Відомий релігієзнавець, професор Віктор Єленський опублікував свою версію 12 найбільш пам’ятних подій релігійного життя за 30 років української Незалежності. Зокрема, в ТОП-12 увійшли: похорон Патріарха Володимира Романюка, візит Папи Івана Павла ІІ та надання Вселенським Патріархом Томосу Православній Церкві України.
1. 1-3 листопада 1991-го. ПОМІСНИЙ СОБОР УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ звертається до Патріарха Московського з проханням дарувати «повну самостійність і незалежність», а також сприяти визнанню автокефалії УПЦ Повнотою Православ’я. Соборний документ підписали архієреї, покірні залізній волі Київського митрополита й звиклі, що такі речі вирішуються «на горі». Але після окрику з Москви майже всі вони опиняться серед противників української автокефалії. Наївні очікування, що Москва коли-небудь відпустить «свій Константинополь і свій Єрусалим», було знищено.
2. 25-26 червня 1992-го. СТВОРЕННЯ УПЦ КП. Перші кроки їй давалися складно. Об’єднання УПЦ МП з УАПЦ не відбулося навіть і близько. Майже ніхто з архієреїв УПЦ МП не пішов за «виверженим з усіх ступенів священства» митрополитом Філаретом; УАПЦ діяла далі, проголошений предстоятелем УПЦ КП патріарх Мстислав об’єднання не визнав, з УПЦ КП потяглася до МП зграйка «розкаяних» архієреїв… Але УПЦ КП встояла. Вона міцніла, дедалі більшою мірою здобувала підтримку українського народу, була із ним на двох Майданах, в найтяжчі дні 2014-15 років і, нарешті, стала основою визнаної автокефальної Православної Церкви України.
3. 27-29 серпня 1992 р. ПЕРЕПОХОВАННЯ ЙОСИФА СЛІПОГО У ЛЬВОВІ. Патріарх повертався, згідно зі своїм Заповітом, на рідну землю, щоби лягти, як він просив, біля гробниці Андрея Шептицького. Разом із ним поверталася з катакомб його Церква, що була для галицьких русинів «усім і для усіх», відіграла визначну роль у ствердженні української самтотожності і не зламалася у підпіллі. Потужнішого символу повернення, ніж той, що його спостерігала країна на річницю своєї Незалежності, годі було б і придумати. Хіба що сповнення тієї частини Патріаршого Заповіту, де він бачить свою домовину в підземеллі Софії Київської.
4. 18 липня 1995-го. ПОХОРОН ПАТРІАРХА ВОЛОДИМИРА (РОМАНЮКА). Відчайдушний прорив ходи до Святої Софії, поховання багаторічного політв’язня і символу церковної незалежності під її брамою, демонстративно жорстоке побиття учасників процесії ЗМОПом і митрополит Філарет, який заявив, що «своєю смертю спочилий зробив більше, ніж усім своїм життям, бо тепер навколо Київського патріархату згуртувалися всі національно-демократичні сили. «Чорний вівторок» став справжньою маніфестацією «миноритарізації більшості», того, що українці на своїй землі і у своїй державі й далі вимушені вдаватися до дій, що більш характерні для меншин, які стверджують своє право на існування.
5. 1-10 листопада 1993-го, «декада покаяння» БІЛОГО БРАТСТВА – найбільш відомого пострадянського релігійного новоутворення. Біле Братство настільки класичний релігійний культ, що може слугувати підручником з соціології релігії. «Улюблені діти», яких знищує агонія нестерпного вибору і відсутність відповіді на вічні питання. Нібито вже «викуплені для життя вічного», вони поки накачуються страхом, зловісними пророцтвами, голодують та жебрають гроші на вулицях. Деспотичні лідери насолоджуються безмежною владою, годують вірних вибуховою сумішшю східних культів, християнської есхатології та «Богом Живим», чиїм двоперстям заклеєно весь Київ. Заклик вийти на Софійську площу, оточену міліцією та журналістами й «явити демонам свою силу» теж з хрестоматії: лідер не може безкінечно розжарювати емоційну дугу, він має вести посвячених на останню битву. Біле Братство стало уособленням тієї грандіозної суспільно-психологічної драми в якому опинився величезний світовий простір після падіння комунізму. Попри спекуляції, нібито Братство вивели у секретних лабораторіях ЦРУ або/та КГБ, слідів пробірок, звідки вони вилупились, не знайшли.
6. Грудень 1996-го. СТВОРЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ РАДИ ЦЕРКОВ І РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, яка з часом увиразнить наявність реального релігійного плюралізму в Україні, де релігійні актори вимушені прийняти загальні правила гри, за яких жоден з них не може домінувати безроздільно. ВРЦіРО така ж потужна візуалізація українського релігійного плюралізму, як і одночасне виконання президентських повноважень православним (Порошенко), прем’єрських – євреєм (Гройсман), спікерських – греко-католиком (Парубій) і секретаря РНБО – баптистом (Турчинов).
