За часів незалежності України Почаївська лавра, яка стала форпостом Московського патріархату на заході України, отримала ще одного святого. Ним став Амфілохій Почаївський (1894–1971).
Безперечно, ця канонізація підняла авторитет Почаївської лаври в очах віруючих. Адже вона отримала святого, про якого ще пам’ятали люди, розповідає філософ Петро Кралюк в матеріалі на Радіо Свобода.
Але Амфілохій, за великим рахунком, не вписується в концепцію «русского міра», яку проповідує РПЦ та її філія – УПЦ (МП). До того ж цей святий свого часу змушений був покинути Почаївську лавру, жити за її межами. Також є свідчення, що він допомагав воїнам Української повстанської армії (УПА).
Виконуючи різні роботи, він також лікував хворих. Особливо прославився цей чернець як костоправ. Міг без рентгенівського знімку визначити, де є перелом. Загалом володів дивним даром зцілення. Лікував різні хвороби, в тому числі психічного характеру. При чому такі захворювання, які вважалися невиліковними.
Невпинний потік хворих до отця Йосипа не подобався керівництву Почаївської лаври. Цілителю дали зрозуміти, що його місце має бути за межами монастирської обителі. Отець Йосип переселився у невеликий будинок на монастирському кладовищі, де продовжував приймати хворих.
Під час Другої світової війни південна Волинь, де жив чернець Йосип і його родичі, стала місцем активної діяльності бандерівської Української повстанської армії (УПА). Неподалік села Мала Іловиця у березні 1943 року в урочищі Дігтярня виник табір Воєнної округи УПА «Волинь-Південь».
Неподалік табору в селі Антонівці у конторі водяного млина перебувала група пропагандистів і журналістів УПА, друкувалась газета «Повстанець». Цей табір так і не змогли розгромити німці. Хоча для цього навіть використовували літаки. Чимало жителів навколишніх сіл опинилося в лавах УПА, в тому числі й окремі представники родини Головатюків, до якої й належав чернець Йосип.
Тому не дивно, що він допомагав лікувати вояків УПА та симпатизував ідеям незалежної України. Звісно, робилося це таємно, щоб не викликати репресії з боку нацистських, а пізніше й радянських окупантів.
Про те, що чернець Йосип допомагав упівцям, розповідала Марія Антонюк, яка була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея (Петра Олійника), а потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори, в яких пробула 16 років. Ці свідчення записав і опублікував Олесь Кульчинський.
Зокрема, Марія Антонюк, яка чимало спілкувалася з отцем Йосипом, говорила, що він не вникав у політику. Однак сказав їй таке: «Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї».
Уже після таборів, Марія зустрілася з цим ченцем-цілителем і він сказав: «Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає… Вони повернулися, вертаються з каторги».
Звісно, отець Йосип не симпатизував радянській владі, був супротивником її атеїстичної політики.
У післявоєнний період отець Йосип, коли одного разу на його будиночок напали бандити, знову поселився в Почаївській лаврі. Принаймні тут було безпечніше.
Життя Амфілохія було оповито легендами. І це справді – легендарна особистість, яка заслуговує на увагу й повагу. Хотілося б, щоб була створена об’єктивна, а не «канонічно-московська» біографія цієї людини, що усвідомлювала себе українцем. Зрештою, Православна церква України (ПЦУ), яка отримала томос від Вселенського патріархату, цілком могла б канонізувати Амфілохія.
