Від мене цього не очікував ніхто. Мені задають запитання: «Ви ж уже в помісну перейшли після 2014 року?». Я кажу: «Ні. В 2009 році». Саме пік правління клану Януковича. Тим більше, що митрополита УПЦ МП на Донбасі Іларіона готував Янукович на наступника. Він його просував для того, щоб поставити митрополитом Київським, коли митрополит Володимир упав в кому. І цього не сталося з Божої милості.
– А як визрівало ваше рішення змінити юрисдикцію в Маріуполі?
– Не варто недооцінювати автокефальних настроїв цього краю, які там якщо не панували, то явно були присутні. Коли ти протодиякон, ти багато бачиш, багато з ким розмовляєш. Ти бачиш владику частіше, ніж інші. І звісно, ти чуєш деякі речі, які на людях і ніколи не скажуть. Один з настоятелів храму в Донецьку, де я служив в 2004 році, при розмові із священниками, про те, чи є благодать у Київському Патріархаті чи її нема, відповів таке: «Ой, ну естественно есть. Ну что значит нет? Законно рукоположенный митрополит Филарет, законно рукоположенные епископы, священники. И даже если на то пошло, была анафема, не была? Мы все прекрасно понимаем, что анафема (мається на увазі – Філарету – ред.) политическая. Но мы об этом свободно говорить не можем и никогда не скажем». Ось таке двоєдумство.
Коли я в семінарії вчився, у нас між семінаристами були такі розмови: «Ну як же ж так: от всюди помісні церкви є. А от у нас нема?». А іноді владика збирав духовенство УПЦ МП, і йому задавали питання: «А вот греки сослужат с Киевским Патриархатом, а мы не можем?»
– Чекайте, дійсно деякі клірики Вселенського Патріархату співслужили із тоді Київським Патріархатом. Але звідки ви про це знали?
– Хоч це було і таємно, але все одно ми ж розуміємо, що всесвіт насправді дуже маленький. І звісно, хтось щось десь дізнався. Тож питаємо, а я це так? Відповідь лунала десь така: «Греки всегда были раскольниками. Не обращайте внимания». Потім була розмова перед моїм переходом.
Згадайте 2009 рік, за благословенням спочилого митрополита Володимира Сабодана була створена двостороння комісія з діалогу між УПЦ МП та УПЦ КП. Тоді від Москви був модератором Кирило Говорун. І от розмова була вже про те, як в принципі дійти домовленостей і, мабуть, об’єднуватися. І тоді митрополит Іларіон приїхав і каже, мовляв, «беда». У пономарній кімнаті стоять священники і така розмова: «Так что ж, владыка, делать? Сослужим с раскольниками?» Іларіон каже: «Если они объединяться, я пойду за штат. А вы каждый сам по себе решайте».
– Це була принаймні чесна реакція. Він не знав, що робити.
– Через місяць після того, як робота комісії провалилася, я пішов у Київський Патріархат із кафедрального собору. Я зрозумів, що не треба чекати. Якщо вже Константинополь з нами (з ними) співслужить, хоча Константинополь ніколи за всю історію не робив зайвих кроків, то вірить у цю справу. Ще прочитав у Олександра Меня таке: «Об’єднання поміж Церквами, взаємовизнання, взаємопорозуміння починається знизу. Не згори. І кожна нація тільки тоді буде повноцінно проповідувати Євангеліє, коли кожна нація буде мати свою Церкву, помісну Церкву». Мені сподобалися ці слова: «Об’єднання знизу». Воно і зараз триває насправді.
Я знаю ставлення до мене наших місцевих священників Московського Патріархату. Ми досі з декількома з них товаришуємо. Деякі з них не бояться навіть публічно вітатися. Але був ще один факт, який дуже на мене вплинув і прискорив перехід до тодішнього Київського Патріархату.
Я дізнався, що владика тоді УПЦ КП Сергій у своєму Греко-Олександрівському притулку для літніх людей допомагає доглядати мешканців притулку разом із сестрами. Владика, тоді постійний член синоду Київського Патріархату, людина, яка очолювала відділ соціального служіння, допомагає памперси міняти разом з медсестрами, сам дрова пиляє. Для мене це ознака здорової Церкви. А не так, що владика іншої юрисдикції підходить до дверей собору і чекає, поки диякон відчинить двері.
