З 2019 року Різдво для віруючих українців завжди буде мати ще одну згадку, ще один смак, ще одну вдячність. Саме 6 січня в Константинополі новообраному предстоятелю Православної Церкви України митрополиту Епіфанію було вручено Томос про автокефалію, яким Українська Церква проголошувалася автокефальною – у повноті самоврядною та незалежною.
Багато з подій автокефального процесу ще довгий час не будуть висвітлюватися. Деякі з них будуть існувати у офіційних повідомленнях, деякі у офф-рекордзах, інші у репортажах та промовах перших осіб того часу. Деякі моменти напевно не потраплять у інформпростір доти, доки не зміниться покоління.
Але свято наближається, і наближається річниця цієї події. І обговорити її ми вирішили із архієпископом Православної Церкви України Євстратієм, який був одним з головних голосів автокефального процесу. А, власне, і сьогодні залишається і голосом церкви, і одним з найбільш впливових її ієрархів.
В ексклюзивному інтерв’ю «Релігійній правді» владика відверто, а іноді навіть різко, розповів про всі процеси, які передували Об’єднавчому собору і які відбувалися вже після вручення Томосу.
– Владико, 6 січня 2019 року. Ви по дорозі до Вселенської Патріархії. Вам було страшно летіти до Константинополя?
– Ні. Чому? Просто треба розуміти, що завершення якогось етапу – це майже ніколи не завершення. Ми живемо не в казці, де лицар перемагає дракона – і все далі добре «саме собою». Ми живемо в реальному світі. І завершення одного етапу боротьби відразу ставить нові питання.
Але в той момент, якщо йдеться про події вручення Томосу, надзвичайно важливо було продемонструвати гідний рівень ПЦУ. Що рішення Об’єднавчого собору, вибір Предстоятеля, – все це не випадковий збіг обставин, а це речі, які сталися і які мають міцну основу. І от, власне, навіть сам момент отримання Томосу — це було важливо для того, щоб підтвердити все, що відбулося на Об’єднавчому соборі, і отримати основу для подальшої розбудови Церкви.
– Як вас зустріли в Константинополі? Ви з кимось були раніше знайомі із патріархії?
– Ми були у взаємодії понад десять років. Тому що безпосередні контакти із кліром Вселенської Патріархії в нас розпочалися ще з підготовки візиту Вселенського Патріарха в 2008 році. Тоді делегація Вселенського Патріархату складалася, власне, з тих осіб, які потім були в той чи інший спосіб, але активно долучені до вирішення цього питання — це були митрополит Еммануїл Галльський і це був на той момент ще архімандрит Елпідіфор, який був генеральним секретарем Священного Синоду.
Ось вони 2008 року відвідували Київську Патріархію. І вони мали зустріч, на якій були присутні Патріарх Філарет, митрополит Епіфаній, тоді ще він був архімандритом і я, який тоді ще теж був архімандритом. Ще тоді було дано певний старт. Зрозуміло, що наш діалог був такий хвилеподібний: від більш інтенсивних контактів до того, що на місяці, навіть роки десь ці контакти переривалися, але ми всі були знайомі.
– Як вас зустрічали? Для нас це був надзвичайний історичний момент і емоційне піднесення. А як сприймали нашу делегацію у Константинополі? Чи для них це була робоча сторінка?
– Очевидно, не була «робоча сторінка». Відчувалося бажання з боку Вселенського Патріархату надати цій події належної гідності і звершити її на достойному історичного моменту рівні. Бо аналогічних нашому прецедентів не було. Тому що ті Томоси, які надавалися в 20-му ст., та їхнє вручення не було обставлене відповідними церемоніями, служіннями та мало певною мірою технічний характер (наприклад, якщо ми подивимося як це було з Томосами для Болгарської Церкви, Сербської чи Румунської Церкви, чи інших).
Для останньої це вже був Томос про патріаршество, тому, що Томос про автокефалію вони отримали ще в 19-му ст. Томос для Православної Церкви в Польщі був просто привезений з Константинополя до Польщі як документ. Не кажучи вже про ті Томоси, які вручалися Грузинській церкві і Православній Церкві Чеських земель і Словаччини.
