Його добре знають на Західній Україні. До нього, в село Мала Іловиця на Тернопільщині, постійно приїжджають гості та паломники, однак він завжди з теплою посмішкою випроваджує журналістів, відмовляючись від інтерв’ю.
“Я монах з Афону. Мені не потрібна людська слава, я все життя її уникаю”, – обеззброює священник будь-яку пишучу та знімаючу братію, супроводжуючи це доброю посмішкою. Власне, отець Митрофан на наше прохання про розмову відповів нам спочатку такими ж словами. Після серйозних вагань він погодився поговорити, прийнявши наш аргумент, що це інтерв’ю буде своєрідною проповіддю та відповіддю на запитання для дуже цільової аудиторії, для людей, які шукають таких знань.
ІЗ ДИРЕКТОРА БУДІВЕЛЬНОЇ КОМПАНІЇ – В АФОНСЬКІ МОНАХИ
– Отче Митрофане, розкажіть, як ви з мирян стали афонським монахом?
– У домонашому житті я будівельник, спочатку помічник, потім майстер, потім прораб, потім засновник та директор власної будівельної компанії. Це був кінець 90-х — початок 2000-х років. Віруючою людиною я був завжди. Але з часом я якось чітко відчув, що захотів до монастиря. Є таке словосполучення «монаше покликання» – це непереборне бажання йти в монастир. Діти вже виросли, дружина відпустила, а за правилами, якщо вона не заперечує, а я забезпечив її фінансово, то можу бути вільним.
Я почав готуватися до цього життя. Якось із друзями приїхав на Афон у паломництво в Пантелеймонів монастир і зрозумів, що хочу тут залишитися. Будь-кому з нових послушників дають випробувальний термін. Ти мусиш нести певний послух, дивляться, як ти ходиш на служби чи приступаєш до сповіді. Я теж мав послух: займався городами та садом, бо ж на Афоні тричі на рік збирають урожай. Молився.
У нашому монастирі сон займав чотири години. Вісім годин – церковна молитва, інший час – послух або приватна молитва. Мій духівник, який вночі обходив монастир, казав: світло горіло в ігумена та Митрофана. Тож я пройшов свій випробувальний термін і залишився там на 14 років. На Афоні є 17 грецьких монастирів, один російський (там багато українців, власне, де я жив), один болгарський, один сербський.
МОЛИТВА — ЦЕ ПРЯМИЙ ЕФІР З БОГОМ
– У суворому монашому житті мені найбільш важким здається відсутність спілкування. Скільки часу ви маєте право на розмови?
– Ми говоримо коротко. Їмо недовго (8-12 хвилин) і мовчки, спілкуємося за потреби. І знаєте, потреба в спілкуванні зменшується. Ти просто захоплюєшся і любиш молитву.
Я хотів би порадити тим, хто молиться. От ви готуєте їсти – промовляйте молитву, їдете на роботу — промовляйте коротку молитву, розпочинаєте справу — моліться. І ваша душа почне прагнути цього. От коли ви говорите зі мною, а раптом до вас телефонує ваш знайомий. Ви зможете говорити з ним?
– Ні. Він не додзвониться.
– Молитва – це як ваш прямий ефір з Богом. І коли ви здобуваєте, коли стає потребою, навряд чи вас налякають стрес чи депресія. Свою здатність до духовної роботи можна розвивати.
– Наскільки суворий піст на Афоні?
– Це монаше життя. Піст його невід’ємна частина. У середу-п’ятницю їмо раз у день, м’яса там не їдять, дехто з братії відмовляється і від молочних продуктів.
– Пантелеймонів монастир відомий своєю м’якою проросійськістю. Натомість будучи там монахом ви завжди приймали паломників із тоді невизнаного Київського Патріархату. Як до цього ставилася братія монастиря?
