Священник Максим Стрихар розпочав своє капеланське служіння задовго до того, як в Україні сформувався повноцінний інститут капеланства. Під час Євромайдану разом із волонтерами він допомагав пораненим у клініці на бульварі Шевченка, а згодом, коли розпочалися воєнні дії на сході, опікувався пораненими в київському військовому шпиталі.
Про капелана Максима Стрихара розповіли в ПЦУ.
«А потім я зрозумів: щоб я міг більше допомогти пораненим, я повинен бути там, де вони. Знайшов водія, котрий уже їздив на фронт, «дядю Сєрьожу», і ми з ним відвозили гуманітарну допомогу на фронт: пічки, форму… Бо в них нічого не було. Це був березень 2015 року. Саме закінчилася оборона Донецького аеропорту. І тим частинам, котрі виходили з аеропорту, ми стали надавати духовну підтримку. Це було їм потрібно. Бо вони виходили з того пекла і хотіли говорити. Коли людина не в екстримі, вона про Бога не дуже пам’ятає. Коли ж екстрим, вона починає молитися, навіть якщо не вірить. І їй треба з кимось поговорити. З командиром вона розмовляти не дуже хоче. Адже знає всі його вади і знає, що сказане може піти «нагору». А зі священиком бійці говорити хочуть», – розповідає священник.
Служити доводилося у тих умовах, де перебували бійці, в окопах на першій лінії оборони. Бувало, що престіл робили з ящика для снарядів, а фронтова «церква» розміщувалась у душовій кабінці. Як говорить сам військовий священник Максим Стрихар, саме там і тоді народжувалася жива Церква, живе православ’я – у цих жорстких умовах на сповідь і до причастя вишиковувалися черги, люди відчували потребу в розмові з Богом.
«Нам за богослужінням допомагали навіть люди з Московського Патріархату. Якось ми були в Пісках, то диякон Московського Патріархату (він служив звичайним санітаром) допомагав мені на службі як диякон. Він подзвонив до свого керівництва, спитав, чи може допомагати. Ті дозволили, але сказали, що причащатися не можна. Але коли всі бійці причащалися, а він стояв осторонь, то йому стало якось не по собі, і він теж причастився. Коли ми наступного разу приїжджали, він просто плакав, така в нього була радість. Тобто тоді там уже народжувалася оновлена Церква», – ділиться капелан.
Зараз, зазначає священник, військові рідше хочуть сповідатися, складніше йдуть на контакт – адже немає постійних бойових дій, і на людей більшою мірою тисне соціум: що подумають люди, а що як подумають, що вони набожні. Та потреба в капеланах на фронті все одно залишається. «Вони повинні відчувати, що хтось їм допомагає. Бо вони люди хоч і дорослі, але все одно як діти, і їм потрібна допомога. А мами нема, мама далеко. І треба, щоб тією «мамою» став священник», – зазначає отець Максим.
