Існує думка, що нібито шанування ікон суперечить другій заповіді Божій: “Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі…” Ця заповідь спрямована проти ідолопоклонства, а не іконошанування.
Думками про це поділився Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній.
Важко уявити православний храм без ікон, іконописних розписів чи орнаментів. Вони створюються не так для естетичної насолоди, як для виконання важливих духовних завдань.
Зокрема й ікона: це не художня прикраса, не картина, не витвір мистецтва. Це набагато більше! Ікона є своєрідним вікном у духовний світ, яке відкриває нам буття поза фізичним світом.
Грецьке слово «ікона» (εἰκόνα) перекладається як «образ». Ікони називають «живописом Євангелія», бо вони у фарбах й образах передають те, що Священне Писання описує словами. Звідси й особлива «мова» ікон, де кожен знак, елемент зображення, жест, колір, пропорції, місце розташування – це символ, який означає значно більше, ніж спершу здається.
Здавна ми шануємо ікони. Це шанування супроводжується поклонінням не самому предмету (власне, іконі), не фізичному матеріалу, з якого він створений (дошці чи фарбі), не художньому вигляду, який майстри-іконописці надають священному зображенню, а особі того, хто зображений на іконі. «Тому що шанування, яке образу ми віддаємо, до Первообразу переходить» – свідчить догмат 367-ти святих отців VII Вселенського Собору 787 року.
Якщо провести сучасну паралель, подібно ми ставимося і до зображень наших рідних та близьких: дивлячись на їхні портрети чи фотографії, ми думкою переносимо свою любов і повагу на тих, хто зображений, відрізняючи образ від самої людини. Як ніхто не стане замість батька і матері шанувати їхню фотографію, так і ми не шануємо власне іконографічні зображення замість Самого Спасителя, Його Пречистої Матері чи святих. Ікони допомагають через образ привернути нашу увагу до Першообразу.
Існує думка, що нібито шанування ікон суперечить другій заповіді Божій: «Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм» (Вих. 20: 4). Ця заповідь спрямована проти ідолопоклонства, а не іконошанування. І її слід сприймати в контексті, а не у відриві від першої заповіді Божої: «Я Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм» (Вих. 20: 2 – 3).
Згадаймо, що старозавітний народ Ізраїля, якому спочатку було дано ці заповіді, був буквально оточений язичницькими народами та племенами. І щоби вберегти людей від поклоніння поганським богам та ідолам, Бог встановлює цю заповідь. До речі, початковим значенням слова «кумир» було скульптурне зображення поганського божества, і лише значно пізніше це слово стало вживатися в ширшому контексті, позначаючи конкретний предмет обожнення.
У старозавітні часи Бог залишався для людей невидимим, і лише особливо обрані Ним – пророки, мали видіння, в яких у різних образах могли бачити явлення Господа. Але все змінилося з приходом у цей світ Спасителя. Завдяки Боговтіленню невидимий Бог став доступним людському чуттєвому сприйняттю: Господь наш Ісус Христос, прийнявши людську природу, став таким чином видимим для людей – отже, описуваний, а значить, і зображуваний. Тож Боговтілення відкрило нам можливість пошанування зображеного втіленого Бога, вшанування ікон. Святе Євангеліє пояснює: «Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Який у лоні Отця, Він явив» (Ін. 1: 18).
Ми живемо в новозавітні часи. Шануємо слово Боже, Священне Писання. По суті, Біблію теж можна назвати своєрідною іконою, яка образ Творця і Його діянь передає не фарбами, а словами. Для нас ікона – унікальна святиня, вона сприяє преображенню усієї нашої сутності. З одного боку, ікону створює людина. Водночас і ікона «творить» людину, нагадуючи їй про образ Божий. Людина через ікону вглядається в лик Бога, але і Бог крізь той святий образ дивиться на людину, закликаючи прийти до Нього і бути з Ним…