Тож з одного боку були прочитані книжки і залаштункові розмови та ілюстрація життя Української Церкви, але це супроводжував і духовний досвід. Мій вже покійний духівник із УПЦ МП протоієрей Ніколай Щолочков, перед висвяченням на диякона сказав мені: «От коли будеш священником…». А я тоді кажу: «Та ну, яким священником. Я ніколи…». У відповідь чую: «Будеш, але не в нас». Це вже покійний мій духівник, який знав мене, як ніхто інший, так фактично передбачив та благословив мій перехід.
Тому я не скажу, що от, я перейшов сюди, мені як очі відкрилися. Я не буду цього казати. Багато в Московській Церкві в Україні є гарних, прекрасних священників. Священників, які як друзі мені зараз звідти кажуть: «Ми зараз по-хорошому заздримо тобі і тим священникам, які перейшли. І дай Бог вашій Церкві стати ще кращою. Але ми не можемо відмовитися від своєї родини».
СВЯЩЕНИК МОЖЕ СЛУЖИТИ БУДЬ-ЯКОЮ МОВОЮ, АЛЕ МАЄ ЛЮБИТИ ДЕРЖАВУ, ВИХОВУВАТИ НАРОД У ЛЮБОВІ ДО НЕЇ ТА ПОМИНАТИ УКРАЇНСЬКОГО МИТРОПОЛИТА ЕПІФАІНЯ
– Розкажіть у деталях, як відбувся ваш транзит.
– У 2009 році я поговорив спочатку з архієпископом Сергієм, потім написав прохання про свій перехід.
– На вас не лили бруд у МП?
– Був бруд. Спочатку була зі мною розмова: «Как ты мог, мы на тебя полагались. Ты предал Христа». Я кажу: «Слухайте, владико, це все, оці ваші слова припиняйте, я зараз просто не бажаю слухати». І кладу трубку. Я тоді прийшов до благочинного отримувати останню зарплатню за місяць і забрати свої речі. І мені винесли трубочку: «Тут с тобой кто-то хочет поговорить». Я взяв слухавку і чую владику Іларіона: «Как ты мог?». Я кажу: «Я не хочу зараз з вами про це говорити. Ви просто витрачаєте час. Я нічого не доведу вам, а ви нічого не доведете мені. Це мій вибір, він свідомий, уявіть собі. Я вже священник». Чую натомість: «Давай прекращай. Тебя запретили! Тебя лишают сана, но все возможно поправить через твое покаяние». Потім був період, коли намагалися через знайомих поговорити. «Ой, ну подумай, покайся, может, владыке Иллариону нужно время». Я кажу: «Куда каяться, в чем каяться? В моем переходе? Это не покаяние. Мені каятися треба за те, що я за всі ці роки цього не зробив».
Апостол Павло коли дивився на Церкву, то бачив, що вона свята сама по собі. Свята, тому що в ній Христос. Але інколи ми самі виганяємо Христа з Церкви своєю нахабною поведінкою, я кажу про ієрархів Церкви. От коли мені кажуть, що люди зараз не ходять до церкви, так у більшості своїй через священника, через єпископів, через їхню нахабну поведінку люди розчаровуються в Церкві. І деякі представники духовенства кажуть, мовляв, самі винні, бо не треба зачаровуватись. На що я кажу співбратам МП: “Але ви ж і не пробували їх причарувати, ви цього не робили. Але розчарувати вже встигли”.
Тому коли мені кажуть: «От чи об’єднуватися з Московською Церквою, чи не об’єднуватися?». Це вирішить Господь. А наша Церква, я повторюю слова і нашого владики, і нашого блаженнійшого Епіфанія, і ще тоді патріарха Філарета, наша Церква відкрита до діалогу, вона відкрита для всіх. До мене звертаються деякі священники: «Ну это же меня заставят на украинском служить». На що я відповідаю: “Хто вам таке сказав? Служіть своєю церковнослов’янською. Та більше того, я знаю кількох наших священників, які отримують прекрасні переклади богослужбової літератури з Росії, там теж є здорові люди, які займаються саме трансформацією церковного життя, літургії, вони перекладають Псалтир російською мовою. І ці переклади дуже потужні, щоб там російський Патріарх Кирило не казав, що треба служити лише церковнослов’янською. Нічого подібного. У нас є благословення, що ті громади, які бажають, можуть служити російською мовою. І вже є служебники, випущені офіційно за грифом Санкт-Петербузької митрополії, вже требники є.
