Самогубство, вчинене обдумано й свідомо, є одним із найтяжчих гріхів, бо це – різновид убивства, причому навмисного. А вбивство є порушенням шостої заповіді Божої: «Не вбивай» (Вих. 20: 13).
Самогубець вбиває, тобто відбирає життя у самого себе. Це є бунтом проти Творця, Його задуму, проти природи, розповіли в ПЦУ.
По-перше, тому що Бог створив людину для життя. І коли людина позбавляє себе можливості жити, це є акт проти волі Творця, Який дарував людині дорогоцінний дар жити. Самогубець, по суті, відкидає цей дар і перебирає на себе роль судді. Апостол Павло нагадує про приналежність нашого життя Богу так: «Бо нiхто з нас не живе для себе i нiхто не вмирає для себе… i тому чи живемо, чи вмираємо, – завжди ми Господнi» (Рим. 14: 7, 8.
По-друге, Бог веде кожного з нас до спасіння. А коли людина вчиняє самогубство, то вона відкидає цей Божий задум, свідомо нехтує ним. Самогубство – це гріх проти Бога і проти самого себе. До речі, між убивством та самогубством є суттєва відмінність: у можливості покаяння. Людина, що позбавила себе життя, губить не лише власне тіло, але й душу: вчинивши самогубство, вона втрачає можливість покаятись у особистих гріхах.
По-третє, самогубство не вирішує проблем. Оскільки душа будь-якої людини є безсмертною, то вбивство тіла «переводить» всі поточні проблеми цієї душі у вічність. Стан «внутрішнього пекла», який зазвичай відчувають самогубці, неможливо подолати знищенням фізичного тіла. Бо духовні проблеми зцілюються духовним життям, а психічні чи психологічні – можна вилікувати за допомогою лікарів.
Цікаво, що в тексті Біблії згадуються кілька випадків самогубства, 6 із них – старозавітні: Авімелех, Самсон, цар Саул, його зброєносець, Ахітофел, Замврій. А в Новому Завіті самогубством завершив життя Іуда Іскаріот, який зрадив Ісуса Христа за 30 срібників, а потім розкаявся, «пішов і удавився» (Мф. 27: 5).
Церква негативно ставиться як до самого акту звершення самогубства, так і до намірів щодо цього. Адже людина, яка не цінує життя і віддається суїцидальним думкам, вже тяжко грішить. Вона нехтує Божим даром, позбавляє себе можливості спасіння і покаяння, а також грішить проти своїх близьких, для яких подібна втрата рідної людини є вкрай травматичною.
По суті, самогубство є дуже тяжкою, невилікуваною хворобою душі. Адже, як правило, подібне рішення не є спонтанним: йому передують невирішені духовні проблеми, депресії, відчай, безнадія, зневіра – ті гріховні й дуже небезпечні пристрасті, які ведуть до духовної смерті.
Зазвичай самогубці позбавляються церковного відспівування, поминання. Виняток становлять випадки, коли самогубство було вчинене людиною у стані гострого нападу душевного захворювання чи у стані афекту, коли вона не усвідомлювала трагічні наслідки власного вчинку. Але остаточне рішення щодо кожного конкретного випадку може приймати тільки правлячий єпископ.
“Завжди пам’ятайте, що Господь ніколи не допускає людині випробувань, яких вона не здатна подолати. І якщо не самотужки, то завжди – з Божою поміччю та за допомогою інших людей, через яких Господь благодіє у нашому житті.
Якщо ж до когось підступає спокуса від лукавого покінчити із життям, з нею слід боротися так само, як з іншими гріховними спокусами – через відкриття думок духівнику та отримання підтримки від нього, через сповідь та причастя Святих Таїн, через молитву до Бога із проханням про допомогу”, – наголошують в ПЦУ.
