Станіслав Широкорадюк, за моєю неформальною фокус-групою, один із найулюбленіших єпископів римо-католицької громади. Він – дуже яскравий приклад сили монашого покликання.
У радянський час, щоб стати священником, владика вивчив латвійську мову, бо тоді було простіше вступити в семінарію у Ризі, ніж в Україні. Потім вивчив польську, бо більшість літератури була польською мовою. Потім додалася італійська.
Якщо вимірювати його особисту ефективність у цифрах – це відбудова у ранній пострадянський час 16 католицьких храмів, зведення семи дитячих будинків. Цікаво, що лише з однієї його парафії під час служіння вийшло півтора десятка монахинь та півтора десятка священників. А ще були сотні проектів Карітасу (першої католицької благодійної структури в Україні).
Владика Станіслав — це консерватизм з відкритим забралом. З ним можна говорити про все.
– Владико, як би ви описали «середньостатистичного» українського римо-католика?
– Дуже скромний. Про нас мало знають, тому що ми не робимо реклами та піару. Але наша молодь стоїть на міцному католицькому ґрунті. Вони знають катехизу, історію Церкви, мають добру освіту, бо багато з них вчилися в католицьких університетах. Але вони скромно поводяться, так як би вони були на рівні католиків-«початківців».
Нещодавно у нас був конгрес сімей у Вінниці. Це зібрання організували переважно молоді люди. Ми здатні робити заходи, створювати великі платформи, готові викладати в школах. Є в нас достатньо молодих людей, які готові викладати релігію чи етику. Є такі люди, які могли катехизу чи етику викладати у вищих навчальних закладах.
Але якщо говорити про викладання, то наразі це не актуально – не бачимо доброї політичної волі влади. З іншого боку: наші люди не зовсім осміліли, ще важко повірити, що ми можемо працювати «на повний зріст». Особливо середнє покоління. І ще один аспект – неомарксизм, дуже сильна хвиля неомарксизму. Сьогодні відбувається наступ на святість.
– У чому це виявляється?
– Є багато рівнів та проявів. Давайте про найпростіший. У римо-католиків України є так званий «Рух чистих сердець». Хлопці, дівчата збираються, спільно моляться. Вони кажуть: «Ми будемо зберігати тілесну чистоту аж до шлюбу». І дійсно вони зберігають незайманість до шлюбу. І вони підписують навіть такі зобов’язання. Таких висміюють сьогодні.
– Це правда, всі телевізійні серіали, а часто й міська мораль кричать, що незайманість – це соромно.
– Так, сьогодні вже висміюють. Нам пропонують підтримувати хтозна які вибори інших людей, натомість паплюжать гідність людини, яка обрала чистоту. Чому? Люди мають мету, хочуть чогось досягти в своєму житті і мати щось святе.
– А ми не затрималися в минулому? Без пробного цивільного шлюбу перший церковний шлюб – це часто розбиті серця, тому що не знаючи одне одного беруть церковний шлюб і буквально терплять одне одного. Владико, я не знаю, чи не вимагає сама концепція сім’ї зараз перегляду.
– Ситуація вимагає більш відповідального підходу до сім’ї. У Римо-Католицькій Церкві було завжди три місяці обов’язкової підготовки до шлюбу. Молодята, які хочуть повінчатися, повинні пройти тримісячну підготовку.
– Це теорія. Але жити разом – це ж інше питання. Люди, які зустрічалися лише під зірками, поселяються під одним дахом. Коли це робиться в вісімнадцять років, а їм при цьому допомагають віруючі батьки і дуже серйозний духівник, – це одне. Так подружжя можна втримати. Але я не знаю віруючої жінки після тридцяти, яка би зважилася без попереднього, пробного періоду піти під вінець. Дати обіти та стати заручницею людини, якої не знаєш, – великий ризик.
– Я би сказав по-іншому. В Україні понад 60% розбитих сімей. І це вже люди, які пройшли і пробний період один, і другий, і третій. І по п’ять разів уже вінчались-женились. І що? І нічого не вийшло. Чому? Безвідповідальність. Оце власне життя без Бога. Шлюб без відповідальності за іншу людину.