І я знаю священників нашої помісної Церкви в Києві, які замовляли там служебники, тому що в них є люди, які російською краще розуміють. Наш священник може служити будь-якою мовою, але має любити державу Україну, виховувати народ у любові до неї та поминати українського митрополита Епіфанія.
– А де ви самі вивчили українську?
– Я її не вчив у школі. Я вивчив по переході в Українську Церкву. Дивився фільми, читав книги, змушував себе читати переклад святого письма. Спочатку служив по служебнику церковнослов’янському, потім поступово взяв уже наш служебник Київського Патріархату і просто себе змушував служити. Звісно, що важкувато було під час проповіді, я вибачався перед людьми, я казав, що мені простіше російською, але я буду намагатися над собою працювати. І люди посміхалися, вони до цього просто ставляться. Вони казали, що головне – любити Україну і що людина зробила свій вибір.
БУДІВНИЦТВО ХРАМУ ІСТОРІЯ ОДНОГО ДИВА
– І ось ви в Київському Патріархаті… 2009 рік. Віряни кафедрального собору пішли з вами? Ви втратили по грошах? Київський Патріархат же завжди був бідніший.
– Ну звісно, втратив. Знаєте, іноді є той момент, коли фактично матеріально ти втратив, але в більшості своїй ти знайшов щось інше, що тебе підтримує. Це навіть можна богословськими словами казати – явна благодать. А з іншого боку – це внутрішній стовбур, який тебе тримає, що би не сталося. Але в тій дорозі були і явні дива… Я ж зразу став священником. Я перейшов у вересні чи жовтні, а в листопаді ми зареєстрували вже громаду на честь Пантелеймона Цілителя. І за ці роки служіння у храмі Пантелеймона Цілителя багато людей до мене прийшли з тієї громади кафедрального собору, багато з парафії мого духівника, багато людей прийшли, коли дізналися, що я вже священник.
Ми служили спочатку по домах у людей. Люди замовляли службу і казали: «Можна у нас сьогодні службу Божу відслужити». І ми служили. Антимінс я у владики відразу попросив, ще у 2009-му. З часом все інше начиння громада допомагала купувати. Землю нам не виділяли.
Літо в 2010-му в нас було таке важке. Ми голодували під виконкомом маріупольським, тому що землю не дають, вимагали рівні права для всіх українських Церков. Боротьба була, але літургія не припинялася. Нам надавали приміщення певний час в організації «Джерело надії» – це товариство інвалідів. Там головою на той момент була жіночка – палка українка. Влада тодішня на неї не тиснула, а вона сказала: «Це моє приміщення, кому хочу – тому і даю». Їй кажуть: «Ми заберем приміщення». Вона у відповідь: «Якщо хочете скандалу – давайте, і всі інваліди на інвалідних візках приїдуть під виконком. Хочете такого розголосу – проблем нема. Я це вам влаштую». Її дуже поважали. За весь цей час вона багато чого побудувала, вона працювала прорабом, вона всіх чиновників знала, коли вони ще не були мерами. А паралельно йшли процеси в УПЦ МП, Церква почала сильно політизуватися.
– Відверті проросійські проповіді почалися?
– Політизація Церкви ставала наочною. Деякі священники постійно акцентують на тому, що «вот, мы русская церковь». Оці всі історії, коли відмовилися відспівувати небіжчика, тому що він загинув в АТО, у деяких відмовилися причащати дитину, тому що в Київському Патріархаті була охрещена, – це ж стало поширеним, майже загальноприйнятим явищем. Але повернімось до нас. Землю нам не дали. Це окреме диво, як я молився, взяв собі окремий послух – поминати небіжчиків із занедбаними могилами, просив Бога. І питання вирішилося. Ми купили землю. Дай Бог здоров’я Патріарху Філарету, хоч він і схибив, але свою справу зробив.
Мій староста (голова парафіяльної ради) знайшов ділянку. Нам потрібно було 5,5 тис. доларів. За ділянку в центрі міста – це копійки, але фантастика дня нас. Сталося диво. Я взагалі вважаю, що за життя у кожної людини є моменти, які не можна пояснити. Я сидів із продавцем ділянки, він почав продаж з 6,5 тис. А коли староста громади з ним поговорив, то він на мене так подивився: «Я так понимаю, вы не Московская Церковь?» Я кажу: «Ні, українська». У відповідь чую: «Ну да, вам сложнее, я вам тысячу долларов скину. Я отказываюсь от тысячи, пусть это будет пожертвование на развитие храма».