Було усвідомлення історичності, вагомості, певною мірою поворотності цієї події не тільки для Української Церкви, не тільки для Матері-Церкви, для Константинопольського Патріархату, але й для всього православ’я.
– У вас була архієрейська трапеза після служби?
– Була низка прийняттів. Тобто, це не була, власне, трапеза як трапеза. А це були прийняття в більш класичному розумінні. В готелі, за столами, де з одного боку брали участь ієрархи і служителі патріаршого двору Вселенського Патріархату, з іншого боку — це делегація ПЦУ і державна делегація, на чолі з президентом.
Я запам’ятав атмосферу поваги і такої протокольної рівноправності, я би сказав. Тому що, з одного боку, згадаємо, який статус, яке положення було в Української Церкви ще буквально кілька місяців перед цим. Обраного предстоятеля знали дуже мало. І тому, власне, було продемонстроване вміння гідного ставлення, належного, – не просто до особистості, а до того, що це є Помісна Православна Церква, рівноправна, це є предстоятель, один з предстоятелів Помісних Церков, рівноправний з іншими. І відповідно всі церемонії, всі процедури, звернення, все поводження, відповідало цим традиціям, цим звичаям, цьому протоколу.
І, наскільки мені відомо, вже після завершення візиту, коли у своєму середовищі учасники обговорювали, з боку патріаршого двору, все, що відбулося, вони висловлювали велике задоволення тим, що це відбулося гідно і що українська сторона також належним чином представила і Церкву, і Україну.
– І ось ви летите до Києва…
– Це ж якраз був Святвечір за нашим календарем. І в літаку хтось з архієреїв запропонував, ну що треба колядувати. Тож колядували, співали. А сам Томос архієреї передавали в салоні з рук в руки, бо хотіли подивитися ще раз. Він був у такому футлярі. Тому так, він, хоч і з обережністю, з відповідним ставленням, ходив з рук в руки.
– Давайте повернемося на три тижні раніше, до собору. Мені здається, що це помилка, що учасники не розповідають про нього.
– Я можу зрозуміти тих, які не хочуть зараз говорити багато. Тому що є речі чутливі, які можуть хоч і не вирішальним чином, але справити вплив на поточні події. І можуть бути навіть кимось використані для того, щоби розпалювати суперечки, ворожнечу і т. д. Ми ж прекрасно розуміємо і знаємо, що собор — це не була просто така урочиста подія, де всі з радістю зібралися, все вирішили і таким чином виникла єдина Помісна Церква України.
Все: і підготовка до собору, і перебіг собору відбувалося доволі драматично. Але якщо ми подивимося на історію Вселенських соборів, великих соборів минулого, де вирішувалися життєві питання для Церкви, то переважно всі вони так проходили. Тобто, вони не були подібні просто до якогось урочистого зібрання, узгодженого, прописаного.
Як, наприклад, хотіла Московська Патріархія, щоб відбувався Всеправославний собор. Щоби собор нічого не вирішував і ніяким чином ніякої ролі не відігравав. Щоб це було просто затвердження усього того, що буде напрацьоване перед собором. У російській імперській традиції чи в радянській традиції все так і відбувалося. Тобто, зовнішня сторона повинна була бути просто парадом. А все повинно бути готове, прописане, розписане заздалегідь. Але соборність діє не так. Власне, для того і скликається собор, щоби під дією Духа Святого життєві речі, важливі для Церкви, були виявлені і стверджені. І Церква потім це все сприйняла.
Повертаючись до вашого питання: цей собор був дійсно історичним собором Української Церкви (в усій її повноті: єпископат, духовенство, вірні), а не так як намагаються його подати опоненти з різних сторін, як щось недійсне, неправильне, недостойне, неварте уваги і т. д. І багато учасників можуть це підтвердити, що були такі драматичні моменти, коли допомагали тільки молитви.
