Що сталося на кордоні, коли не пропустили в Білорусь митрополита Кондрусевича, чи дійсно він отримав у Польщі “інструкції”, як каже Лукашенко, і що керівництво Білоруської Католицької Церкви збирається робити далі?
Видання Настоящее время розпитало про це самого главу білоруських католиків митрополита Мінсько-Могильовського Тадеуша Кондрусевича.
– Що взагалі сталося на кордоні і як вам це пояснили, якщо, звичайно, пояснили?
– Минулого тижня я був у Польщі. Метою мого візиту було богослужіння, яке католики давно просили мене провести, торжества, миропомазання, а також перше причастя сина моєї племінниці. Це причастя вже переносилося з травня через пандемію коронавируса, і ось ми домовилися, що воно пройде на тому тижні.
Митрополит Тадеуш Кондрусевич. Фото: РИА Новости
Я повертався додому, і на прикордонному переході Брузги-Кузня на білоруській стороні нам сказали відігнати машину в сторону, тому що є якісь питання з документами.
Потім прийшов чи то начальник зміни, то чи начальник взагалі цього пропускного пункту і сказав, що, на жаль, я не можу в’їхати до Білорусі. Ми були втрьох, два моїх супутника можуть їхати, але я – не можу. Я запитав: “Чому?” Відповідь була “Без коментарів”. На питання, куди я можу звертатися з цим питанням, він відповів: “Ну ось тут дано координати Республіканського прикордонного комітету”. Я туди звернувся електронним чином, але поки ніякої відповіді не отримав. Тобто ситуація незрозуміла.
– Лукашенко заявив, що ви нібито “виїхали для консультацій до Варшави” і там нібито “отримали певні завдання”…
– (Сміється.) Я навіть у Варшаві не був. Я був поруч з Белостоком, а потім їздив на причастя в сторону Варшави, але не в саме місто. Не розумію, які інструкції потрібні, мені інструкції може давати Папа Римський або папський нунцій. Але хтось, тим більше з іншої держави? Церква відокремлена від держави!
Ми служимо, звичайно, державі, я служу Білорусі. У всіх своїх закликах я звертався до людей, щоб не було насильства, не було помсти, щоб було прощення. Це просто абсурд якийсь, мені незрозуміло, звідки це все йде.
– Лукашенко також говорить, що у вас нібито є подвійне громадянство, можете це пояснити?
– Як я можу це пояснити? У мене є білоруський паспорт, я його показав.
– Ви особисто засмучені цією ситуацією?
– Звичайно, засмучений. Тому що я повинен виконувати свої обов’язки як пастир в Білорусі, а я тепер не можу їх виконувати. Зрозуміло, що я можу написати якесь послання, послати його по електронній пошті. Але це зовсім не те, що особисто бути на місці.
Крім того, у мене вже на наступну неділю призначені два великих богослужіння, я не знаю, чи вирішиться питання з моїм в’їздом до цього часу. Звичайно ж, це все хвилює людей. Тому що оголошено, що єпископ буде, а раптом єпископа немає, починаються всякі судження. Це не служить консолідації нашого суспільства, особливо в наш час, коли треба докладати максимум зусиль для того, щоб прийти до спокійного вирішення всіх проблем, з якими наше суспільство зіткнулося.
– Ватикан знає про ситуацію, що склалася?
– Я інформував нунція, а далі я не знаю, кому він повідомив.
Архієпископ Тадеуш Кондрусевич
– Ви розраховуєте на підтримку Ватикану в цьому питанні?
– Ну там своя дипломатія, вони якось вирішують. Моральна підтримка завжди є, але мені важко щось сказати. Проблема ще в тому, що у нас, по суті, немає нунція: новий ще не приїхав.
– Хотів вас ще запитати про події в Червоному костелі, що зараз навколо нього відбувається?
– Проблеми почалися набагато раніше, костел Святого Симеона і Святої Єлени не був переданий католицькій громаді, він перебував у власності держави, а конкретно Мінського міськвиконкому. І Мінський міськвиконком передав костел КУП “Мінская спадчина” (організації, яка займалася реконструкцією костелу). Це було, якщо мені не зраджує пам’ять, в 2013 році.
І раптом несподівано організація зажадала платити кожен місяць за амортизацію будівлі близько $ 6 тисяч. Що для нас, звичайно, непідйомна сума, і незрозуміло, чому ми повинні її платити. Будівля костелу була побудована католиками і конфіскована у Церкви. І була відреставрована після того, як ми отримали можливість в ній молитися. Звичайно, треба подякувати державі за те, що вони допомагали нам в новій реставрації, але ця будівля є окрасою міста, вона в самому центрі міста знаходиться. А тепер я отримую повідомлення від настоятеля, що там замки поміняли.
