29 грудня єпархіальний суд Москви ухвалив рішення позбавити сану з одного з найвідоміших російських священнослужителів — протодиякона Андрія Кураєва. В інтерв’ю «МБХ медіа» Кураєв розповів про суть звинувачень, церковний суд і про те, який стосунок до подій має патріарх Кирило.
— Сьогодні в своєму блозі ви написали: «Рідкісна вдача: мало кому випадає почитати некрологи про самого себе. Але в день мого канонічного вбивства ця удача мені таки випала». Що ви мали на увазі?
— У церковній літературі «канонічне вбивство» — це технічний термін. Якщо людину позбавляють сану, це прирівнюється до вбивства. З тієї причини, що це незворотній процес. Церковне право не має на увазі повернути, або скасувати таке рішення суду. Із екзилу людину можна повернути, з в’язниці теж, виплачений штраф — компенсувати, а смертну кару виправити не можна. Те ж стосується і позбавлення сану.
До речі, тому церковне право дуже вибагливе. Наприклад, якщо один священник подає в церковний суд на іншого і підводить його під цю «розстрільну статтю», і згодом суд виправдовує підсудного, покарання застосовується саме до позивача.
Відразу ж скажу, що в історії були випадки перегляду рішення про позбавлення сану. Помісний собор 1917 року кільком священникам повернув сан, відібраний у них «царським режимом». Історія знає випадки, коли позбавленого сану священника навіть робили святим. Тут можна згадати московського митрополита Філіпа II або митрополита Арсенія (Мацеєвича). Однак норма церковного права така — позбавлення сану незворотній процес, це стає для священника його канонічної смертю.
— Причиною для звернення послужив пост в «Живому журналі» від 21 квітня, де ви, як порахував суд, опублікували образливу характеристику на настоятеля Богоявленського Єлоховського собору Москви протоієрея Олександра Агейкіна, який помер в той день від наслідків коронавірусу. Зараз не шкодуєте, що написали той пост?
— Я не згоден з формулою давньогрецького філософа Хілона «мертвих не треба лихословити». І щораду, коли в день смерті якоїсь людини, про яку я невтішно відгукувався, хтось обурювався — ну, навіщо ви так саме в такий день, я відповідав — я дозволяю це собі зараз, тому що не хочу дозволяти потім. Коли людина померла, її ім’я на слуху саме в цей день. Скільки потрібно мовчати, перш ніж висловитися? 40 днів? Рік? Але через рік ви все одно мене запитаєте, чому раптом я вирішив щось сказати саме зараз, коли людина давно в могилі. Тому якщо у мене є, що сказати в день смерті людини, я кажу.
До того ж говорю в своєму особистому щоденничку, а не в медіа.
А якщо йдеться про конкретний випадок, про Олександра Агейкіна, то, на секундочку, я з ним був знайомий не один десяток років. Він був модератором на моєму інтернет-форумі. В останні роки він мене дуже жорстко критикував, публічно називав мене психічно хворим. Я, взагалі-то м’якше про нього відгукнувся, якщо вже на те пішло. І тому я написав те, що написав — що в моїй пам’яті він залишився тупим кар’єристом. Це сповідь про мою пам’ять. Я написав про це у своєму блозі, а не заявив через ЗМІ. Надто, вже через два дні я попросив за це вибачення у його сім’ї. Це сталося після того, як якась наволоч, інакше я цю людину назвати не можу, показала цей запис в ЖЖ вдові Агейкіна. Я переконаний, що без «підказки» його дружина (теж тоді хворіла ковідом) і члени сім’ї навряд чи зайшли б в мій блог, та ще в такий важкий для них день.
— Значить, перед сім’єю ви вибачилися. Чому ж тоді був суд?
— Дивно те, що цих моїх вибачень суд не помітив. Адже мова про церковний суд, який розглядає не кримінальні діяння, і покаяння в християнському світі зазвичай дуже цінується. Є покаяння — суд закінчується. Але цього не сталося. Суд навіть відмовив мені у праві на досудове примирення.
— Так у чому тоді річ?
— Я думаю, що це аутопсихотерапія патріарха. Річ у тім, що 3 квітня патріарх здійснював знаменитий автомобільний хресний хід навколо Москви з іконою Божої матері для захисту від епідемії. Цю ікону він доставив у той храм, де був настоятелем Олександр Агейкін. Туди ж попрямував і потік ревних парафіян, щоб прикластися до ікони. Цей потік зустрічав Агейкін. 14 днів на інкубаційний період, 3 дні відкритої хвороби — 21 квітня, через 18 днів він помирає. Агейкін був досить молодою людиною, йому було 40 років. Але через повноту, і, ймовірно, інші хвороби, він був у групі ризику.