Не всі учасники події говорять про них докладно. І я можу пояснити таким чином: це відповідальність за життя помісної Церкви і розуміння того, що для неї буде корисно, а що шкідливо. Тому що, повірте мені, дуже багатьом учасникам було би що відповісти на різного роду інсинуації, звинувачення. І не треба думати, що ніхто не знає, які інтриги спліталися протягом попередніх місяців, з якими позацерковними силами різного роду відбувалися контакти, для того, щоби в обхід нормального способу, передбаченого канонами і церковною традицією, досягти якихось своїх цілей і задовольнити свої амбіції.
В Євангелії сказано: «Нема нічого закритого, щоб не відкрилося б. І нічого таємного, що не стало би явним». І тому, особливо з плином часу, і тоді було відомо, а зараз ще краще відомо – і прізвища, і обіцянки, і союзи, і інтриги, і кошти, які вкладалися в чорний піар, в поливання брудом митрополита Епіфанія.
Просто говорити далі і пов’язувати це з певними іменами – означатиме розкручувати маховик протистояння, полеміки, навіть ворожнечі і цим самим давати зовнішнім силам по відношенню до ПЦУ підставу говорити: «Ну бачите, вони там всі розсварені, вони всі не мають єдності. І все це не тривке. Все це розвалюється, розсипається і т. д.». Але цього якраз і немає!
Подивіться: Архієрейський собор на другу річницю Об’єднавчого собору відбувся плідно, рішення цього собору прийняті одноголосно. Серед цих рішень – повна підтримка Предстоятеля, повна підтримка тих оцінок, які прозвучали в його доповіді. Все було єпископатом сприйнято. Немає ніякого розділення, але є дискусії, це треба розрізняти.
– Звучать різні думки, оцінки, що щось десь було зроблено під тиском, під шантажем, випадково і тому не правильно.
– Давайте оцінювати ситуацію реалістично. Що ми мали на момент Об’єднавчого собору? Київський Патріархат, який соціологічно підтримує переважна більшість православних у країні, які визначилися з своєю конфесійною приналежністю. В Київському Патріархаті є беззаперечний лідер Патріарх Філарет. Є позиція Вселенського престолу щодо неможливості, щоби він був предстоятелем.
Була чітко поставлена умова з боку Вселенського Патріархату, що має бути обраний новий предстоятель, інакше не буде собору, не буде Томосу, не буде автокефалії. І Патріарх Філарет вчинив гідно — він поступився. І запропонував кандидатуру. Ця кандидатура була підтримана Архієрейським собором (УПЦ КП – ред.). Жодних інших кандидатур собор не обговорював. Тобто, коли хтось почне казати, що от стільки-то проголосувало за одного кандидата, стільки-то за іншого, то це неправда, бо є документ соборний. Не ставилося питання: «Ви за таку кандидатуру, чи за іншу? Хто проголосує за цю, а хто за цю?». Тільки одна кандидатура обговорювалася. Так, були ті, які були проти цієї кандидатури, і вони написали в документі «Я проти», але таких виявилося 5 чи 6, здається. Пару утрималися, здається 5 написали, що проти. Але рішення Архієрейського собору було ухвалене.
Далі, коли ми приходимо на Об’єднавчий собор. Уявляємо собі ситуацію? Якби та інтрига, яку заплітали багато місяців перед цим, вдалась? І проти волі Патріарха Філарета, проти волі Архієрейського собору від Київського Патріархату була б висунута ще одна кандидатура. Чи прийняв би Патріарх Філарет?
Чи прийняли би більшість єпископату? Якась меншість, можливо, прийняла би, але більшість єпископату чи прийняли би? І чи прийняла би це Церква Київського Патріархату? Уявімо собі, якби Патріарх Філарет встав і пішов під час собору…
– А йому це не вперше, він це робив і в Москві, і в Києві.
– Встав і сказав би: «Ті домовленості, які були досягнуті перед цим щодо того, яким способом ми будуємо нову Церкву, – вони отут порушені, ми бачимо вчинення неправди, і тому ми не можемо це все сприйняти і вимушені полишити цей собор».
