31 жовтня за новоюліанським календарем Православна Церква України вшановує пам’ять святого праведного і багатостраждального Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі.
Він упокоївся в цей день у 1803 році у віці 112-ти років. Земне життя його було довгим, але дуже важким, сповненим багатьма випробуваннями. Здебільшого для цього «потрудилася» російська царська влада, розповідають в ПЦУ.
За переказами, Петро Калнишевський прийшов на Січ восьмирічним хлопцем, був сином козацької вдови Агафії. Змалку полюбив запорозьку вольницю і, зростаючи, пройшов шлях від козацького джури до запорозького старшини. Був грамотним, начитаним, віруючим, розумним, його поважали козаки.
Вперше він очолив Запорозьку Січ у 1762 році та пробув на цій посаді менше року. У вересні того ж року він зустрічався в Москві з царицею Катериною II. Відтоді, мабуть, праведник Божий не впав в око імператриці, бо з посади кошового отамана його на деякий час усунули (ще у 1753-56 роках царський уряд скасував вибори на Січі). Проте козаки проігнорували царську волю і в січні 1765 року знову обрали Петра Калнишевського своїм кошовим отаманом. Спочатку спеціальна слідча комісія з Санкт-Петербурга розслідувала цей «свавільний» вчинок запорожців. Але з огляду на майбутню війну з Османською імперією, в якій українському козацтву відводилась чи не головна роль, імператриця Катерина II погодилася з обранням Петра Калнишевського кошовим отаманом, притримавши свій гнів на майбутнє.
За десять років, в червні 1775 року, стотисячна царська армія оточила Січ – невелике поселення з однією церквою і 38-ма будівлями. На той час у Січі перебувало лише кілька сотень людей, решта козаків знаходилася на паланках, промислах, по городах. Сили були надто нерівні… І тоді 84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський, аби уникнути кровопролиття, наказав козакам скласти зброю.
Калнишевського заарештували і за наказом цариці заслали в Соловецький монастир, де він у кам’яному напівпідвальному тісному сирому і холодному казематі, в суворому ув’язненні та нелюдських умовах існування провів наступні 27 років свого життя.
За переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преображення і Різдво Христове. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього «послаблення». Протягом всього часу ув’язнення праведник був одягнений у старе козацьке вбрання, завжди розмовляв українською мовою. Поводив себе смиренно й побожно, чим здобув повагу місцевого чернецтва.
Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було «даровано прощення». Будучи в дуже поважному віці, він відмовився повертатися в Україну і доживав віку на Соловках, при монастирі. Відійшов до Господа у 1803 році, був похований на монастирському цвинтарі. А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю».
До нашого часу місце поховання праведного Петра Калнишевського не збереглося (на місці монастирського цвинтаря влаштували табірні городи, потім сталися пожежі). До наших днів дійшла лише та надмогильна плита з написом і славна пам՚ять про святого.
Святий Петро Калнишевський за життя мав усе: і владу, і шану, і багатство. Він керував волелюбною громадою, був багатою людиною, мав великі статки. За своє життя він фундував будівництво п’яти церков на Роменщині, розбудував Спасо-Преображенський монастир біля Києва, робив значні пожертви монастирям на Запорожжі. Безсумнівно, він мав що втрачати, однак не змирився з царською сваволею і підступністю. Обрав правду, тісний і тернистий шлях страждань, відкинувши та зненавидівши беззаконня. Він показав найвищий приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу. Він був миротворцем. Таких Господь не залишає і вписує у книгу життя вічного. Його ж молитвами, Господи, помилуй нас і збережи нас у єдності й любові!