Тепер беремо церковні шлюби. У церковних шлюбах, якщо наречені пройшли підготовку, жили так, як треба до цього, пройшли всі етапи і повінчалися, не більше 3-4% розлучень. Ви розумієте, що це таке?
– Так, це показник.
– Ці 3% – це люди, які повінчалися, але не регулярно ходили на службу Божу, не мали спільної молитви, не мали спільного діалогу сімейного, не жили практикуючи церковним життям. Подружжя, яке має спільну молитву вдома, кожну неділю ходить на службу Божу – розлучень нуль. Нуль. Розумієте, ми якраз при цьому наголошуємо молодим людям, які мають вінчатися: «Як там було, як ви там жили до цього шлюбу, але після шлюбу постановіть собі, що ви будете жити регулярно католицьким життям», тобто практикуючим християнським життям. Кожну неділю на службу Божу! А це, знаєте, свята меса, це жертва Христа, це благословення, яке ви отримуєте. Це ваші молитви принести в церкві. І Бог чекає на ці молитви. Кожну неділю! Розумієте? І вдома стаєте разом і молитеся.
– Про проблеми. Сьогодні дуже католицька Польща страйкує через закон про аборти. Вам не здається, що є рішення, яке треба продумувати дуже ретельно. Якщо на кожному кроці нема будинків, готових прихистити маму з немовлям, не можна закручувати гайки?
– Знаєте, я теж про Польщу так само думав, що вона дуже глибоко віруюча, релігійна держава і т. д. Те, що сталося тепер з Польщею, мене теж дуже дивує. І це свідчить про те, що сьогодні в Польщі розгортається ціла кампанія, як це зробили з Німеччиною, з Ірландією, зі скандинавськими державами. Там просто зруйнували релігійність. А Польща досить міцна. І тепер всі сили кинули на Польщу.
– Маєте на увазі ліберальний рух?
– Так. Ліберальний.
– А вам не здається, що молодь могла просто обуритися на дії законодавців?
– А хіба законодавці придумали 10 заповідей Божих? Це ж Божі заповіді! Яка може бути дискусія? А суд тільки сказав, що не можна вибирати: здорову дитину народимо, а хвору можемо вбивати. Взагалі в Польщі аборти були заборонені. Але були винятки. А тепер винятки поза законом. Тобто, не конституційно дати життя здоровій дитині, а хворій не дати це життя. Тому що це виходить, що ми не захищаємо людину від самого зачаття аж до природньої смерті, бо в конституції так написано. Я переконаний, що страйки спеціально організовані.
Ця проблема величезна. Німеччина має ще більш суворі закони, у них так само аборти заборонені. Аборти існують, як винятки, є процедура – дозвіл чоловіка, а якщо це самотня жінка, то дозвіл батьків. Потім в кінці ланцюжка дозволів вона має піти в свою церкву, до якої вона належить. Там на роботі всі анкету заповнюють, до якої церкви належать. І вони потім податки платять на церкву. Тож має піти в церкву, щоб там тобі пояснили, що таке аборт.
І якийсь час в Німеччині почали трактувати це як дозволи. Знаєте, церква проконсультувала жінку, розказала що і дала таке засвідчення. О, все. Тоді можете зробити. І папа, ще Іван Павло ІІ, сказав єпископу: «Слухайте, задумайтеся, що ви робите». І вони тоді перестали надавати це засвідчення, тільки писали зовсім інше: «Ми проти того, щоб вона робила. І ми пропонуємо конкретну допомогу їй таку і таку, щоб вона цього не зробила». Наприклад, якщо є фінансова проблема, церква пропонує свою допомогу, нема де жити – пропонує де. Вони зараз дають такі документи, якщо хтось до них звернувся.
І Польща пройде це випробування. Польща має дуже сильний потенціал. Вона має багато священників, і Церква завжди виступала як переможна інституція. Я маю право на такі оцінки, бо знаю, що ми багато робимо, щоб зберегти людське життя.
