З кінця листопада до лютого в Україні особливий період. Кожен місяць нашої Революції Гідності про щось нагадує. І здається, що доля Церкви тоді зрослася з долею суспільства. Від найпершої ночі та Михайлівського монастиря, який перетворився на шпиталь і дзвіниця якого була головним сповіщувачем тривоги, аж до лютого. Священників Майдану називали його миротворчим контингентом, бували дні коли їх було там по кілька десятків. “Молись за Україну” стало таким самим звичним гаслом, як хрести на саморобних мечах майданівців, як намети-каплиці й літургії та п’ятигодинні сповіді. На Майдані були присутні священники Помісної Церкви (тоді УПЦ КП), УГКЦ, УПЦ МП (попри несхвалення її керівництва), протестанти.
Сьогодні ми вирішили згадати та осмислити події Майдану та поговорити про Церкву на Майдані із його капеланом, автором книги “Богослов’я свободи”, доктором східного канонічного права, блогером, священником УГКЦ Михайлом Димидом.
НА МАЙДАНІ Я СЛУЖИВ: СПОВІДАВ, ОДРУЖУВАВ, ЗАКРИВАВ ОЧІ ПОМЕРЛИМ БРАТАМ
– Отче Михайле, пригадайте ваш священничий досвід на Майдані.
– На Майдані я служив. Я робив так, як всі інші люди. Головне, що всі робили – це творили живу громаду, а звідси і сила Майдану. Як люди творили громаду? Кожний вносив унікальні елементи своєї особистості на благо цілості. На Майдані основним перейняттям людини не було своє позиціонування, що хто подумає про мене, а що я зроблю для свого ближнього, як я послужу добрій спільній справі.
Яким чином я служив? Дуже багато розмовляв із людьми, багато стояв і роздумував над сенсом життя, смерті, жертви, спостерігав людські усміхнені обличчя. Як священник відправляв Святі Літургії і тим приносив людську жертву українських майданів на Христовий престол, щоб наш Бог її ушляхетнював, освячував і робив цю жертву собі милою, а для людей корисною. Закривав очі померлим насильницькою смертю братам. Сповідав, одружував і головне – був поруч, благословляв, нікого ніколи не проклинав. Розмовляв із беркутівцями і тітушками, визволяв їхніх бранців. Як знавець кількох мов розмовляв з іноземними журналістами і розповідав їм про роль християнського розуміння довіри, гідності та милосердя під час Революції Гідності.
Машина (отець Михайло був учасником також Автомайдану — ред.) служила для перевезення людей. От подумав, Автомайдан організовує поїздку всіх бажаючих до Межигір’я на віллу Януковича. Посадив в машину Климцю та Дмитра (діти священника – ред.) і ще шість людей, які цього бажали. Ми радісно, хоч дуже повільно, колоною їхали із Європейської площі в напрямку до Межигір’я. І даішникам махали руками, а хтось з них виписував фальшиві протоколи. Десь сфотографували по дорозі машину, а потім вигадали годину і місце в Межигір’ї, мовляв, ми там були. Хоч насправді ми тоді не доїхали до Межигір’я. Потім у Львові за це мене судили. Не засудили за часів Януковича, бо дійсно не могли зібрати доказову базу, і дуже багато людей прийшло на судові засідання, а вже за Порошенка шили зайве в міліції.
– Отче Михайле, ви були на Майдані разом з дітьми. Був страх, відчуття Богоприсутності?
– Я багатий чоловік, бо Бог мене з дружиною Іванкою обдарував п’ятьма унікальними дітьми. Завжди був переконаний, що боротьба, терпіння, жертва і смерть є частиною людського життя, і ніколи не старався дітей від того відгородити. Навпаки вважав, що вони мають брати в тому участь для гартування власної волі і для реальної перспективи земного і потойбічного життя.
Ми на Революцію їхали з трепетом, але з переконанням, що наше місце там, де вирішуються справи, бо оскільки ми унікальні, Богом сотворені люди, наш голос рахується не тільки на землі, а й на небесах. Але треба свій голос відважно вносити. Ми просто це робили. З любов’ю, з переконанням, без ненависті, без злоби, в пошані до всіх, з молитвою за інакодумаючих. З перспективи років можу засвідчити, що участь дітей разом з батьком на революціях надали потужного українського патріотичного духу всім Димидам.
