Тисячу років тому Печерський монастир був інакшим.
Але, на жаль, Московський патріарх Кирило про це не знає і називає Києво-Печерську лавру “наш первый на Руси монастырь”.
Про це йдеться у публікації журналісток Ірини Костенко, Марини Остапенко, Лариси Мудрак на Радіо Свобода у циклі “Тест на державність”.
Насправді підпорядкування Лаври Москві відбулося всього 300 років тому. Унаслідок цього у монастирі постало багато нових порядків і було скасовано низку фундаментальних традицій, на яких обитель поставала і завойовувала першість серед інших православних східнослов’янських монастирів.
Ці традиції стали настільки забутими, що ми вирішили бодай коротко нагадати про найважливіші з них.
1. Тисячу років тому Печерський монастир був незалежний від світської влади.
Монахи на чолі з ігуменом Феодосієм організували життя своєї обителі у відповідності до суворого Студитського статуту, який визначав верховенство лише духовної влади.
Ікона Феодосія Печерського, святого православної церкви. Був одним із основоположників чернецтва в часи України-Русі. Видатний церковний і політичний діяч другої половини XI століття. Був ігуменом Києво-Печерського монастиря
Під верховенством духовної влади ченці жили у щоденній праці і численних аскетичних подвигах: “Одні були на піст сильні, інші на неспання, інші на колінні поклони, одні постили щодень, другі їли хліб з водою, інші зілля варене, інші сире”, – повідомляє Печерський патерик.
Саме за таких умов у печерах поставали подвижники, які творили святість і славу обителі.
“В ХІ ст Печерський монастир став провідним інтелектуальним центром України-Русі. Своїм праведним життям і духовними подвигами печерські отці вказували народові шлях до вершин моралі, правди і віри”, – пише доктор історії Ігор Гирич.
Верховенство духовної влади позбавляло ігуменів монастиря принизливого обов’язку догоджати світській владі. Це часто загрожувало життю. Але відповідало букві духовного закону.
І тому в 11-му столітті Феодосій жорстко викривав великого князя Святослава, котрий незаконно посів на київському престолі.
У 17-му – Лавра на чолі з архімандритом Захарією Копистенським перебувала у відвертій опозиції до польської держави, войовничо демонструючи свою православну непохитність.
А 1654 року, після Переяславської ради, коли Сильвестр Косів – митрополит Київський, Галицький і всієї Русі – відмовився присягати на вірність Московії (і навіть зачинив браму своєї резиденції перед Богданом Хмельницьким), позицію митрополита найбільше підтримував і захищав Йосип Тризна – архімандрит Печерського монастиря.
Віковічний уклад життя Києво-Печерського монастиря почав змінюватися після поразки Івана Мазепи. І вже 1718 року у Лаврі сталася страшна пожежа, яка знищила величезний архів і бібліотеку, а з ними – письмову пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя обителі. Монастир підпалили посланці з Москви, які були одягнені як ченці. Докладно ми про це писали у статті “Що замовчують екскурсоводи у Києво-Печерській лаврі”.
А остаточним ударом по духовному верховенству і – відповідно – підпорядкуванням монастиря світській владі став наказ Катерини ІІ 1786 року про вилучення церковного майна і переведення всього монастирського штату на зарплату з казни.
На завершення цієї теми процитуємо два записи із щоденників сталінського в’язня, єпископа Варнави (Беляєва) періоду 60-х років ХХ століття.
Перший: “Среди монахов лавры много агентов”.
У другому записі йдеться про монаха, який хизуючись новими чоботами, розповідає про життя у Печерському монастирі: “А что же, теперь каждый из нас получает по 500 рублей в месяц, обед и ужин, отопление, освещение и келью. Жить можно…”
Голова РПЦвУ митрополит Онуфрій і намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло Лебідь. Київ, 27 липня 2016 року
2. Від початку створення і до 18-го століття богослужбовою мовою у Печерському монастирі була церковнослов’янська мова української редакції.
Лавра не була винятком, бо цією мовою молився величезний православний край – від Сяну до Дону – впродовж багатьох віків. І лише 300 років тому за наказом царя Петра українську редакцію богослужбової мови заборонили і замінили на московську (оце тоді “віра” стала “вєрой”, “сусід” – “сосєдом”, “гріх” – “грєхом”, “Київ” – “Кієвом”, “Володимир” – “Владіміром” і так далі). Отже, з того часу і до сьогодні мови, якою молилися святі засновники монастиря Антоній і Феодосій та всі чудотворці печерські, у лаврі немає. Але про неї донині свідчать древні манускрипти, які ми докладно вивчали і написали про це у статті “Церковна мова давньої України. Дослідження першоджерел”.
3. У Печерському монастирі накопичення особистого майна здавна вважалося великим гріхом.
Монахи час від часу впадали у таку спокусу. Але на сторожі стояв ігумен, який особистим прикладом і непримиренним ставленням викорінював це зло з обителі. Приміром, Феодосій періодично ходив по келіях, і, як свідчить Печерський патерик, “коли щось знаходив чи що їстівне чи одяг зверх встановленого (статутом) чи інше якесь майно, то, забравши у піч кидав, як щось бісівське і потурання гріху”.
Сторінка Києво-Печерського патерика
Про суворе дотримання цієї традиції свідчить історія, яка сталася шістьма століттями пізніше, при архімандриті Єлисеї Плетенецькому:
“У монастирі помер старець. Прибираючи у його келії, монахи знайшли сумку срібла. Коли архімандрит з’ясував, що у передсмертній сповіді старець не зізнався про ці гроші своєму духівнику, то заборонив небіжчика відспівувати і на очах всієї братії “взявши гроші, із плачем жбурнув їх на тіло у гроб і рече: “Срібло твоє буде з тобою в погибель”.
Отакі були колись основи укладу життя славного Печерського монастиря. І преподобний Феодосій заповідав їх свято берегти: “Як я влаштував монастир у службах, так і тримайте. Заповітів монастирських і уставу не міняйте” (Нестор Літописець “Повість врем’яних літ”).
Але 300 років тому заповіти Феодосія поміняли на укази царя. І в монастирі поступово сформувались та запанували нові, незнані раніше правила. Саме вони сьогодні дають Московському патріарху Кирилу підстави називати Печерський монастир “наш”. Тобто “монастир Російської православної церкви”. Церкви, яка за визначенням українських аналітичних інституцій, “у геополітиці Росії – не захисний щит, а наступальна зброя, інструмент реалізації російських інтересів”. Бо як сказав Путін, “православ’я та ядерний щит зміцнюють безпеку Росії”.
Через це, а також з огляду на сьомий рік російської агресії в Україні постає запитання:
Як ще довго імперські порядки пануватимуть у найбільшій тисячолітній святині незалежної Української держави? І чи не час українській владі повернути Лавру на службу Богу та Україні?
Ірина Костенко, Марина Остапенко, Лариса Мудрак – журналісти