– А українські римо-католики мають особистий досвід догляду до сиротами?
– Я заклав сім будинків для сиріт. Я починав перший будиночок в Києві на Бортничах. Ми купили будівлю, хоч ще нам тоді не дозволяли забирати дітей. Ми брали довіреність від людей, які нам дозволяють дитину взяти. А потім Ющенко дав нам свободу. І ці будинки пішли далі. Коли ми заклали цей будиночок, знаєте, де ми брали дітей? До нас зверталися люди, мовляв, візьміть, бо там сирота залишилася. А було, що просто на вулиці. Наприклад, міліціонер когось знайшов, то ми казали: «Поки ти встановиш, хто це, хай поживе в нас».
Поки пожив, ми познайомилися, а там і залишився. Тоді ми вже оформляли офіційно і т. д. З лікарні взяли двох – мами відмовилися. А потім я взнавав, що і в одного, і в другого – католицьке походження. У деяких бабусі постійно на розарії в селі молилися. Тобто молитви бабусь-прабабусь католичок приводили нащадків у наші сиротинці.
А в Харкові в мене виник ще один напрямок. Там було дуже багато переселенців. Було багато самотніх жінок, дівчат, які приїхали зі сходу країни, були вагітні. Сестри-монахині їх до себе забирали, приймали пологи. Але так не могло тривати вічно. Ми заклали один будинок для самотніх матерів. Набрали вісім осіб. Мали закладати другий будиночок, бо було вже дванадцятеро дітей. Ми співпрацюємо з соціальними службами. Вони почали нам самі посилати таких. Раніше бачать вагітну і їй пропонують одне – аборт. А ми пропонуємо: будь ласка, приходь – живи. Зробили такі три будинки.
Перший рік такий особливий, коли вона має родити. Її там сестри обслуговують, вчать, як готувати їсти, як доглядати дитину. Другий рік вона переходить в другий будинок, де має вже свою кімнату. На кожному поверсі має свою кухню, пральню і т. д. Але вона живе вже самостійно з дитиною. Внизу зробили дитячий садочок, де дитину можна залишити і піти на роботу чи на навчання. Деякі з наших мам ще школу не закінчили – діти з дітьми. Нещодавно одна коледж закінчила. Дитина її в садку. Потім переходить в третій будиночок, має маленьку квартиру. Сестри з ними постійно, помагають. Через три роки вона може піти в самостійне життя. Коли я їхав з Харкова, в будинках було 25 жінок і 35 дітей.
На цей будинок приїхав подивитися один бізнесмен з Києва, який каже: «Слухайте, я не знав, що Католицька Церква щось таке робить. У мене в Василькові є будинок, великий, майже закінчений. Я вам можу його продати за дуже символічну ціну. Тільки на такий проєкт». Ну і ми почали з ним говорити. Я написав своїм німецьким спонсорам, які мені помагали. Вони погодилися, якщо я візьму на себе відповідальність. Буде в Василькові також «Дім матері і дитини», принаймні 15 осіб приймемо.
Ми пропонуємо альтернативу. І якщо мені хтось скаже, що я не хочу, не маю можливості родити, то я кажу: «Дівчата, якщо маєте труднощі, прийдіть і скажіть. Я допоможу. Або народіть і віддайте нам. Але не вбивайте дитину».
Зараз ще дуже велика проблема – домашнє насильство. Одна жінка з Одеси до нас попросилася, чоловік п’є і б’є. Я запропонував їй один з наших будинків, де і програма для самотніх матерів, і допомога жертвам домашнього насильства.
– Запитання про висловлювання Папи Франциска. Деколи мені здається, що Святійший Отець багато говорить про секс і про ЛГБТ. І що деякі такі вислови контраверсійні і можуть розділити і католиків, і православних. Ну, наприклад, що гей-пари мають право на сім’ю. Дискримінація – явище жахливе. Але надмірна лояльність при наступі ЛГБТ-активістів, це хіба не перебір?