А щодо страху. Так, були ті моменти. Вони сприяють міркуванню щодо дальшої перспективи життя. Перегляд зробленого позитивного в житті, своїх гріхів і покаяння перед Господом і можливо людьми, посиленим переконанням, що життя продовжується у вічності, молитві за щасливий перехід до вічності. Богоприсутність відчувалася в таких моментах, коли ти бачиш людей, які жертвують своїм життям заради ближнього; це служіння і терпіння з усмішкою на обличчі, а в душі мир і спокій; це коли майданівці годують антимайданівців; це коли російські прапори висять на наметах на Майдані. Також Богоприсутність – це коли весь народ молиться молитвою Ісуса Христа до свого Отця – “Отче наш”. Простими словами, які мені невідома людина сказала перед Київською мерією: “Отче, я атеїст, але дякую вам за вашу присутність!”.
– Отче, як змінив Майдан українські Церкви? Чи можлива була б перемога Майдану без Церков?
– Майдан – це солідарність українського народу з тими, хто постраждав від диктатора. Майдан – це несподівана допомога із потойбічного світу для християн від Бога, для того, щоб люди стали вповні відповідальними за свою долю.
Ніхто ніколи не зміг зібрати мільйон шляхетно, позитивно налаштованих людей в центрі столиці України. Це голос сумління і того, хто стоїть за ним – Бога; це не голос Церкви, це не голос потужних, це не голос тих, хто при владі, опозиції чи лідерів суспільних організацій.
В чому полягає диво? А в тому, що український народ – постколоніальний, постсовєтський, постголодоморний, постколгоспний, пострусифікований і, здавалося, його хребет зломлений і він приречений до “русского міра”, і ”путінського державного проекту”, а воно виявилося не так, всупереч старанням проросійської політичної, культурної, бізнесової, релігійної “еліти”, яка ретельно, плановано і довго над тим працювала. Відродився дух свободи, яка приходить із висот, яку дарував людині Бог із її народженням.
А Церкви? Церкви – це хто? Церкви – це Божий народ із своєю ієрархією. Там, в селах і містах, де Церква виховувала людей, де вони були суспільно активними в тому сенсі, що допомагали ближньому незалежно від релігії чи нації, а в ім’я Ісуса Христа, там, де вчили любити батька й матір, українську землю й мову – там повстав Майдан в серцях людей. Звідти вони приїхали до Києва, звідти йшла матеріальна підтримка Майдану.
Не було б Майдану без двадцятилітньої роботи Церков на парафіях. А щодо ієрархії – це інше питання. Добре, що вона послухала свій Божий народ. Це також велике досягнення. Легше чи важче, але Церква почала служити своєму народові, і це прекрасна картина, яка одухотворяла всіх. Церква перестала бути егоцентричною, як часто це здається із перспективи тих, хто не є членом цієї спільноти. Вона не була в центрі уваги, вона просто була частиною цілості, як дріжджі в тісті або як сіль у страві.
РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ СТАЛА РУБІКОНОМ, ЯКИЙ ЧІТКО ПОКАЗУЄ, ЩО ІМПЕРСЬКІ НАРАТИВИ, ГОЛОС НЕНАВИСТІ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ЗАСОБАМИ КОМУНІКАЦІЇ МІЖ ЦЕРКВОЮ ТА СУСПІЛЬСТВОМ
– Мені здається, що тільки одна Церква продовжує використовувати релігію із політичною метою, чи не так?
– Не знаю. Я завжди бачив Церкви, як політичних гравців. Політик – це той, хто дбає про спільне добро міста й держави. Церкви мають вплив не тільки на державу, на міжнародні організації, але й на громадянське суспільство. Вони використовують свою місію та позиції, щоб будувати моральне і справедливе суспільство.
