Ввечері 24 грудня Папа Франциск відслужив у базиліці Святого Петра у Ватикані Нічну Святу Месу Різдва та виголосив проповідь. Подаємо деякі тези цієї проповіді, яку переклала та опублікувала українська редакція Vatican News.
Фото: Vatican News
“Отець не дав нам абищо, але Самого Свого Сина єдинородного, Який є повнотою Його радості. Однак, якщо поглянемо на людську невдячність щодо Бога і на несправедливість до наших численних братів і сестер, приходить сумнів: чи Господь правильно вчинив, дарувавши нам так багато, чи варто Йому й далі покладатися на нас? Чи не переоцінює Він нас? Так, Він нас переоцінює, і чинить це, бо любить нас аж більше від життя. Він неспроможний не любити нас. Він саме такий, дуже відмінний від нас. Він завжди нас любить, більше, ніж ми спроможні себе самих любити. В цьому й полягає Його таємниця, щоб увійти в наше серце. Бог знає, що єдиним способом нас спасти, зцілити нас зсередини, є нас полюбити. Не існує іншого способу. Знає, що ми стаємо кращими лише приймаючи Його невтомну любов, яка не змінюється, але змінює нас. Лише любов Ісуса перетворює життя, зціляє найглибші рани, визволяє від хибного кола невдоволення, гніву та нарікань”.
“…чому Він народився серед ночі, без гідного житла, серед бідності та відкинення, в той час, як заслуговував народитися як найбільший цар у найпрекраснішому з палаців? Чому так сталося? Щоби дати нам зрозуміти, до якої міри Він полюбив наш людський стан: аж до того, щоби доторкнутися Своєю конкретною любов’ю наших найгірших злиднів. Божий Син народився відкинутий мов непотріб, аби сказати нам, що кожен відкинений є Божою дитиною. Він народився як дитина, слабка та тендітна, аби ми могли з ніжністю приймати наші слабкості. Та відкрити важливу річ: як і у Вифлеємі, також і в нас Богові подобається чинити великі речі через нашу бідність. Він поклав повноту нашого спасіння в яслах у стайні, не боячись нашої бідності: дозвольмо, аби Його милосердя перетворило наші злидні!”
“Бог народився як дитина, щоби спонукати нас до піклуватися іншими. Його ніжний плач дає нам зрозуміти, наскільки непотрібними є наші численні капризи. А ми їх маємо багато. Його беззахисна й обеззброююча любов нагадує нам, що час, який маємо, потрібний не для того, щоби проливати сльози, але щоб втирати сльози тих, що страждають. Бог оселяється коло нас, убогий і потребуючий, аби сказати нам, що служачи вбогим, любитимемо Його”.
“Ти любиш мене таким, яким я є, і я знаю це, а не таким, яким я про себе мрію. Обіймаючи Тебе, Дитину в яслах, наново обіймаю своє життя. Приймаючи Тебе, Хлібе життя, також і я хочу дарувати своє життя. Ти, що мене спасаєш, навчи мене служити. Ти, що не залишаєш мене на самоті, допоможи мені втішати Твоїх братів і сестер, бо, як знаєш, від цієї ночі всі вони – мої брати та сестри”.