Якби він вийшов до людей, які стояли на площі, а це були переважно вірні Київського Патріархату, – відбулося б об’єднання? Навіть якби ті, які лишилися, проголосили би це об’єднання. Якби вони навіть формально ухвалили якесь рішення, когось би обрали. Що би сталось? Був би Томос? Кому би цей Томос вручали?
Ми би замість єдиної Церкви отримали би четверту. Ми би отримали моральну катастрофу. Тому що в порівнянні з тим піднесенням, яке з’явилося у всіх в суспільстві, – тобто якщо отак взяти, то до гори піднеслися в своїх почуттях, ми би отримали в сім разів вниз розчарування. На фоні, не треба забувати, що це був момент військового стану, що не зрозуміло було, як буде діяти РФ, бо вона посунула свої війська в бік України.
– Йдемо далі. Якщо говорити про ситуацію, мені здається, що в Московському Патріархаті в Україні дуже багато наших прихильників, навіть ті, що не можуть перейти, вони ментально з нами.
– Можу підтвердити це цифрами. На які, до речі, звернув увагу в своїй доповіді на Архієрейському соборі предстоятель. За даними опитування Центра Разумкова 38 % тих, хто відносить себе до Московського Патріархату в Україні, висловили довіру митрополиту Епіфанію.
– В єпископаті Моспатрірхату 12 людей підписалися у тому, що готові піти на Об’єднавчий собор. Я не думаю, що на них Порошенко міг натиснути, бо ж з одного боку фінансовий покровитель Новинський, з іншого — корпоративний захист від Антонія, в них за плечами Москва. Але вони не прийшли, попри підписи, втім які настрої там зараз: чи зберігся потенціал до переходів у єпископів УПЦ МП чи ні? Є там симпатики?
– Не буду оцінювати внутрішню ситуацію, цьому серцевидець Бог. Можливо, коли цей процес починався, вони – і не тільки вони – бачили цю автокефалію і єдину Помісну Церкву саме на базі Московського Патріархату. Для вас це може видаватися нереалістичним, для мене — тим більше. Я ж розумію: те, про що я вже сказав, що просто об’єднання не відбулося б, церква Київського Патріархату і вірні Київського Патріархату такої моделі би не прийняли. Що Московський Патріархат в Україні просто перелицьовується на автокефальну церкву, а ви, будь ласка, там до неї долучайтеся в більшій чи меншій кількості, — це був абсолютно нереалістичний сценарій.
Але, я думаю, що на старті дехто думав саме так. І можливо саме тому і ставилися підписи, тим більше, що напряму вони ні до чого не зобов’язували. Тобто два ієрарха пройшли послідовно цю дорогу від початку до завершення, а інші в той чи інший момент сховали свої обличчя.
Але якщо говорити про зовнішню сторону на прикладі митрополита Симеона, і того, що йому довелося як єпархіальному архієрею потерпіти і доводиться терпіти досі, ми бачимо, ще це питання відсутності переходів з боку архієреїв, цілих єпархій чи монастирів, – ця проблема прямо, чітко і однозначно пов’язана з неврегульованістю в законодавстві. Тому що за законом релігійна громада на своїх загальних зборах може ухвалити рішення.
Так, є багато умов, перешкод, і ми бачимо, з якими труднощами стикаються громади, коли вони таке рішення хочуть реалізувати, але така можливість хоча би передбачена. Для єпархій, для монастирів така процедура взагалі юридично не прописана. І, от взяти якогось конкретного архієрея єпархіального Московського Патріархату, йому зараз ухвалювати це рішення — це означає приблизно як просто з човна кинутися в море. Тому що, очевидно, відразу синод на його місце призначить іншого архієрея, почнуться юридичні процедури щодо єпархіального майна. От митрополит Симеон, ми з ним багато разів спілкувалися, казав: «От скільки мені клялося, скільки обіцяло, що ми Вас підтримаємо, ми з Вами будемо і т. д.», а пішло з ним в цю дорогу набагато менше, хоча обіцяло набагато більше.
