Життя в окупації – це молитва та розуміння, що кожен день може бути останнім. Про це говорить настоятель храму Андрія Первозванного ПЦУ в Бучі Андрій Головін, якому довелося упізнавати та хоронити своїх парафіян, вбитих та закатованих росіянами.
Священник розповів про страшний час окупації в інтерв’ю “Україні православній”.
Фото: Україна православна
“Я опізнавав священника, отця Мирона, який започатковував нашу парафію у 1993 році, потім став монахом, ніхто не знає, за що його вбили. Його скинули в оглядову яму гаража. Я опізнав тіло молодого чоловіка, який співав у нашому хорі, у мене навіть збереглося відео цього співу… (Він знаходить відео, де у 2021 році в храмі лунає прекрасний чоловічий спів, і я бачу гарного чорнявого хлопця). У його кварталі 13 людей загинуло.
Його мама була вчителькою української мови, п’яні росіяни увірвалися в домівку, катували їх і сусідів, люди були без ніг. Їх, щоб приховати злочини, відтягли на БТРі та підпалили. Я знайшов одного разу чоловіка – теслю, якого добре знав, – він лежав просто біля свого велосипеда. Прораба, який починав будувати наш храм, росіяни вбили, коли він увечері вийшов на балкон за консервацією. Снайпер убив знайомого, який із села їхав у Бучу мопедом. У мене співає дівчина, її чоловік був в Азові, він загинув, але тіло його знайшли не відразу.
Не дай вам Бог бачити ваших вірян мертвими на вулиці, кажу зазвичай своїм братам”, – ділиться священник.
Він розповів, що везти тіла на кладовище було небезпечно, тому вирішили ховати на території церкви.
“9 березня з Бучі виїхали перші автобуси з людьми, 10-го був гуманітарний коридор. Я зустрівся з міським головою, який ще був у місті. Він каже: треба ховати людей, везти їх на кладовище небезпечно, давайте ховати на території церкви. Я тоді не знав, чи це назавжди, чи буде ексгумація, але погодився, що це треба зробити. Міськрада ще була на місці, зачистки росіян почалися пізніше. Вони тоді просто заходили в кожну квартиру, шукали бандерівців і зброю. Меру довелося виїхати пізніше, його будинок пограбували, там зробили засідку.
По дорозі, якщо їхати з Гостомеля на Київ, перед мостом, там де розв’язка була, росіяни розстрілювали кожну машину. Людина під’їжджала до цього місця – її методично розстрілювали. Мені дзвонять, просять приїхати поховати, а я кажу, пробачте, ну, не доберуся до вас. Найбільше жертв було, коли родини намагалися виїхати, і не допомагали ані білі прапори, ані табличка: діти. Вони випускали людей лише три чи чотири рази, коли були зелені коридори.
Спочатку людей убивали, бо вони хотіли врятуватися, а коли росіяни вже окупували місто, то просто розстрілювали. Переважна більшість із тих, кого ховали перед церквою, були розстріляні просто в упор без причини, на вулиці чи вдома. Тож коли ми вирішили ховати померлих, люди одягали білий одяг, брали візочки із супермаркетів та збирали тіла загиблих. На вулиці Вокзальній лежало близько сорока людей”, – розповів священник.