– Я чув аналогічні вашому і запитання, і твердження. А якщо вони лунають, то напевно ви маєте рацію, цієї теми забагато. Але давайте розберемося, де починаються цитати Святійшого Отця, а де – не завжди коректні інтерпретації, а деколи і маніпуляції журналістів. Ми спеціально написали запит до Ватикану і нам офіційно в кінці жовтня дали відповідь. (Дістає і показує з теки лист, надісланий з Риму). Нам дали дуже докладні пояснення. Святіший Отець відповів на два різних запитання у два різних проміжки часу, які потім просто скомбінували. У одній частині він, зокрема, наголосив на тому, що якщо в сім’ї є син чи дочка із гомосексуальною орієнтацією, вони мають право бути в сім’ї, їх не слід викидати із сім’ї.
І окремо зупинився на духовному супроводі такої родини, бо це ж непроста ситуація: співіснування і для батьків, і для дітей. Святійший Отець наставляв, що будь-яку особу слід поважати, з огляду на її гідність та уникати дискримінації та насильства. А друга частина стосувалася закону десятирічної давності в Аргентині, де йшлося про юридичні права одностатеві пар. Там йшлося про юридичний захист таких пар, бо люди мають бути захищеними. І Церква не може заперечувати право держави регулювати економічні аспекти, чи медичне забезпечення таких пар. Натомість Папа повторював, що шлюб існує лише між чоловіком та жінкою. І традиційна сім’я не може порівнюватися із альтернативним партнерством чи союзом. Державна справа – захист таких людей. Але всі одинакові перед Богом і гріх завжди заборонений.
– Ще одне непросте питання. Не так давно верховний суд одностайно виправдав єпископа Пелла, якого засудили за сумнівним обвинуваченням у начебто сексуальному насильстві щодо двох підлітків (наркоманів). Тут треба поспівчувати єпископу, який змушений був провести понад рік у в’язниці відстоюючи свою невинуватість. І консерватори вашої Церкви заговорили, що триває наступ на Римо-Католицьку Церкву.
Але ця тема нікуди не дівається. Вийшла книга про таємниці Ватикану Фредерика Мартеля, де він каже про начебто тисячі обвинувачених у гомосексуальних зв’язках священників по всьому світі. У мене як у журналістки-християнки по прочитанні анонсу книги виникло запитання, хто Фредерику замовив розслідування і оплатив чотири роки його роботи. І, тим не менше, наскільки реальною є картина, яка змальована в книзі? Адже проблема існує. І, можливо, целібат для простого рядового священства був помилкою?
– Щодо цієї книги. Там дійсно є багато правди, але є багато і маніпуляцій. Так, як скрізь. Давайте дивитися глибше і далі. Бо ми повинні зрозуміти, з ким ми маємо справу, кому це вигідно? Я думаю, що є зацікавлені вилити бруд на Церкву. Але це ж не наша Церква, це Церква Христова. І якщо ми грішні, то ми повинні каятися. Папа Іван Павло ІІ перепрошував всіх за гріхи Церкви. І так само тепер Франциск перепрошує.
Ну тільки проблема, чому ці люди, які чинили наругу, відразу не несли відповідальності? Нагадаю, що в Америці і деяких інших країнах існували конкордати, за яким Церква брала на поруки священника, який завинив. Оце була помилка. У США Церква почала виплачувати відшкодування тим, що постраждали, а священників брала на поруки. Це було не правильно. Вчинив злочин, то відповідай, як кожна людина. І тепер цього немає. Але при цьому при сплаті компенсацій збанкрутували навіть цілі дієцезії.
– Тобто священника не посадили, жертві виплатили компенсацію, а єпархія через це збанкрутувала?