– Бояться втратити блага і статус.
– Бояться невідомості. Бо нехай у них є щось, що їх не дуже і задовольняє, але відоме. А як воно буде, коли підуть? От це їм сприйняти тяжко.
– Скажіть, коли Українську Церкву визнавали, ви вступали в якісь персональні відносини з Елладською Церквою, з Кіпром?
– Безперечно, що є не тільки формальна сторона визнання. Визнання дає можливість безпосереднього живого робочого контакту не тільки з предстоятелями, але і з відповідними людьми, які призначені для зовнішньої праці. І, власне, як плід такої праці – привітання, які надіслали предстоятелі чотирьох Помісних церков до Архієрейського собору і предстоятеля ПЦУ з нагоди другої річниці Об’єднавчого собору і обрання предстоятелем митрополита Епіфанія.
Це якраз плід цих робочих контактів, тому що ми інформували, що ось у нас буде такий собор, що наближається річниця, і було би добре і важливо для Церкви, якщо би вони знайшли таку можливість привітати.
– До нас приїжджають представники Вселенського Патріархату, ну окрім екзархів з низового?
– Проблема в тому, що зараз обмежені взагалі всі подорожі і тільки дуже нагальні потреби спонукають до того, щоби подорожувати. Ну ось як, наприклад, після 11 років реставрації було відкрито і благословлено для богослужіння Андріївську церкву, то з цієї нагоди митрополит Еммануїл, як особистий представник Вселенського Патріарха, прибув для очолення відповідного богослужіння. На цей рік ми мали багато планів. І для того, щоби подорожувати за кордон, і для того, щоб приймати представників інших Церков тут. На жаль, все це дуже різко було обмежено саме карантинними заходами.
Не кажучи вже про те, що реально існує ця небезпека і ми бачимо на прикладі Сербської Церкви, до яких трагічних наслідків може привести розповсюдження цієї хвороби. Ми бачили, що протягом місяця два ієрархи померли від цієї хвороби, митрополит Амфілохій і Патріарх Іриней. І тому, очевидно, що як тільки буде подолано цю пандемію, можливість нормального сполучення, контактів як з України до інших Церков так і з інших Церков до України буде набагато більше.
– Як Церкві пішов новий статут?
– Я би не стільки сам статут оцінив би, скільки дуже важливий позитивний фактор саме його наявності, бо головна небезпека для ПЦУ від початку була в тому, що не буде загальноприйнятої основи для дій, для функціонування Церкви. Основ, визначення інституцій, розмежування повноважень тощо. Тому що перше, що було поставлено, як позиція Патріархом Філаретом, — це те, що є статут Київського Патріархату, і це є діючий статут, за яким Церква має жити.
Бо перший, скажемо так, конфлікт, який виник між предстоятелем і Почесним Патріархом, — це питання скликання синоду. А це питання, яке має регламентацію в статуті. Патріарх Філарет вимагав в категоричній формі, що синод має бути скликаний як синод Київського Патріархату. Тобто, от відповідно до статуту Київського Патріархату має бути скликаний синод Київського Патріархату. Як він казав: «Ну ми туди включимо Макарія і Симеона». А на якій підставі? На якій підставі ми їх включимо? Чому ми їх повинні включати? Чи їх включати, чи когось іншого включати? Тільки тому, що він так вважає?
Ну от очевидно, що в той час митрополит розумів: якщо буде скликаний Синод таким чином, це буде означати повний розвал всього, що було зроблено. Що раз статут ми прийняли на Об’єднавчому соборі, а самі його не дотримуємось, то виникає питання, чи є у нас єдина Церква, чи є у нас предстоятель, чи є у нас Томос, отриманий внаслідок собору і всіх його рішень, і чи є у нас автокефалія? Заради думки однієї людини, навіть шанованої, поважної, яка багато зробила, – зруйнувати все, що було зроблено.