Я переконаний, що патріарх не міг не розуміти своєї провини у випадку з Олександром Агейкіним. Нехай навіть не на раціональному, а якомусь «совісно» рівні. Вважаю, це його гнітило. Тому він, мабуть, вирішив свою провину об’єктивувати, знайти, на кого її перекласти. І цією людиною став я.
Більш того, я не думаю, що патріарх Кирило сильно переживав. На користь цього є факт, що на наступного дня після його смерті патріарх видав указ про призначення нового настоятеля його храму. Це небувалий випадок в церковній історії Москви. Багато московських храмів роками стоять без настоятелів (обмежуючись наявністю «виконуючих обов’язки настоятеля»). Але навіть швидке призначення зазвичай передбачає почекати до похорону або до 40 днів з дня смерті колишнього настоятеля. У цьому випадку все зробили блискавично, напевно, для того, щоб каса багатого приходу відразу перебувала під контролем.
— В опублікованому на сайті Московської єпархії рішенні суду також сказано, що «Кураєв не змінив характеру своєї діяльності після умовлянь з боку єпархіального духівника протоієрея Георгія Бреєва і членів дисциплінарної комісії ще в 2015 році». Розповісте, у чому справа?
— Все почалося зі спроб митрополита Новосибірського і Бердського Тихона (зараз митрополит Володимирський і Суздальський — ред.) заборонити балет «Лускунчик» і оперу «Тангейзер» [йшли в новосибірських театрах]. Ситуація була доведена до абсурду: в Москві патріарх і президент ходили на «Лускунчика», а митрополит вимагав заборонити його у себе в місті як проповідь чаклунства. Я з цього приводу тоді висловився. Сказав, що людина просто не вміє читати і розуміти складність і багатозначність тексту. Словом, Тихона я прямо назвав неуком. Він образився і подав на мене до суду. Тоді відбулося засідання московської [єпархіальної] дисциплінарної комісії, на ній була присутня делегація новосибірської єпархії. Вони вимагали покаятися. Я сказав, що якщо митрополит відчуває себе ображеним, то прошу у нього вибачення (чинний московський суд знову цього не помітив).
А ось що стосується мого духівника, отця Георгія Бреєва, то, знаєте, не йому це згадувати. Отець Георгій — мій духівник ще з початку 80-х років, і помер він саме в той день, коли патріарх заборонив мені служити. Це дуже світла і дорога для мене людина. І ось, щоб посилити тиск на мене, старця змусили приїхати на комісію через всю Москву, сидіти і слухати все це. Ми-то з ним, насправді, по-доброму про все тоді поговорили. І поза «офіціозом» він нічого від мене не вимагав і не засуджував мене.
Але найбільш прикро мені тому, що патріарх заборонив мені служити і віддав під суд саме в той день, коли отець Георгій помер — 29 квітень 2020 року.
— Розкажіть про єпархіальний суд. Як він проходить, кого він судить і за що?
— Для початку відразу ж потрібно усвідомити, що церковний суд не має нічого спільного з судом світським. У церкві немає принципу незалежності суду. Всі судді призначаються прямими указами патріарха. У моєму випадку чотири з п’яти московських суддів були призначені патріархом Кирилом. Призначення не довічне, а тільки на три роки. Ніякого юридичної і, тим паче, церковно-юридичної освіти не потрібно.
Для всіх п’ятьох суддів патріарх — прямий начальник і роботодавець. Як московські священники вони повністю під його владою. Роботу суду вони можуть починати тільки за його сигналом. Патріарх наказує, яку саме справу вони мають розібрати. І він же ухвалює вирок.
Також церковний суд є одночасно і стороною обвинувачення: це і прокуратура, і Слідчий комітет в одній особі. А у підсудного в такому суді немає адвоката. Я уточнював спеціально, і мені в цьому відмовили. Крім того, мені заборонили приносити на суд телефон і комп’ютер. Тобто мені не можна звернутися до бази даних. Скажімо, мене звинувачують в тому, що я щось сказав або написав. Але уточнити контекст і перевірити цитату — чи дійсно я це написав, — я не можу. Привести свідків теж не можна.
Це, в принципі, дуже дивний суд. Але в моєму конкретному випадку ще дивніше те, що мені не повідомили, в чому мене звинувачують.
— Тобто? А як ви взагалі дізналися, що вас збираються судити?
— Був указ патріарха, опублікований 29 квітня. У ньому було сказано, що судити збираються за образу пам’яті отця Олександра Агейкіна, а також на підставі інших скарг, що надходили на його ім’я. Якщо з Агейкіним зрозуміло, то що таке «інші скарги», мені ніхто досі не пояснив. Також мені не пояснили, які саме церковні канони я порушив. У повідомленні про рішення суду про це немає ні слова. Дивовижна ситуація, коли у вироку не вказані статті. У церковному праві теж всі закони мають свою назву. У моєму випадку ніяких уточнень немає.
— А скільки тривав цей суд?