– Ці історії вимагають якщо не додаткового розслідування, то міркувань та аналізу. Бо через мільйонні відшкодування збанкрутували дієцезії, які найбільше помагали місіонерській діяльності. Це вже досліджено. А коли змінили закон, Церква перестала нести фінансову відповідальність, тема жертв гомосексуалістів зникла. В Церкві є збоченці, я не заперечую. Але так само не заперечую спланованих диверсій проти неї. Адже тривають напади навіть на покійного Івана Павла ІІ. Мовляв, не відкривав усіх фактів. Але він першим порушив цю тему. І казав, що це може стати початком деморалізації.
Я вірю, що боротьба проти Церкви триває. І ви знаєте, що мене найбільш насторожує в цьому всьому? Ще в 2014 році папа Бенедикт XVI написав таку пересторогу: «Часи антихриста дуже швидко наближаються. Ознаки явної атаки антихриста – масові аборти і гомосексуальні зв’язки».
Кілька років тому приїжджав один кардинал, з яким ми обговорювали цю проблему. Він розповів, що вони робили власні розслідування, і з’ясувалося, що ці священники, які коїли злочини, прийшли з родин, де самі були жертвами насильства від батька, вітчима, старшого брата. Люди приходять в семінарії зі світу, а світ деколи страшний. Церква має очищатися і вона очищається. Ми ж відкрито говоримо про це – хоч би як це не було болісно та соромно.
– Я чула, що з’явилися регламенти, за якими священнику не дозволяють залишатися в захристії наодинці з дітьми?
– Так. Це вже широко прийнято і в США, і в Європі. Приймаючи дітей, священник тепер має тримати двері відчиненими. Я читаю лекції священникам і кажу про нові вимоги. В Україні люди дуже відкриті і теплі, і священники також, тож я наголошую, що слід бути дуже обережними. Я сам люблю дітей, і під час свят, вони мене обліплюють, мало не на голову вилазять (сміється), то тепер вже не знаєш, як себе вести.
– Але все-таки про целібат, ви не вважаєте, що це помилка?
– Знаєте, я би може погодився з цим, якщо би я бачив дійсно приклад ідеальної Церкви з одруженим священством. Ну, наприклад, ми маємо православних, які всі женяться, маємо греко-католиків, які жонаті і не жонаті. Маємо багато прикладів.
-У них нема, вибачте, такої кількості гомосексуальних зв’язків. У них є свої проблеми.
– Нема такого приладу, щоб виміряти, де більше, де менше. Наприклад, в Німеччині євангелістська церква, лютеранська церква, де всі жонаті, має набагато більше проблем, ніж католики. Набагато більше. Тобто, целібат – це не є проблема. Проблема – в моральності. Я прожив вже, слава Богу, 36 років в священстві, вже 26 років єпископом. Я міг повністю присвятити себе Богу. І я вважаю, що целібат – це дар для Церкви.
Ну от, наприклад, є дуже багато святих священників і греко-католицьких, і православних, які вже жонаті. Має жінку, яка йому помагає, яка служить. І вони навіть на сході України показали себе набагато краще себе, ніж наші священники. Тому що вони приїжджають з сім’єю і їм треба заснувати парафію. Вони приїжджають з жінкою, з дитиною, і жінка збирає сусідів, говорить з ними. Бо умова така: якщо ти парафію свою знайдеш, то будеш висвячений на священника, а якщо нема парафії, то де ти будеш працювати. Ось вони ходять і роблять місію. І от там вони дійсно ефективні. А нашого священника посилаєш і там він просто за кілька років дичавіє, губиться. Як на мене, целібат – благо і нехай він залишається. Але я би, наприклад, дав вибір священнику, хто хоче, той жениться, хто не хоче, не жениться.
– А ви бачите протистояння консерваторів та лібералів в Україні? Можна його уникнути?
– Як показала практика, що там, де йде дискусія з лібералами, там завжди ми програємо. Там, де забагато ми хочемо бути добренькими, ми пограємо. Тому що вони мають більше зухвалості, вони більше атакують. А віруюча людина має більше совісті, починає йти на компроміси, і ці компроміси не доводять до добра.