-Нарешті стає зрозумілою ситуація між першим та другим синодами Вселенського Патріархату, коли наче ми були зобов’язані готувати стутут, а це фактично мала конституція Церкви, ми мовчимо (бо ж Почесний Патріарх пригальмовує це все), греки зрештою пропонують свій проєкт. І слава Богу приймаємо їхні пропозиції.
-І тому тут не стільки можна оцінювати статут, бо досконалості немає меж. Якщо ми подивимося на зміст статуту, то багато речей в ньому взагалі не прописано, через те, що статут, як ми добре знаємо, його проєкт пропонувався з боку Вселенського Патріархату, і, укладаючи цей проєкт, вони виходили з реалій, які є в грецькій традиції. Так, ми попрацювали підготовчою комісією і, наскільки було це можливо, адаптували певні речі до наших реалій.
Можу навести яскравий приклад: в проєкті, який ми отримали, «Помісний собор», чи як там було «Зібрання кліру і мирян», був прописаний в розділі синодальних комісій без якихось конкретних повноважень. Що от просто є Помісний собор. Ну ми ж розуміємо, що таке синодальна комісія? Синодальна комісія, як роз’яснював у своїй доповіді митрополит, — це є дорадчий орган, експертний орган, який в тій царині, за яку він відповідає, просто узагальнює певний довід, надає якісь пропозиції і т. д., але ніякими розпорядчими чи контрольними функціями не наділений.
І ми вже, опрацьовуючи напередодні собору цей проєкт, спільно сказали, що в нашій традиції Помісний собор — це є центральний орган керівництва Церквою. І він повинен мати відповідні повноваження і, відповідно, розділ має бути оформлений в статуті. І, власне, оформили так, як він є в статуті прийнятому Помісним собором. І тому говорити, що це статут, який нам просто привезли і дали, а ми його не знали, не бачили і т. д., – м’яко кажучи не зовсім справедливо. Можна сказати так: що якби ми працювали, ми могли би виробити щось для нас краще, прийнятніше і т. д.
Але згадаймо, чому з’явився саме такий статут, точніше такий проєкт? Знову ж таки в силу позиції Патріарха Філарета, яку він публічно озвучував кілька разів. Що він говорив? Він говорив: «У нас є статут Київського Патріархату, і, якщо потрібно, ми в нього внесемо деякі зміни, але статут у нас є». Тобто він не допускав від початку ніякої дискусії щодо статуту. З боку Константинопольського Патріархату які мали бути дії? Не може ж Церква бути без статуту? Якщо Патріарх Філарет не хоче проводити якусь підготовчу роботу, укладати новий статут нової Церкви, каже, що статут вже є, то або погодитися з цим (а це очевидно було неможливо), або просто запропонувати свій. Що вони, власне, і зробили.
Взагалі вся ця ситуація повинна бути, от вже з ретроспективи двох років, трьох років, якщо говорити про початок процесу, – вона повинна бути чітко побачена і зрозуміла. Якби Патріарх Філарет, як глава Київського Патріархату, розумів, що потрібно працювати в напрямку творення нової єдиної Церкви, а не просто отримання Київським Патріархатом і ним особисто визнання з боку Вселенського Патріарха і все, без будь-яких подальших зобов’язань, – то все би відбувалося зовсім по-іншому. Бо коли він говорить, що ми того не знали, ми цього не знали; ми не бачили тексту Томосу і т. д. …
А хто не давав можливості бути в більш інтенсивному діалозі з Вселенським Патріархатом і ставити питання про те: «Ось ми хочемо бачити проєкт Томосу, ось ми хочемо все знати наперед, який буде проєкт статуту, який буде проєкт Томосу, от в нас такі пропозиції, і такі пропозиції»?
Ми ж побачили, особливо в останній тиждень перед собором, хто був долучений до цих подій, – прекрасно знаємо, що все відбувалося тільки на ультиматумах. Тобто, ставився ультиматум з одної сторони і з другої сторони. І розуміння того, яка буде відповідальність перед Церквою, Україною, історією в разі того, що щось відбудеться чи не відбудеться, – змушувала рухатися далі. А так Патріарх скільки разів говорив: «Це я прийму, це я не прийму. — І все. — Якщо ні, не буде ніякого собору».
