Унаслідок підриву окупантами Каховської ГЕС загинуло значно більше людей, ніж подають офіційні джерела, масштаби цієї трагедії ще належить оцінити.
Про це розповів єпископ Херсонський і Таврійський, керуючий Херсонською єпархією ПЦУ Никодим у річницю трагедії.
“Коли читаю, що загинуло і пропало безвісті кілька десятків людей, вважаю такі формулювання некоректними. Слід обов’язково уточнювати, що йдеться лише про документально встановлені на сьогодні випадки на високому правому березі. Є ще лівий берег…
Це була масова загибель людей. Не сотні, страшно уявити, скільки насправді.
Знаю, що в Олешках і на лівому березі під завалами розмитих будинків нерідко залишалися цілі сім’ї потопельників. Звісно, також і одинокі літні люди, які не могли дати собі ради. Деяких з часом відрили. Доводилося особисто служити над могилами подібних потопельників і чути історії тих, хто мене до могил супроводжував. Безліч жахливих історій, окремі серед них перевершували всяке до того відоме мені розуміння про горе.
Лише кілька буденних штрихів з тих днів.
Коли почала сходити вода, місцями на парканах траплялися трупи потопельників. Вони не змогли врятуватися. До храму приходили родичі жінки, яка на дамбі десь під Солонцями під палючим сонцем розкладалася тижнями. Родичі плакали, і не знали, як її забрати, щоб просто закопати в землю. Окупанти, міни, які розкидало течією, вода… нічим не зарадиш.
Ще один серед водного виру втратив літню матір, намагаючись спасти їх обох на плоту. Вона була грузна, і вони могли потонути разом. Вона відчепилася від плоту, течія знесла і враз її потопила. Син, який дивом спасся, через кілька тижнів знайшов свою матір і відрив її з землі і намули під заваленим сусідським парканом.
Бували випадки, коли одні сусіди відмовляли в допомозі іншим, через ризик самим потонути і не встигнути врятуватися. Це виглядало так, що зі сльозами і криками матері чи дружини не давали чоловікам ризикувати, щоб не втратити їх прямо тут. Ось такий вибір, врятуватися самим, чи з великою ймовірністю загинути разом. І хто візьметься судити людей в такій ситуації. Можна тільки уявити жах цього морального вибору і як потім з цим жити.
Одна зовсім немолода матір, яка привела на могилу сина, щоб відправити християнський похорон, розповіла, що син був інвалід. Вона його доглядала, вони жили разом. Коли вода увірвалася в хату, вона його намагалася відтягнути ближче до відкритого вікна, бо заблокувало двері. Хтось з пропливаючого човна схопив її за спину, і син вислизнув з рук. Вона кричала і благала, щоб сина якось забрати, але серед хаосу, її залишили біля стовпа, сказали триматися за нього, і її підібрав наступний плавзасіб з людьми. Пізніше вона добралася до хати, відрила сина з суміші глини, меблів і речей. Тоді, довелося вести з Олешок в Каланчак на розтин, бо інакше окупанти не дозволяли поховати, така, мовляв, процедура. Настійливо пропонували поховати в Каланчаку в братській могилі, з діагнозом – серцевий напад. Вона зі скандалом відмовилася, за якісь немалі гроші привезла сина назад, і поховала поряд з підмитими могилами родичів. Відправивши зі мною поховання над могилою, вона нарешті віддала, як уміла, останню материнську шану синові. Почорніле від горя обличчя, сльози, і слова, що, нарешті, їй стало легше, бо син похований біля рідних…
І це лише малий епізод з реалій тих днів. Вічна пам’ять і Царство Небесне загиблим!
На Страшному Божому Суді безліч з тих загиблих, яких знайшли, і ті, що пропали безвісти, встануть, і розкажуть свої історії перед лицем своїх вбивць, і тих, хто цих вбивць благословляє на цю війну проти нас. Хтось від людського суду не сховається ще тут, за життя. І ніхто не сховається від Божого Суду”, – написав єпископ.