Ми дуже багато втратили в Європі, ми повинні дискутувати з ними, але не можна йти на компроміс, треба берегти своє. Якщо йдеться про законодавство, про гендер, і про виховання сексуальне в школі, звідки воно береться? Який може бути компроміс? Ніхто не питає батьків, чи вони хочуть чи ні таке виховання, а от про етику релігійну чи християнську в школі всі дискутують.
– Я читала і цілком підтримую комюніке Конференції Єпископів Римсько-Католицької Церкви в Україні щодо важливості участі вірян у Євхаристії, особливо під час карантину. Ви заохочуєте вірних брати участь у Євхаристійному зібранні. Незалежно від того, як піде пандемія, чи втримаємо ми в Україні можливість причащатися?
– Літургія – найбільше, чого зараз потребують люди. Ми робимо більше літургій, ніж робили до цього часу, щоб дати можливість людям брати участь в Євхаристії. Тому що в таких обставинах ми не можемо без Євхаристії жити.
– А я підчепила Covid, коли пропустила службу.
– От бачите. Політичні сили міряються масовістю заходів, супермаркети та ресторани відчинені, і все одно кажуть, що найбільша проблема розширення коронавірусу – це церкви. Але ми цілковито дотримується правил.
Ви ж знаєте, як у римо-католиків звершують Євхаристію? Ми окремо даємо кожному Частку. Я ж ні разу нікого не доторкнувся пальцем, але навіть якщо би торкнувся, в мене зразу висить серветка бактерицидна лежить на пальці. Зразу, тут же дезінфікую.
– Ці всі регламенти прописані в Римо-Католицькій Церкві?
– Я в масці, люди теж стоять у масках, є відстань, церква велика. Ну але закрити церкву, не дати людині можливості бути на літургії? Ну, то я не знаю, якого ми лікаря тоді шукаємо?
– Я читала, що Папа зробив зараз якесь відпущення гріхів тотальне. Як от трактувати цей відпуст?
– Це був рік милосердя Божого. Прощення гріхів завжди відбувається під час сповіді, людина кається в своїх гріхах. Папа дав, що цей рік всі мають таку можливість. Не тільки ті, які підуть до церкви і виконають ці всі умови, а ті, які і вдома залишилися, вони знаходяться в освячуючій благодаті, немає тяжкого гріха на душі, хочуть – можуть отримати відпуст. Оскільки пандемія, багато старших людей не можуть піти до сповіді. Щоб вони були спокійні, Папа каже: Бог має стільки милосердя, що вистачить навіть вдома і ви тільки щоб бажали отримати. І він благословить і дає право всім священникам відпусту.
В Італії дуже багато людей сповідаються. Особливо перед Різдвом і перед Великдонем. Там треба годинами сидіти. Мене колись запросили на святкування. То я цілий день не міг вийти зі сповідальні.
Цього року Конференція єпископату ухвалила, щоби в Церкві помолитися, зробити звіт совісті, тобто покаятися за всі гріхи і дати прощення гріхів всій громаді, хто в храмі. Це передбачено в канонічних правилах в таких ситуаціях, як наприклад, небезпека смерті, епідемія, загроза війни. Я був призначений на Схід в 2014-му, був на війні. От, скажімо, стоять переді мною 100 військових. Як я їх всіх пересповідаю? І я кажу: «Хлопці, на коліна! Даю прощення всіх гріхів, кайтеся тільки. І хай вас Бог береже». Поблагословив ще, покропив свяченою водичкою. І якби в такій ситуації, не дай Бог, хтось загинув, то він був після сповіді.
Православні священники там постійно жили. Ми не могли дати священника на постійну роботу. Кілька днів приїжджав один, а потім мінявся інший.
– Владико, наше інтерв’ю вийде в різдвяний час. Згадайте своє найтепліше Різдво.
– В армії зустрів перше Різдво поза домівкою. Мама надіслала маленький облаточок, а на вечерю принесли тушковану капусту. І мені аж запахло домівкою і Різдвом. Я спожив облаточок, поїв капусти та тихенько заколядував, уявляючи дім і де хто сидить за столом…
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