І, якби він, як лідер, зайняв значно більш конструктивну позицію і був готовий до діалогу і переговорів, а не просто до того, що ось оце у нас є, як він казав: «Оце ми приймемо, оце ми не приймемо», тобто поставивши себе, свою позицію, свою думку єдиним мірилом істини, – результат міг бути значно кращим. А коли вийшло не так, як він думав – то потім став перекладати цю відповідальність на когось. Ну, наприклад, зокрема на мене.
Так Патріарх же сам в своїх інтерв’ю сказав: «Євстратій нічого не робив, окрім того, що я йому доручав». Це дійсно так. В нас є Патріарх, він дає доручення, оцим займатися, отаку позицію займати. Я це виконую. Якщо я не буду цього виконувати, – нема питань, я просто не буду цього виконувати, тоді це буде виконувати хтось інший. Але доки в нас є предстоятель Церкви, ми виконуємо те, що він нам доручає. А враховуючи те, що я зробив все можливе, щоби переконати його у відповідальності в разі, якщо собор не відбудеться, – я дякую Богові, що мене було почуто. Не тільки мене, очевидно, але і мій голос був у цьому.
Тому що скільки разів ми опинялися в точці, коли все — далі ми не рухаємося, тому що «я цього не приймаю». Ну не приймаємо, тоді екзархи від’їжджають, собор переноситься на невідомо який час. Що для всіх означає одне: що це не відбудеться вже за життя цих діючих історичних осіб, а відбудеться тільки при зміні поколінь. Що тільки б викликало величезну радість у всіх супротивників і Української Церкви, і України. І тому, якщо не зараз, то не при житті цього покоління точно.
І тому, коли ми, повертаючись, говоримо про статут, то статут, як прийнятий Помісним собором, твердо і ясно прийнятий Помісним собором, – він став тою фундаментальною основою, яку ніхто не може обійти. Бо подобається, не подобається, досконала норма, не досконала норма, але ось вона є — і це аргумент. І завдяки статуту митрополит зібрав синод. Синод запрацював, сформував перші робочі органи, прийняв перші рішення, необхідні для подальшого юридичного оформлення церкви. Тому що якщо нема робочого органу, то як рухатися далі? Бо треба було змінювати реєстрацію єпархій, треба було оновлювати статути духовних навчальних закладів і т. д., і т. д., тобто, формувати нову реальність Церкви. А хто би це робив? І тому значення статуту в цьому плані є фундаментальне. А так, очевидно, статут буде поліпшуватися, для цього і було створено статутну комісію на чолі з предстоятелем, яка буде далі напрацьовувати, поліпшувати те, що вже є.
– Йдемо далі. Як часто береться миро, яким нам докоряють?
– Наскільки я знаю, того мира, яке було отримане від початку в 2019 році, ще є достатньо.
– А це якось урочисто надається, чи просто ви підходите, вам наливають?
– Ні. Просто передали відповідні сосуди з миром. Ось вони є у предстоятеля і предстоятель, коли до нього звертаються архієреї, це миро надає, а архієреї відповідно надають священникам.
– Предстоятель в першому інтерв’ю сказав, що «Москва всіляко перешкоджала, щоб наші діти тоді з Київського Патріархату вчилися в грецьких ВИШах». Для мене це було страшно, що нас хотіли тримати як якихось кріпаків. А зараз ситуація змінюється?
– Так. Ситуація змінюється. Знову ж таки проблема в пандемії і в загальній кризовій ситуації з навчанням. Тому що питання очного навчання дуже ускладнене. Але ми маємо добру волю і співпрацю з навчальними закладами, і з грецьким урядом. Тобто, вони дуже відкриті, тому що вони мають такі загальні програми стипендійні, покликані для того, щоби людей, які цікавляться Грецією, мовою, історією, філософією, богослів’ям і т. д., стимулювати до навчання в грецьких навчальних закладах. Відповідно надають стипендійні програми, це цілого світу стосується, але в тому числі і ми маємо робочий контакт з посольством Грецької республіки, ми маємо робочі контакти з навчальними закладами і світськими, і з церковними.
