Архієрейський собор Елладської Православної Церкви прийняв рішення про визнання Православної Церкви України. Це перше визнання ПЦУ з боку помісної Православної Церкви з моменту отримання Томосу про автокефалію.
Точніше, це друге визнання – першим був сам Томос, отриманий від Вселенського Патріарха. Таким чином, ПЦУ визнана на цей час двома помісними Церквами – Константинопольською та Елладською. Ймовірно, тим, хто буде приймати подібне рішення наступним, тепер буде легше, і справа з визнанням піде швидше, пише Катерина Щоткіна у статті для “Ділової столиці”.
Про те, що на Архієрейському соборі єпископи ухвалюватимуть рішення щодо ПЦУ, було відомо заздалегідь – ще влітку Синод єпископів ЕПЦ запропонував визнати, що Київська Церква ніколи не виходила зі складу Константинопольської, а також підтвердити законне право Вселенського Патріарха надавати автокефалію. Що до ПЦУ безпосередньо, то питання про визнання Синод залишив на розгляд особисто глави ЕПЦ архієпископа Ієроніма. Передбачалося, що його думка з цього приводу буде озвучена перед Архієрейським Собором.
Підготовка до Собору і сам Собор, судячи з усього, проходили нелегко. У будь-якому випадку, в нашому ефірі раз у раз миготіли якісь тривожні повідомлення. Наприклад, архієпископ Ієронім зустрівся з митрополитом Іларіоном, головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків МП, і вони дуже добре поговорили про “єдність церкви” (усміхнені фоточки додаються). За пару днів до Собору почали розповзатися чутки, що програма Собору вже відома, і українського питання в ній немає. Проте, Моспатріархат послав в Афіни свій “десант” – просвіщати грецьких єпископів на рахунок “гонінь на канонічну Церкву в Україні”. “Православні активісти” роздавали всім охочим (і не охочим) брошурки від “Союзу православних журналістів”, що спонсорується відомим олігархом Вадимом Новинським з барвистим описом “гонінь”.
Активістам, втім, виявилися не раді. Тут вони і правда виявилися “гнані” – очевидці стверджують, що дехто з грецьких єпископів не виявив ні терпимості, ні стриманості, щоб висловити своє ставлення до пропаганди такого роду і до самого Моспатріархату.
Роздратування Москвою – її методами і політикою – виявилося сильним аргументом на користь визнання української автокефалії. “Проморгавши” Томос, відомство митрополита Іларіона Алфєєва судомно намагається вибудувати якийсь “план Б”, за якого ПЦУ “ніхто не визнає” і вона “залишиться маргінальної структурою”. З цією метою МП і союзне дипломатичне відомство РФ буквально бомбардують помісні Церкви – головним чином, древні Патріархати, оскільки їхня думка залишається вельми авторитетною для всієї Церкви – з тим, щоб вони хоча б не поспішали з рішенням щодо “українського питання”, якщо вже прямо і жорстко відмовити Вселенському Патріарху не комільфо. Однак, судячи з усього, робиться це зі слоновою грацією – у давніх Патріархатах роздратування Москвою ще ніколи не було таким очевидним.
Митрополит РПЦ Іларіон Алфєєв
Пікантна подробиця: про те, що греки, швидше за все, визнають ПЦУ, у Кремлі було відомо раніше, ніж де-небудь (за винятком, можливо, Афін). Висновок про те, що визнання неминуче, можна було зробити за мінорною Валдайською промовою міністра закордонних справ РФ Лаврова. Міністр оголосив всесвітнє православ’я битою картою і запропонував переорієнтуватися на Ватикан. А буквально напередодні Собору проговорився Сергій Степашин, колишній глава уряду РФ і високопоставлений ФСБівець, а нині президент Імператорського палестинського суспільства, яке забезпечує російські інтереси на православному Сході. Степашин відкритим текстом повідомив про те, що Елладська Церква збирається визнати ПЦУ.
І світські, і церковні московські дипломати у Греції зазнали серйозної поразки. І не варто розслаблятися: вони, вже напевно, це так не залишать. І навіть якщо РПЦ “переорієнтується” на Ватикан (цікаво, як це у них вийде – з такою антикатолицькою опозицією всередині Церкви), вона не простить православним побратимам такого “віроломства”. Так що, відкоркувавши шампанське, тримайте ногу у стременах.
Мова документа, прийнятого ЕПЦ, як зазначали експерти, вельми витіювата, але суті це не міняє. Єпископи підтвердили положення документа, прийнятого раніше Синодом: Вселенський Патріарх мав повне право дати автокефалію, а питання про визнання ПЦУ – у компетенції архієпископа Ієроніма. Тут же, в комюніке, досить докладно представлена позиція архієпископа Ієроніма: з його точки зору, немає ніяких причин цього не робити, оскільки процес надання автокефалії абсолютно законний. Крім того, зазначає архієпископ, це посприяє зміцненню відносин між Церквами України та Росії. Можете ставитися до цього як до найтоншого грецького стьобу.
“За” проголосувала переважна більшість єпископів ЕПЦ. Лунали окремі голоси на користь відстрочки ухвалення рішення. Але принципово проти визнання канонічної автокефалії ПЦУ не виступав ніхто.
За інформацією, якою діляться грецькі колеги з посиланням на свої джерела, вже найближчим часом архієпископ Ієронім буде поминати ім’я Предстоятеля ПЦУ митрополита Київського Єпіфанія під час богослужіння.
Що ж до свячень українських єпископів, істинність яких люто оскаржується Моспатріархатом, то з точки зору єпископів грецьких, це “внутрішня справа ПЦУ”. І то сказати – чого це грецькі єпископи повинні розбиратися з тим, хто, як і ким висвячений в іншій Церкві? Є в ПЦУ своє начальство – нехай розбирається. А якщо сама не впорається – є вища інстанція, Вселенський Патріарх.
Визнання з боку Елладської Церкви – наступна після Томосу велика перемога ПЦУ на зовнішньоправославній арені. Експерти і просто цікаві вже гадають, хто наступний – румуни? грузини? а може бути, Кіпр? Якби гральний бізнес був легальним, можна було б робити ставки.
Також обговорюється питання про те, чи відновиться процес переходів парафій з УПЦ МП (РПЦвУ, – ред.) до ПЦУ тепер, коли з визнанням “процес пішов”. Це, звичайно, тривожне запитання для Московського Патріархату. Але, мабуть, це Москву зараз хвилює менше, ніж сам факт поразки, і те, що її вплив у православному світі, як показує практика, зовсім не такий великий, як там хотіли думати.
Втім, підраховувати перемоги і гадати, “хто наступний” не більше ніж азартна гра. Визнання буде – рано чи пізно, неважливо, коли саме і в якій послідовності, було б що і кого визнавати. По-справжньому доля Української Церкви мало залежить від помісних побратимів (якщо взагалі залежить від них хоч скільки-небудь). Вона залежить тільки від нас.