Після цього я просто два дні пішов у молитву. Я питав: «Господи, порадь, що робити?». І ділянка гарна, саме на розв’язці транспортній: автовокзал з одного боку, і траса поєднує два райони – лівий берег і центр міста. Люди в будь-якому разі їдуть на роботу, з роботи, вони бачать храм. І владика приїхав, подивився ділянку і каже: «Просто шикарна ділянка. Будемо брати». Я йому: «Владико, але грошей нема». У відповідь чую: «Я звернусь до Патріарха, але нічого не обіцяю». Патріарх дав гроші, але на 500 доларів менше. Каже: «Якщо ти добрий священник, люди додадуть». А нам залишається десь два дні і треба ці 500 доларів просто кров з носа. Треба, щоб ми це заплатили. Я дивлюся на портрет свого духівника покійного. І просто це неможливо пояснити, атеїст скаже: «Це збіг, людина була натруджена». Але чую голос духівника, який каже: «Бери телефон, обдзвонюй людей». І я розумію, яких людей. Я завжди залишаю усі телефони. Кого хрестив, хто допоміг – усі телефони в мене є. І всім я розказував, що ми хотіли храм. І я зробив візиточки, роздавав людям.
І от я почав обдзвонювати людей, описував ситуацію, як вона є: «Ось вже частину грошей ми зібрали, через два дні буде купівля, у мене не вистачає 500 доларів. Скільки ви можете дати? Ми запишемо ваші імена, постійно буду молитися за те, за те, за те». І люди за два дні: хто 50 грн, хто 2000 грн приніс. Коротше кажучи, ми за два дні 500 доларів назбирали, навіть трошки більше. Ще нам вистачило нотаріусу заплатити. Тому цей храм – це дійсно диво.
– Ну і отримали ви захаращену ділянку. А далі?
– Перший, хто допоміг – це Тарута. Він виділив тимчасову будівлю, вона розбірна була. Це будівельна «битовочка». Потім волонтери нам дали для опалення буржуйку. А з часом допоміг один бізнесмен. Я в нього освячував офіс і спортивний зал – було урочисте відкриття.
А через місяць мені дзвінок із невідомого номера: «Отец Владимир, а что не заходишь? Хоть бы зашел, поговорили. У меня священники не часто бывают». А я, розумієте, сиджу, дивлюсь в телефон і думаю, хто це, зрештою згадав, бізнесмен, якому я освячував об’єкт, кажу: добре, я зайду. Ми домовилися на наступний день. І почалася розмова, він мене запитує: «А че ты забор не сделаешь?” Я пояснив, мовляв, не маю за шо. А у відповідь чую: “Я виїжджаю відпочивати за кордон, полікуватися. В тебе є тиждень, щоб мені накреслити, що ти бачиш, і знайти, де це можна зробити. Я гроші дам, скажеш, скільки це буде коштувати». Коротше кажучи, людина дала спочатку на паркан. Потім приїхала, подивилася, так що і я не бачив, коли він приїжджав. Подзвонив: «Да, зробив. Заїдь до мене через тиждень, треба поговорити». Я заїжджаю, там сидить ще один його партнер і каже: «Батюшка, треба щось робити, як ти бачиш свій храм?». А за цей час, коли служив на ділянці, я інколи виходив туди сам, коли людей нема. Дивився, звідки вітер, звідки сонце встає, звідки що, тобто де ставити храм краще. Де він буде гарно виглядати, як світло в храмі буде, як вікна будуть, тобто в мене, в принципі, креслення ці всі були.
Я вимріяв той храм. То я показую, як він буде виглядати і чому саме так. А там людина така дуже ретельна. Я робив обґрунтування, як світло падатиме, чому два вікна, чому низькі вікна мають бути майже до підлоги. «Добре, якого кольору іконостас. З чого робимо?» — питають вони. “З деревини, – кажу, – кам’яних у нас зі шлакоблоку багато, давайте з дерева». І це був перший у Маріуполі дерев’яний храм. Потім вже Московський Патріархат невеличку капличку в центрі міста з деревини зробив. Це був 2014 рік. Вже була активна волонтерська діяльність нашої парафії. Ми купили ділянку в 2013 році, через рік ми поставили тимчасовий храм, що родина Тарут надала. У 2016 почали будівельні роботи зі встановлення нового храму, а в 2017 році ми вже освячували на Вхід Господній у Єрусалим. На Вербну неділю було освячення храму.