Інша справа, що всі Церкви в Україні страждають від пострадянського комплексу, комплексу рабства та меншовартості. Тривалий час, ще задовго до Жовтневої революції, ідеологією Росії був імперський шовінізм, як духовна основа імперської надпотуги. Та хвороба ніде не поділася, а її деструктивний вплив продовжує поширюватися просторами, які російська пропаганда включає до “русского міра”. Згідно з цією ідеологією існує обраний триєдиний російський народ, який начебто має особливу місію, і цей «єдиний народ» не може бути поділений на різні народи і держави.
Коли Церква одягається в такі державницькі шати, то це призводить до подальшої поляризації церковного і світського. Мені здається, що таким чином поводиться ієрархія колись УПЦ МП, а нині РПЦ в Україні. Колишній очільник відділу взаємозв’язків Церкви та суспільства Московського Патріархату Всеволод Чаплін, в статті “Недобрый голос Церкви” писав, що міфологізована православна свідомість намагається впізнати в президентові Росії візантійського імператора, а голос Церкви стає жорстким не лише стосовно суспільно-політичних проблем, а й у духовно-пастирських питаннях.
Думаю, що Революція Гідності стала рубіконом, який чітко показує, що імперські наративи, голос ненависті до інакодумаючих та проголошення власної ексклюзивності вичерпали себе в історії і не можуть бути засобами комунікації між Церквою та суспільством. Зараз ми всі свідомі того, що четверта Божа заповідь «Шануй батька твого і матір твою, і благо тобі буде, і довго будеш жити на землі» стосується і Батьківщини України, її землі, культури і мови.
Радий тому, що такі трансформації людської свідомості відбуваються в українського народу. Це щось надзвичайно позитивне, хоч і дуже болюче, і за це треба всім нам дякувати Богові і собі взаємно. Не легко повстати із рабства і стати вільною, відповідальною за себе та інших людиною. Ми на цьому шляху.
– Чи є релігія ресурсом для національного будівництва?
– Революція Гідності довела, що духовна складова є важливим елементом побудови сучасної демократичної України, а Церква – серед всіх суспільних інститутів – користується найвищою довірою. Церква як один із учасників революційних подій брала участь у формуванні порядку денного революції. Сьогодні теж Церква може бути залучена до розбудови нового та справедливого українського суспільства. Папа Бенедикт XVI писав, що “Солідарність – це перш за все факт, що всі почуваються відповідальними за всіх, тому не можна її делегувати лише державі”.
Вихід Церкви назовні означає також готовність суспільства до того, що ті прояви культури, які звикли називати церковними, повинні бути прийняті на всіх публічних форумах як повноцінна окрема думка певного, значного сегменту населення. Свого часу Барак Обама пропонував американським християнам підтвердити на практиці в повсякденному житті власну мораль та етику і не видавати себе за тих, ким вони не є.
Релігійна спільнота на Майдані продемонструвала, що здатна виконувати роль миротворця та посередника в суспільстві. В даному випадку політичне обличчя віри надзвичайно важливе, адже надзвичайно важливими викликами сучасного світу є релігійний і політичний фанатизм. Нині демократія залежить від раціонального дискурсу та можливості забезпечити таку дискусію, коли всі сторони мають рівні можливості висловити власну позицію, хоч доводиться констатувати, що ця можливість реалізовується щоразу менше.
– Чи має еліта християнську свідомість?
– Стати членом української еліти можна по-різному. Таке поняття в Україні ще досить еклектичне, тобто містить у собі непоєднувані елементи, протилежні концепції. Достатньо подивитися на список Героїв України, щоб зрозуміти, про що мова. Або на список найпопулярніших відео в Україні на Ютубі.
Думаю, еліта задає тон суспільству, а також є віддзеркаленням настроїв. Щодо християнської свідомості еліти, вона відсотково така ж, як свідомість усього народу. А народ носить у собі багато релігійного, яке може привести до християнської свідомості, а може залишитися на рівні ритуальних зовнішніх знаків.