7. Червень 2001 р. ВІЗИТ В УКРАЇНУ ПАПИ ІВАНА ПАВЛА ІІ. Ті, хто чекав на Папу, вичерпно сказали про історичне значення візиту. Виразно сказали про нього й ті, хто за всяку ціну прагнув цей візит не допустити. Як-от, Іполит Хілько, тодішній єпископ Тульчинський і Брацлавський УПЦ МП: це – поразка Малоросійського проекту, тріумф «бандеро-мазепинства», розгром традиційної самосвідомості Південно-Західної Русі, катастрофа, що дорівнює вступу до НАТО.
Папа говорив тихо, але його почули. Він не кликав на Майдан, але твердо закликав до плекання людської гідності, яка не дозволяє примиритися з структурами гріха – у собі самому і в цілому суспільстві.
8. 2002-й. Нігерійський пастор САНДЕЙ АДЕЛАДЖА перейменовує свою місію «Слово віри» на «ПОСОЛЬСТВО БЛАГОСЛОВЕННОГО ЦАРСТВА БОЖОГО ДЛЯ ВСІХ НАРОДІВ». «Нульові» – час розквіту «Посольства» з його проповіддю багатства, шаленого успіху і незламного здоров’я. «Посольство» вабить до себе наркоманів і народних депутатів, зірок спорту і пропащих алкоголіків, бізнесменів і київського мера. Сандей відкриває ногою двері високих кабінетів, підтримує Ющенка і Януковича і закликає лінивих вірних швидше закладати квартири в обмін на казкові дивіденди. Аделаджа збирає величезні аудиторії, проклинає, зціляє і закликає збагачуватися. Його піраміда луснула, але залишилося живильне середовище, готове обожнювати подібних персонажів.
9. 21 серпня 2005-го. ПЕРЕНЕСЕННЯ ОСІДКУ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ЗІ ЛЬВОВА ДО КИЄВА. Вирватися з Галичини, ствердитися у столиці країни і мати «Києво-Галицький» у титулажі очільника Церкви було принциповим для УГКЦ. І так само принципово цього намагалися не допустити в Росії. Те, що країна з тисячами ядерних боєголовок і з територією у 17 млн кв км істерить з приводу титулу і місцезнаходження ієрарха в іншій країні насправді стало ще одним свідченням значення релігії в глобальній політиці ХХІ століття.
10. 27 липня-5 серпня 2009-го. ВІЗИТ В УКРАЇНУ ПАТРІАРХА МОСКОВСЬКОГО КИРИЛА. Це був програмовий візит. Московський гість закликав втомлених гризнею в помаранчевій команді українців переглянути вибір, зроблений в 1991-му і створити спільний «центр геополітичної сили». Під час візиту Кирило сформулював «ні» своєї української політики: «ні» найменшим автокефальним прагненням; «ні» діалогу з Київським патріархатом; «ні» «духовной беспризорности» УПЦ МП – вольностям, які вона отримала за Алексія ІІ. Головні ідеї концепції «Русского мира» були також обкатані під час цього візиту. Невдовзі концепція органічно перетвориться на військово-політичну доктрину.
11. 24-28 липня 2008 р. УКРАЇНА ВІДЗНАЧАЄ 1020-РІЧЧЯ ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ. Це було справжнє «пересвяткування» 1000-ліття, яке 1988-го пройшло під прапором відродження російського націоналізму, а своїм апофеозом мало зустріч членів Політбюро ЦК КПРС з членами Синоду РПЦ МП. Цього разу просторовим центром урочистостей був Київ, а сенсоутворюючим – Вселенський патріарх Варфоломій. Патріарх мав зробити те, що він зробить у жовтні 2018 – анулювати акт 1686 року, повернути під свій омофор вірних, духовенство і єпископат УПЦ КП та УАПЦ, які б обрали трьох кандидатів на Митрополита Київського – очільника Митрополії у складі Константинопольського патріархату. Одного б з них затвердив Вселенський патріарх. В Україні постали б дві канонічні юрисдикції – Константинополя і Москви. Своїй митрополії Царгород обіцяв автокефалію і називав умови, за яких це станеться. Але в цій конструкції не було і місця патріархові Філарету і вона не втілилася в життя. В Москві полегшено зітхнули.
12. 6 січня 2019-го. ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВАРФОЛОМІЙ ВРУЧАЄ МИТРОПОЛИТУ ЕПІФАНІЮ ТОМОС ПРО НАДАННЯ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ УКРАЇНИ АВТОКЕФАЛЬНОГО ЦЕРКОВНОГО УСТРОЮ. Українці блискуче спростували гірке спостереження, що коли є шанс втратити шанс, то вони обов’язково його втратять.
