Не стільки вчинений огріх є найтяжчим, як – нерозкаяний, той, який підкорює, зв’язує волю людини, який перемагає у внутрішній духовній боротьбі, змушує «після падіння лежати», а не намагатися у покаянні піднятися, стати на ноги, виправитися і прямувати далі, до спасіння.
Чому покаяння є таким важливим – пояснює Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній.
“Покаяння – це не просто наше шкодування чи зізнання у скоєних гріхах. Це переосмислення, переміна розуму, переміна в серці, в наших діях, у нашому житті. Тобто людина, щоби покаятися, повинна не просто побачити і визнати свої гріхи, але вона має змінити власне ставлення до гріха – відкинути його так, як виривають з коренем і знищують шкідливий бурʼян, щоби очистити, вивільнити та підготувати місце для добрих і корисних плодів.
Щоби задовольнити природнє прагнення нашої душі відновити єдність з Богом, повернутися до нашого Отця Небесного, спершу маємо усвідомити й відчути згубність життя без Бога, життя гріховного, занепалого. І коли ми це усвідомлюємо, Господь дає нам можливість змінитися, оговтатися, очиститися та повернутися до кращого. Але для цього ми повинні самі духовно потрудитися, потрібно змінитися, покаятись. Адже покаяння не полягає лише в тому, що людина визнаватиме себе грішною, усвідомить, чим вона завинила. Справжнє покаяння, яке веде до спасіння, сполучається з дією, спрямованою на виправлення того, що гріх спотворив.
Одним із семи Таїнств Церкви Христової є Таїнство покаяння, яке звершується з Божою присутністю, освячується Його благодаттю і винагороджується дарами Святого Духа. Сповідь – це зовнішній вияв нашого внутрішнього покаяння, до якої спонукає душевний поклик, сумління, совість і бажання зізнатися, вибачитись, примиритися з Богом та ближніми. Покаяння, по суті, не разова акція, це справа усього нашого життя. Адже гріхів, явних і неявних, свідомих і несвідомих, ми чинимо за життя дуже багато. А тому й потреба у сповідуванні наших гріхів є постійною.
Віряни запитують: як часто потрібно сповідатися? Святі отці пояснювали так: коли людина входить у темну кімнату, то спочатку нічого не бачить. Поступово, з часом, коли очі адаптуються, починають виднітися обриси великих предметів, потім – менших, а якщо підсвітити кімнату – буде все видно. Подібно, від сповіді до сповіді людина духовно прозріває, починає «бачити» краще своїми духовними очима, розрізняти навіть найменший власний гріх. Кожна сповідь – ніби сходинка для наступної, і Господь щоразу привідкриває нам правду, поступово прояснюючи нам самим результати власного життя.
Тому, дорогі брати і сестри, маємо добре й ретельно дбати про життя у покаянні, про важливість боротьби зі своїми гріхами та перемоги над ними – з Божою допомогою. Без Бога ми слабкі й немічні, але з Богом – можемо все”, – зазначає Предстоятель ПЦУ.