– Так, я завжди приймав їх на Афоні та покривав їх. Навіть коли дехто з українців-монахів казав, що вони розкольники, то я відповідав: усе покривається любов’ю, а той, хто вживає такі слова та засуджує сам, може впасти в гріх розколу. Я приймав, до речі, і паломників-греко-католиків. Я інтуїтивно відчував, що отой поділ на патріархати, конфлікти не дуже добра справа, коли йдеться про безпосереднє духовне життя конкретних осіб.
Якщо ви сьогодні хочете почути від мене гучну критику Московського Патріархату чи Російської Церкви, то ви її не почуєте. Бо де любов – там Бог, а де Бог – там любов. Я вибрав Українську Церкву, Господь привів мене до неї, але я розумію, що війна – це плач Божої Матері, і вірю, що війна рано чи пізно завершиться. Я постійно прошу Бога, щоб війна закінчилася. На літургії ми боремося за з’єднання Церков Божих, і поза літургією я не можу засуджувати. Ворог у людського роду один. Диявол.
– Як ви потрапили до Православної Церкви України?
– Я в усьому звик бачити волю Божу. Власне релігійні люди завжди можуть її побачити та почути. Бог скеровує саме наше життя. Я до Афона довго молився Божій Матері перед Тихвінської іконою, вона привела мене в монастир. Потім мені казали, що моя ікона “плаче”. Для невіруючих людей виглядає непереконливо, але ті, хто приїжджав на Афон з Тернополя, казали, мовляв, за тобою плаче.
Але в Україну мене запрошували повернутися мої земляки. Причому казали, що можна повернутися в Малу Іловицю, де я зараз перебуваю. Це село преподобного Амфілохія, де він власне жив останні роки. Почаївський святий, чия історія містить сотні дивовижних історій. Преподобний Амфілохій передбачив, що у тому місці, де він живе, будуть і церква, і монастир. Я вирішив, що спробую повернутися і потрапив у це село Амфілохія. Повернувся у 2017 році.
– Чекайте, тоді Київський Патріархат навіть не був ще визнаний. Ви не боялися?
– Ну і що з того? Я ж розповів своє ставлення до “адміністрацій” та “юрисдикцій”.
– Владика Нестор Православної Церкви України, який керує на цій території, казав, що спочатку ви приїхали, коли тут була напівзруйнована хата, і вам після облаштованого Афона там було не надто комфортно.
– Ой, не хочу цього згадувати… (сміється – ред.). Зручностей тут не було. Але монахам всюди добре. Сюди до мене приїхали люди, яким я допомагав, коли вони їздили на Афон, та допомогли мені облаштуватися. Сьогодні все налагодилося.
– Ви казали, що люди їздять до вас по дві групи в день. Чому до вас приїжджають люди?
– Різні групи – це різні цілі. Їдуть з Волині, Рівненщини, Хмельниччини. До речі, віряни Московського Патріархату також до мене приїжджають. І я приймаю їх також. Якщо наші священники їдуть з вірянами, ми спільно молимося, маємо бесіду, трапезу. Якщо прості люди, в яких проблеми чи хвороби, ми також спільно молимося за одужання.
– Вони одужують?
– Кажуть, що одужують. Зцілення – питання тонке, бо найбільший досвід, який вони отримують – молитва. Все, що ви попросите з любов’ю, Бог дасть.
– А чому мені не вдалося від раку крові врятувати мою маму, ми молилися і вона причащалася?
– Бо прийшов її час. Такий був Промисел.
– І все ж. Ви даєте людям зцілення чи даєте гармонію (внутрішній мир) та мужність приймати хворобу?
– Я ж не відстежую історії хвороб усіх людей. Ті, хто приїжджав повторно, казали про своє оздоровлення. Точно, що люди від’їжджають від мене з переконанням, що причина хвороби є гріх і що молитва може змінити все.
– А приїжджають ті, хто думає, що вони стали жертвою чар та чаклунства?
– Так. Віра в темні сили – це зворотній бік віри в Бога. Я не люблю посвячувати в механіку, закони та взаємодії цього невидимого світу мирян. Тонкий, невидимий людському оку світ існує. Біси та темні сили існують так само, як ангели. Невидимий світ існує, хоча невіруючим людям у часи космічного туризму та наукових проривів це чути, напевно, незвично. Так само, як існують чари та чаклунство.