– І діти поїдуть, коли відкриють кордони?
– Так, ця можливість є. Дехто навчався, поки не було пандемії. Тобто навчання відбувається таким чином: спочатку йде курс опанування грецької мови на базовому рівні. Потім далі відбувається інтенсивний курс грецької мови безпосередньо на місці, а потім вже далі йде навчання з паралельним підвищенням рівня володіння грецькою мовою, і йде вже опанування фахове.
– Ми почали з Різдва…
– Якщо повернутися на два роки назад, то ми всі пам’ятаємо, як всі раділи і святкували. Ось Томос летить в Україну, святкова радість і т. д. (говорить посміхаючись – ред.). А я прекрасно розумів, які виклики насправді перед всіма нами стоять. Тому для всіх це була радість, всі раділи: «Ось ми досягли, перемогли». А я розумів, що далі зустріч із Почесним Патріархом… Бо, можливо, не так багато людей як згодом, через півроку, але ми знали, які були думки у Почесного Патріарха, що були вкладені в одну дуже чітку, конкретну фразу, яку ми почули ще буквально через кілька днів після Об’єднавчого собору: «Отримаємо Томос – і поставимо крапку».
Вже 8 січня, на другий день Різдва, Патріарх служив у Михайлівському соборі. До речі, без якого-небудь погодження з предстоятелем, хоча це вже був кафедральний собор предстоятеля. Але він, очевидно, не вважав за потрібне якось узгоджувати ці речі. І після служби, вже у проповіді і потім в спілкуванні за обідом він почав ідею просувати, що «ми – Київський Патріархат, я є Патріарх, ми є Київський Патріархат, до якого всі інші приєдналися. І з цього треба виходити». Що це не єдина Помісна Церква України, яка отримала Томос, яка має свого предстоятеля, а це Київський Патріархат, на чолі якого стоїть Патріарх Філарет, а все інше тільки «додаткові опції».
– Почесний Патріарх перестав відчувати час та реальність.
– Я думаю, що коли ми говоримо про предстоятеля, то для нього це було набагато важче, тому що нічия відповідальність не порівняється з відповідальністю митрополита, бо від його рішень врешті-решт залежало, як буде розвиватися ситуація і куди вона буде рухатися. Чи він буде підкорятися собору, буде підкорятися благу Церкви – чи буде слухати наполегливі вимоги шанованої людини і фактично духовного батька, які з очевидністю ведуть до катастрофи.
І тому для мене ті дні можна описати словами Лесі Українки: «З журбою радість обнялась». Особливо коли я читав, чув і бачив думки і коментарі деяких співбратів, які, замість того, щоби зміцнювати єдність Церкви, інформаційно намагалися, десь може навіть найболючіше, вколоти, – то це лише додавало болю, додавало тривоги і усвідомлення того, що тільки треба пройти всі ці події. А ми зараз лише в дорозі, коли не зрозуміло, який буде підсумок, просто сподівалися на те, що Господь виведе.
От я думаю, повертаючись, власне, до Різдва, – десь можливо так волхви подорожували за зіркою. Тобто вони розуміли, що означає ця зірка, от так як вони казали: «Цар юдейський народився, бо ми бачили зірку на сході», тобто вони розуміли, що ця зірка означає народження царя юдейського, того обіцяного Месії, якого очікував народ Ізраїлю і про якого говорили в античному світі. Але куди їх ця зірка приведе, кого вони побачать, – вони не знали, вони просто за нею йшли. І от десь отаке відчуття, про що завжди нагадує Різдво: іди за зіркою, іди за Господом і, який би не був важкий шлях, який би він не був непередбачуваний і тобі наперед не зрозумілий, – будь впевнений, що ти все-таки вийдеш до кращого, тому що ти йдеш за Господом, а не йдеш тільки тому, що тобі так здається правильним.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
