Православна Церква сьогодні згадує подвиг чотирьох римлянок – вдови Софії та трьох її дочок: 12-річної Віри, 10-річної Надії і 9-річної Любові.
Вони жили на початку ІІ століття, в часи жорстокого гоніння проти християн, за правління царя-язичника Адріана, розповідають в ПЦУ.
Будучи глибоко віруючою християнкою, Софія виховувала своїх дочок в істинній вірі, у справжній любові до Господа. Через це на неї донесли царю, і він викликав цю родину до себе.
Усвідомлюючи майбутні випробування, помолившись і поклонившись Господу, всі четверо – мати і доньки – взявши одна одну за руки, подібно до сплетеного вінка, пішли до царя, і часто поглядаючи на небо, із сердечним зітханням і таємною молитвою вручали себе допомозі Того, Хто повелів не боятися «тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10: 28).
Цар зажадав від них зректися Христа і поклонитися богині Артеміді, але ніхто з дівчат попри страшні тортури, цього не зробив. Мати ж змусили дивитися на всі страждання її малих дітей, а їх було чимало: їх вкладали на розпечену залізну решітку, поливали киплячою смолою, роздирали тіло, били, калічили… Врешті-решт їх, змучених, обезголовили одну за одною.
Згорьована мати поховала доньок, і на третій день безперервної молитви біля могили дітей Господь її забрав до Себе. Сталося це в 137 році після Різдва Христового.
Залишивши тілесно цей світ вони через незламну віру, непереможну надію, жертовну любов і правдиву мудрість здобули життя вічне та вінці небесної слави. Хоча ганьбив їх цар земний, але Цар Небесний прославив їх, а Церква довіку вшановує як зразок чеснот.