Кожний член суспільства має докласти зусиль для того, щоб стати християнсько свідомим. Така свідомість може передаватися батьками, а може здобуватися власними зусиллями. Тут важливими елементами є віра в Ісуса Христа і вміння молитися, тобто розмовляти із Богом. Якщо вважати, що учасники Революції Гідності – це одна частина української еліти, то вони вірили в Ісуса Христа і молилися і на Майдані панували християнські чесноти – віра, надія та любов.
УКРАЇНІ ПОТРІБНО БІЛЬШЕ ХРИСТИЯНСЬКОГО РАДИКАЛІЗМУ
– Християнсько-ліберальна модель суспільства. Це можливо?
– Класичний лібералізм історично досить пов’язаний із християнством, він на практиці утворився в США. США було на початку заселено різними релігійними вигнанцями з Європи, протестантами переважно, наприклад пуританами, які першими колонізували цю країну. Вони виступали, щоб кожний міг вільно висловлюватись. Релігійна свобода була одним із основних принципів побудови держави, і християнська релігія ніколи не була державною чи офіційно основною в США, але на ній будувалися дуже багато державних принципів.
Наприклад, хоч в США християнство не є офіційною релігією, але в них на купюрах всюди написано “In God we trust” і так само президенти у своїй присязі як останню фразу кажуть “У цьому мені Боже допоможи!”. Ми вважаємо США основною ліберальною державою у світі.
Неолібералізм був ідеологією 70-80-их років минулого століття з такими представниками як Тетчер і Рейган, які сповідували консервативні цінності. За їхнього правління панували консервативні ідеологічні суспільні тенденції, зокрема і християнство.
– Ваша фраза з книги: “Громадянське суспільство, якого всі прагнуть, мусить мати нормальні відносини із релігією”. Але облаяти віру стало добрим тоном у лібералів. Ну як на це впливати?
– Той, хто вважає, що Церква експлуатує народ, не буде до неї лояльним чи чемним. Тут ще питання, чи люди критикують науку Ісуса Христа чи інтерпретацію і практичну дію Церкви та її офіційних представників. Україні, можливо, потрібно більше християнського радикалізму. Історія знає випадок, коли радикальна релігійна свідомість спричинилася до побудови суспільства на справедливих засадах. Радикальна реформація підживлювала відчуття місії та обраності, що згодом трансформувалося в утвердження національної ідентичності.
Ще німецький соціолог Макс Вебер дійшов висновку, що релігійний фактор є рушійною силою суспільства та економіки. У цьому випадку важливою є ідея місії, яка поширила європейську цивілізацію за межі європейського континенту. Таким чином, в «місійності», «обраності» можна бачити й позитивні моменти, адже консолідація зусиль дозволяє досягати поставлених завдань, якими б складними вони не здавалися. Подібна місія була покладена ще на пророка Мойсея, який мав вивести свій народ із єгипетської неволі і перетворити народ рабів у національну спільноту вільних людей.
Мойсеєм української літератури називають Івана Франка. Це може бути алюзія, як на його однойменну поему, так і на характер багатьох його творів, де він порушував національно-культурну проблематику, ставив питання національної свідомості та самоусвідомлення нації, яка творить свій унікальний соціокультурний простір. Франкові належала ініціатива широкого вживання в Галичині слова «українці» замість «русини», як традиційно називали себе корінні галичани.
В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) він писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…» Якщо визначати вплив Франка на соціокультурний вимір України в категоріях місійності, то можемо стверджувати, що місією Івана Франка було допомогти українцям усвідомити себе українцями.
РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ ЗАЛИШИТЬСЯ ОДНІЄЮ З НАЙВАЖЛИВІШИХ ПОДІЙ В ІСТОРІЇ НЕ ТІЛЬКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ, А Й УСІЄЇ ЄВРОПИ
– Ви зараз викладаєте курс про богослов’я Майдану. Чого ви вчите студентів?
– Головне, що хочу передати – що свобода вимагає від нас зусиль над собою і відповідальності відносно інших. Я написав книгу, яка називається “Богослов’я свободи: українська версія”. Її можна придбати на сайті Видавництва УКУ.
На моє переконання, Революція гідності залишиться однією з найважливіших подій в історії не тільки сучасної України, а й усієї Європи.