– То вам будували храм російськомовні?
– Більше того, будувала людина, яка створила багато монастирів Російській Церкві на Донбасі. І так само у 2014 р. у нього повністю закрився бізнес на території Донецька і регіону, бізнес був дуже великий, просто не маю права сказати, який. Але він закрився, і коли він прийшов до храму, який він побудував, і почув від священника: «Молимся за ополчение, мы должны поддержать и финансово, и так далее, дожны выбрать этот путь к Росии». Він підійшов і каже: «Батюшка, ты, конечно, извини, я тебе строил храм для чего: чтобы тут о Боге говорили или о Путине и о политике?». У відповідь чує: «А кто ты такой, чтобы указывать”. «Хто я такий? – перепитав будівничий. – Добре. Ноги моєї тут у Церкві не буде».
– Після цього він до вас звернувся?
– Потім він освячував нові об’єкти та звернувся до помічниці, мовляв, у тебе нема священника, хто може освятити, але не з Російської Церкви. А це була моя сусідка, вона каже: «У мене є священник, він якраз з української». «О, хорошо, давай, переговори», – почула від шефа. І ця людна спершу збудувала паркан, а потім церкву. Знаєте, я так скажу, що наш храм – це спільні зусилля всієї громади. Хтось побудував, хтось купив. У нас довгий час не було електропостачання в храмі за всі ці роки, це, на жаль, шалені кошти. Але почалося все з того, що я зайшов до магазину, поспілкувалися і віруюча жінка, що освячувала спершу магазин, потім квартиру через кілька років, подзвонила і каже (у них там є певний бізнес): «Ми з чоловіком вирішили допомогти, скільки буде коштувати електропостачання?» Я назвав суму: «75 тис. грн». «Добре», – почув і все заплатила ця родина. Тобто я дивлюсь, що Господь явно робить чудеса. Не завжди це світло чи сходження якогось благодатного вогню, але воно не менш явне.
У важкі моменти закрадалися сумніви: «А може, Господь не дає мені храм, не дає ділянки, бо йому неугодно було, щоб я ставав священником?» А потім раз – і відповідь: Господь робить явне диво. Або зцілення людини, або вагітність подружжя, яке вже змирилося, що дітей не буде.
– На вашій парафії?
– Так, у нас парафія Пантелеймона цілителя, і багато було зцілень одержимих. І зцілення дітей, вагітність, коли вже ні лікарі не могли нічого зробити, ніхто нічого. Саме це найбільш надихає священника і дає сили працювати, відчуття, що Бог поруч і він робить неможливе.
Відколи я перейшов до Української Церкви я жодного дня про це не пожалів.
Зараз дзвонять мені священники з Моспатріархату та задають питання: а що ж далі, невже визнання іншими Церквами буде? А я кажу: «А ви як думаєте? Ну невже Константинополь так само не замислюється, перед тим, як зробити крок? У нього оригінал грамоти знайдений в архіві, як вони передавали Київську митрополію. Якщо у них оригінал зберігався всі ці століття, то ці люди зайвих кроків не роблять. Тому буде». Блаженнійший Епіфаній постійно акцентує: «Ви подивіться, як швидко інші Церкви визнають нашу». Місцеві люди приїжджають до мене з усіх районів. І для мене не треба чудес більше, ніж подивитися, як храм будувався. Як з нічого ми зробили чудо, зробив Господь нашими руками.
– Якщо говорити коротко. Головна наука вашого переходу.
– У Католицькій Церкві є такий святий Хосемарія , «сільський падре», як його називають. Коли йому задали питання в Латинській Америці, де він один час служив: «А чому у вас стільки наркотиків, людей вбивають, а ти кажеш, отче Хосемарія, що Бог з нами. Дивиться скільки зла на землі?». А він каже: «Ось він (вказав на одну людину), ось він (вказав на іншу), ось він (вказав на себе) – ми є руки Творця, ми його очі, його вуха. Ми єдині руки Творця у цьому світі, які можуть змінити цей світ. Просто ми не даємо Богу працювати. Тому що самі не робимо добрих справ».
Я вважаю це дуже доречні слова. Для мене протягом того життя, що я вже прожив, це лейтмотив. Хочеш змінити світ – починай із себе, в тебе багато роботи.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди»