До мене приїхала жінка. Мені не вдавалося помолитися за неї, просто наче силою відтягувало. Тоді я кажу їй, зізнайся, чим ти займаєшся. Тоді вона призналася, що вона давно та довго чаклує. Але у той момент просвітлення вона хотіла позбутися цього гріха. Це довга історія її звільнення та боротьби, але скажу, що вона сама зізнавалася, що не може зробити нічого поганого тим людям, хто приступає до причастя.
Колись мене запитали, що от, мовляв, я молюся багато років, але я не люблю молитися. Просто знаю, що так потрібно. Насправді не так важко з любов’ю підходити до молитви. Ранішнє правило, вечірнє правило вимагають умов. А коротка молитва: “Господи Ісусе Христе, помилуй нас”, ви за бажанням можете додавати до слів “Господ Ісусе Христе” будь-яку потребу продовження, зціли мене, допоможи мені. Невидиме життя реальне, воно серйозно впливає на видиме. Тим, хто це усвідомлює, дуже раджу не забувати: духовне життя – не лише молитва, а й маленький щовечірній самоаналіз. Просто сядьте та подумайте про прожитий день, що ви зробили правильно, а що неправильно.
– Я б хотіла розпитати про святого Амфілохія. Він вважається охоронцем цього краю, Тернопільщини, він дуже допомагав воїнам ОУН-УПА…
– Він допомагав усім, а не лише нашим воякам. У нього на серці ворогів не було.
– Мушу зізнатися, що так. Зрештою, в рідне село він потрапив, бо допоміг доньці Сталіна, яка була психічно нездорова. Він вилікував її від психічних розладів, а вона забрала його з психіатричної лікарні, куди його помістила радянська влада, бо боялася його сили та популярності. Але як він допомагає вам?
– Він завжди і в усьому мені допомагає. До мене приїхала якось дівчина, яка страждала від одержимості – була одержима бісом. У духовному житті назви розладів мають свої назви. Не люблю описувати це, але це виглядає так. Ми починаємося молитися, а з тендітної дівчини наче ллється найбрудніша лайка грубим чоловічим голосом. І ось він кричить: я нічого не можу зробити, бо їй допомагає цей. І ця дівчина показує у вікно на будинок, де жив Амфілохій. А його помешкання, там музей зараз, напроти мого – через дорогу. Та й взагалі присутність преподобного відчутна.
– І сталість традиції. Раніше він постійно приймав людей, тут, кажуть, у часи радянської влади було не проштовхнутися. А тепер ви приймаєте. І преподобний це передбачив.
– Так. Але давайте уточнимо. Любов зцілює. Бо Бог – це любов.
Післямова автора
Днями в столичних кінотеатрах завершився перегляд чудового документального фільму про Афон «Де, ти Адаме?». Фільм показує життя та чернечі служіння афонського монастиря Дохіар. Ченці качають мед, будують, моляться, приймають нових братів (вперше у нашому кінематографі тут були сцени чернечого постригу грецького послушника, коли старенький ігумен навіть розплакався від хвилювання), святкують Великдень. Образи природи, фрази афоризми самих ченців: «Не заради грошей працюємо. Працюємо як на родину. А може на Страшному суді підійдуть архангели і скажуть: ті хлопці стільки зробили, що вони точно заслужили небо».
Хоча ченці Афону вже небожителі, принаймні фільм дуже яскраво показує, чому чернецтво таке світло для вірян. Цей дуже хвилюючий фільм створений коштом спонсорів УПЦ МП, це стає зрозумілим з титрів фільму і окремих (ненав’язливих) сцен, коли приїжджають паломники з України. Православна Церква України не має можливості для такого коштовного проекту. Але сподіваємося, що ось такі ченці Православної Церкви України, як отець Митрофан, які принесли з Афону любов і світло, є вагомим внеском ПЦУ в українське чернецтво.
Лана Самохвалова, спеціально для РП