Як для учасника Майдану для мене важливо зберегти якнайбільше «світла» Майдану і ретранслювати це. Вогні, що горіли на Майдані, – це світло майбутньої України, світло, що відганяє безнадію, світло, яке зберігає та про яке свідчить Церква Христова. Воно допомогло православним християнам в Україні дозріти до конструктивного християнського свідчення і відкинення анафем; і воно обов’язково пошириться на Білорусь і Росію. Як для священника та богослова, для мене важливо показати роль Церкви під час революції та долучитися до формулювання богослов’я Майдану.
Революцію гідності не можна розглядати поза історико-культурним контекстом. Становлення богослов’я Майдану – це ще й спроба побачити Революцію гідності як частину утвердження незалежності України та утвердження Києва як християнського центру. Таке богослов’я працює не лише з фактами минулого – воно звернене в майбутнє. Як богослов’я «після Аушвіцу» дозволило німцям пришвидшити процес зміни свідомості після Другої світової війни, так і богослов’я «після Майдану» повинно розв’язувати не лише складні питання, які виникли в часі реального усвідомлення незалежності України. Воно неодмінно зіштовхнеться з великою кількістю викликів, які не були розв’язані в історії і саме тому продовжують болісно впливати на наше сьогодення.
Таке богослов’я живе майбутнім і є надконфесійним, тому саме воно повинно вибудовувати основу для діалогу між християнами різних конфесій в Україні і поза нею. Крім того, саме його необхідно вводити в міжнародний дискурс для вироблення спільного погляду на історію і на майбутнє співіснування України з її сусідами. Головна тема курсу – свобода, яка визначає майбутнє та сприяє діалогу між усіма гілками християнства в Україні.
– Вас люблять православні священники і науковці, але ідеї побудови єдиної Київської Церкви неможливі. І не потрібні. Вам не здається, що ми просто мали б мати братню любов та меморандум щодо розвитку, можливо, меж зростання на певних територіях. Так чесніше було б здобувати любов та спільну молитву, я маю рацію?
– Дивіться. Я, Михайло Димид, є православним київським християнином, який через різні історичні перипетії, незалежні від мене, опинився під юрисдикцією Патріарха Заходу, Папи Римського. Чи це погано, чи добре – різні, протилежні думки. Хто від мене може відібрати моє православ’я? Ніхто! Ані Папа Римський, ані Константинопольський Патріарх! Вони зараз цього не намагаються робити! Ви мене почули? Не намагаються. Те, що в сопричасті з Папою Римським я є католиком, від мене не відбирає мою приналежність до Православної Церкви. Є натомість інші люди, які не належать до Римського чи Константинопольського Патріархатів, і які наді мною не мають юрисдикції, які стараються всіма силами вказати на ексклюзивність своєї віри і на нікчемність віри моїх предків, але це на мене і на українських християн не повинно впливати. Воно однак має свої наслідки. Київську Церкву – Католицьку і Православну – умовно створив святий князь Володимир.
Якщо вона існує в кайросі, хто я такий, щоб у хроносі сумніватися, що Боже добре діло на нашому світі й в нашому краї не відновиться? Чи я не вірю вже в силу Святого Духа? Хто я, що можу ставити під сумнів слова мого Спасителя, Його молитву “щоб всі були одно”? Так, я розумію, так, я відчуваю тривожність у молитві Ісуса до Бога Отця. Справа неординарна, але все ж таки – це молитва, це заповідь Сина Отцеві. Чи вона сповниться? В мене немає сумнівів. Чи Київська Церква не може бути першою «лабораторією екуменізму»? Може. Чому? Бо Бог всемогутній! Братня любов плюс меморандум – це все прекрасно, це перші кроки – хотіти єдності.
Я її не просто хочу, я нею живу. Для мене Церква – це Євхаристія, це люди, це спілкування, це радість, це допомога, це молитва, це народ – і тут завжди було багато форм сопричастя. Я за них дякую, я далі буду ними жити. Церква – це благословення, а не анафема. Церква – це любов, а не ненависть. Я не Павлів, ані не Петрів – я Христовий. Амінь. Алілуя!
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