— Суд працював вісім місяців. Але засідання було всього одне. 29 грудня. Скільки часу воно зайняло, я не знаю. Вони почали засідати о 15 годині, о 19 годині оголосили рішення.
— Виходить, судді виносять рішення, спираючись суто на свою особисту думку, а не на докази?
— У них немає ніякої особистої думки. У цього суду немає ніякої суб’єктності. Це просто виконання волі патріарха. Але щоб патріарху зняти з себе вину, використовується такий суд. У Стародавній Греції, коли потрібно було принести в жертву бика, ніхто не хотів брати на себе відповідальність за його вбивство. І тому греки вирішили після ритуального вбивства проводити суд над сокирою, якою вбили тварину. Сокиру засуджували до смерті, а потім з кручі кидали в море.
Ось такою сокирою в руках патріарха і є суд. Після вироку він може сказати: а я тут ні до чого, я лише виконую те, що розслідував, встановив і визначив суд. Але за фактом сам суд виконує саме його наказ.
— Чому ви не брали участь в засіданні?
— Відповідь на це питання — як раз підтвердження моєї попередньої тези. Справа в тому, що офіційний зв’язок суду зі мною був опосередкованим — через настоятеля мого храму. Так ось, увечері напередодні суду його секретар Олександр Миронов розмовляв з настоятелем. Мова зайшла про те, що о третій годині дня 29 грудня — вельми незручний час, щоб я зміг приїхати до суду. Я і сам писав туди відповідне звернення. Москва стоїть у новорічних заторах. Я не дуже здорова людина і не можу приїхати на метро. А їхати на машині — непередбачувано за часом. Я цікавився, в чому поспіх, чи не можна провести засідання після Різдва? Мій настоятель не знав про мій лист, але секретарю суду сказав по суті те ж саме. І Миронов погодився з цим, сказав настоятелю мого храму, щоб той порвав повістку, а дату, мовляв, перенесуть.
Проте 29 грудня суд відбувся. Пам’ятаєте, як у «Гаррі Поттері» було: його викликали на суд до Міністерства магії, але суд перенесли на кілька годин раніше, щоб Дабмлдор не прийшов захищати хлопчика. Ось тут було щось схоже. Мені навіть формально ніхто не подзвонив і не сказав, що суд перенесли. Але і коли вони вже почали засідати, непогано б було їм переконатися, де підсудний — раптом він в пробці застряг?
Судячи з усього, вони хотіли узгодити перенесення з патріархом, але той жорстко зажадав завершити все до кінця року. І вийшло так, що мій суд збігся із днем, коли арештовували колишнього настоятеля Середньоуральского монастиря Сергія Романова.
— Що ви тепер плануєте робити?
— Я не буду приймати рішень зопалу. Почекаю, що буде робити патріарх.
Взагалі, рішення єпархіального суду можна оскаржити в загальноцерковному суді. Але тут є складність. Якби я був дияконом, скажімо, в Рязані, я б міг оскаржити рішення рязанського суду у московського патріарха. Але в моєму випадку міський єпископ це та сама особа, що й патріарх. Тобто я мав би скаржитися патріарху на його ж дії.
Але є й інші варіанти. Оскарження можна направити в часі або просторі. У першому випадку — якщо я подам апеляцію наступному патріарху. У другому — якщо подам скаргу іншому патріарху, яким є Вселенський патріарх Константинополя. Він би в цьому випадку став моїм патріархом. Але мені б цього не хотілося. Я все ще вважаю себе членом Російської православної церкви, членом патріархату Кирила. І готовий щиро їм залишатися.
А чи готовий патріарх? Він сам руйнує свою рекламну вітрину. Люди нерідко говорять, що православ’я має хороші ідеї, але від церковних реалій аж надто казармою тхне. І апологети патріархії завжди могли у відповідь вказати на Кураєва: подивіться, мовляв, і полемізує, причому навіть з патріархом, і нічого — служить! Тобто в РПЦ можна бути священнослужителем і при цьому мати свою думку, висловлювати її.
Якщо патріарх погодиться відновити порушений ним багаторічний статус-кво, то я готовий і далі це терпіти, і залишитися поруч з ним. І бути в цьому сенсі йому допомогою.
— Коду патріарх Кирило має підписати рішення цього суду?
— В кінці січня.
— Ви висловлюєтеся часто гостро і критично. Що вас спочатку підштовхнуло, щоб виносити на суд громадськості ті речі, які відбуваються в церкві і які там, напевно, не хотіли б розголошувати?
— Я завжди побоювався перетворитися на пропагандиста і маніпулятора. Для мене важливо було робити добру справу чистими руками. І коли виявилося, що церковні руки несуть не тільки Євангеліє, а й наручники, — «двушечкі» роздають тощо, — то тут я мав сказати — гей, це не від мого імені! Коли я побачив, що відбувається повернення церкви у, на жаль, її звичний інквізиційний вигляд, я і запротестував.