– Як налагоджена робота в костелі без вас?
– Ну поки я не так довго відсутнійй. Є канонічне право, воно передбачає, що в разі відсутності єпископа, який може захворіти або виїхати на синод (ми на нього їдемо кожні три роки на місяць), його замінює генеральний вікарій. Він виконує всі функції по управлінню єпархією. Цим генеральним вікарієм в Мінсько-Могильовської єпархії є єпископ Юрій Кособуцький. Він і виконує ці обов’язки. Звичайно, він телефонує мені, консультується. Починається новий церковний рік, я ще раніше підготував послання, воно в ці дні буде опубліковано.
– Неможливість приїхати в країну і вся ситуація навколо Червоного костелу – як вам здається, чи не є це спробою розколоти суспільство за релігійною ознакою в тому числі?
– Не хотілося б про це думати. Думаю, що ні, у нас дуже хороші відносини з православними, з протестантами, з мусульманами, з іудеями.
Коли почалася пандемія коронавіруса, у нас в Червоному костелі була спільна молитва, ми всі разом молилися. І два тижні тому в тому ж Червоному костелі була інша спільна молитва – про мирне вирішення конфлікту, кризи, в якому опинилося наше суспільство. Імпульсом тут було рішення Ради Єпископських Конференцій Європи, щоб о шостій годині вечора по всій Європі провести спільну молитву для всіх християн всіх конфесій, прочитати “Отче наш”. Я отримав про це повідомлення напередодні і запросив через наш сайт представників інших віросповідань. І вони всі прийшли! Тобто у нас немає з ними жодних проблем.
Червоний костел знаходиться в центрі міста. Всі ці мітинги, протести, вони практично там відбуваються, поруч з ним. Хочеш не хочеш – всі поруч з ним ходять, зупиняються, заходять помолитися. А тут починаються всі ці незрозумілі речі з ключами і так далі: в якийсь день в костел було важко потрапити. Але не думаю, що це буде якось впливати на міжконфесійні та міжрелігійні відносини. Я отримую повідомлення, які говорять про солідарність людей різних віросповідань.
Червоний костел в Мінську
– Держдепартамент США виступив із заявою, в якому сказано, що влада Білорусі повинні дозволити повернутися в країну архієпископу, щоб той міг подбати про свою паству. Така підтримка з боку інших держав дає вам силу, надію, що ситуація вирішиться?
– Щиро дякую, я навіть не знав про це. Звичайно, це знак солідарності. Безсумнівно, для мене це велика підтримка, велика допомога.
– Що б ви хотіли сказати вашої пастви?
– В першу чергу я хотів би подякувати їм за молитви. Я отримую повідомлення, що не тільки католики, але і віруючі інших конфесій теж співчувають мені і моляться за мене, це велика духовна підтримка. Я думаю, що це просто непорозуміння, яке незабаром благополучно вирішиться.
І хотів би попросити про подальшу молитву. І католиків, але також і людей інших віросповідань хотів би попросити залишатися вірними своєму покликанню, залишатися добрими громадянами Республіки Білорусь і бачити її майбутнє на духовних цінностях. Це дуже важливо – щоб ми всі мали фундамент, на якому ми хочемо будувати наш спільний дім. І нехай Господь благословить усіх вас.
– Прощення можливо? Після того як ми бачили всі ці побиття, жорсткі затримання і так далі?
– Я дуже стурбований цим, тому що чую і бачу, як люди кажуть: ми пам’ятаємо і не пробачимо. Напевно, пробачити дуже складно. Це не просто. Але тим не менше з християнської точки зору, з точки зору Євангелія, вчення Христа ми повинні пробачити.
Подивіться на хрест Господній. Христос вмирає, але з якими словами? Він каже: “Отче, прости їм”. Він просить про їх прощення, і ми повинні наслідувати цей приклад. Це важко, і мені подобаються слова святого Іоанна Павла II, який ще у 2000 році закликав до прощення і сказав, що прощення – це не знак слабкості, це знак сили. Тому що коли ми прощаємо, ми теж перемагаємо самих себе, то зло, яке в нас є. Тому що ми всі грішні, і ми всі потребуємо прощення, від наших ближніх, від Бога. Це нелегко, але можливо.
І я думаю, що і Католицька Церква, і інші Церкви повинні докласти зусиль, щоб привести людей до прощення. Без прощення дуже важко. Звичайно, потрібна і справедливість, але це вже справа суду і інших органів. А наша справа – закликати до прощення і до діалогу.
