Володимир Маглена, перший священник Луганщини, який перейшов до Помісної Церкви України. За рік до того він збудував у селі Веселому храм, збільшив парафію з кількох осіб до кількох сотень. А коли його рішення не прийняли, він просто віддав ключі від храму.
Сьогодні отець Володимир має в соцмережах 10 тисяч підписників, він пише подкасти та наповнює сайт. І планує організувати парафію в іншому містечку Луганщини.
– Отче Володимире, розкажіть, де ви жили та служили до війни.
– Я служив у Стаханові дияконом. Потім мене висвятили на священника, через рік в часи Майдану відправили в село Веселе. Це було 4 грудня 2013 року. Там була маленька кімнатка, де можна було служити, а потім я зробив ще й бібліотеку.
Коли приїхав, мене зустріли четверо стареньких жінок, а вже за рік було не проштовхнутися. Я коли аналізую священниче життя, то думаю, що люди, яким до тридцяти, ті, що народилися в незалежній Україні, мають запит на духовність і українськість, але за них треба боротися.
Уже через рік у мене був хор – вісім молодих дівчат. Матушка, як я став священником, навчилася співати, пекти просфори, вона і в храмі прибирала. Я – “Господи помилуй”, а вона все решта робить (сміється – ред.). Мені поталанило з дружиною. Інші жінки священників деколи йдуть від чоловіків. Моя всі труднощі проходить, ось зараз сидить, робить свій кулінарний сайт, «Ай-вареник» називається.
– Ви коли казали про труднощі, це про ті, що пов’язані із переходом до ПЦУ?
– Так.
– Як ви вирішили перейти до ПЦУ?
– Я спостерігав за групою, яку називали автокефальним крилом УПЦ МП: Георгієм Коваленком, Кирилом Говоруном, владикою Олександром. Коли побачив владику на об’єднавчому соборі, то в мене аж серце стиснулося. Я запитую матушку: переходимо? Вона каже: переходимо. Я йшов за свободою. І я її отримав.
Я написав прохання до владики Олександра у січні 2019 року, відслужив у Києві в соборі літургію. А коли їхав додому, то дізнався, що до мене в будинок вночі ломилися, що хотіли дорогу перекрити, як я повертався. Мені допомогли правоохоронці.
– Це вас так зустрічали земляки, коли дізналися, що ви перейшли до ПЦУ?
– Так, це приїхали з сусідніх сіл. Голова сільради опечатала храм та викликала поліцію. Поліція була на моєму боці. Але коли я побачив перспективу судової справи для голови сільради, адже єпархія УПЦ МП подала позов на голову сільради, коли зрозумів, як войовничо налаштована єпархія, як на поліцейського один з кліриків кинувся мало не з бійкою, то я просто віддав ключі. І пішов.
– Чому не прийняли рішення переконувати громаду?
– Мені деколи кажуть: ти пішов, як простак, ти їх не залякував, як інші і не переконував… Я кажу: я не можу. Там стоять жінки з мозолями на руках, очі в сіточці зморшок. Як я можу вчити їх жити, як я можу порушувати їхній спокій? Деяких я сам привів до храму, і добре, що вони стоять на службі та приступають до Євхаристії.
Я вирішив: якщо вони хочуть, нехай будуть в МП. А правоохоронці сьогодні мене зустрічають, тиснуть руку та кажуть: добре, що ти віддав ключі. А готувати громаду до переходу можливості не було. Скільки б я втримався на парафії, якби почав таку просвітницьку діяльність – день-два?
– Таким чином, ви втратили…
– Я втратив спочатку бізнес. Я ще до війни мав на базарі в Стаханові чотири торгові точки. Але я навернувся до Церкви, і вони перестали мене цікавити, замість продавати, я здебільшого роздавав товар. Потім, коли почалася окупація, я втратив домівку. Я не приховував своєї прихильності до України і мені стало небезпечно залишатися. Ми просто віддали ключі сусідам, бо продати домівку було неможливо. Потім, коли перейшов до ПЦУ, втратив храм та парафію.
Але я отримав свободу і жодного дня не пожалів. І я не образився на вірян, для яких фактично збудував церкву, привів до храму, залишив гарну бібліотеку. Я навіть сьогодні намагаюся всіх зрозуміти. Правда Києва і правда Донбасу деколи різні… Ви поживіть тут з рік. Послухайте про їхній біль, про те, які тісні й близькі контакти в них із друзями та родичами із РФ. Про те, як багато вони втратили, коли після падіння Союзу ми зайшли в ринкові відносини. Вони живуть близько до російського кордону, вони мали зв’язки з Росією, і багатьом, в силу різних причин, вона і досі близька.
Спробуйте подивитися на тридцятирічну історію Донбасу, цього пограниччя, їхніми очима та крізь призму їхніх доль. Я розумів це навіть тоді, коли після мого переходу в Українську Церкву мені почали виламувати браму. Я вдячний правоохоронцям, які не допустили погрому. І я вибачив тим приїжджим молодикам, які хотіли це зробити. Так само я вибачив співбратам з Московського Патріархату те, що вони не посоромилися обійти кожен двір у нашому селі і розповісти вірянам, що я іуда, зрадник і проклятий. Нема жодного і в першу чергу євангельського сенсу фокусуватися на цьому.
І сьогодні просив би всіх думати про них без зневаги, бо це погана основа для діалогу, якого нам не уникнути. Деколи жителі села приходять до мене потайки. Кажуть, батюшка, ми бачимо, що той священник з Московського Патріархату на новій дорогій машині приїздить, а ви з тачкою будівельною ходите, ми бачимо різницю, як ви живете і як він. Ну але є інерція. А хто ж буде починати тепер війну – тут завжди був Московський Патріархат. Не знаю, чи я буду жити в цьому селі, швидше за все поїду, але буду жити на Донбасі. Сєвєродонецьк – Рубіжне – Лисичанськ…
– І вони ще згадуватимуть вас?
– Та я не потребую такої сатисфакції (сміється). Ви собі не уявляєте, який несподіваний світ. Коли я перейшов до ПЦУ, то мені почали писати регенти і священники з Російської Православної Церкви і казати приблизно таке: «Мы молимся, чтоб у вас все получилось. Хоть кто-то Кирилла сделал». На нас дивиться весь світ.
– Ну, явна криза в РПЦ, якщо вони так відгукуються про власного Патріарха.
– Дивіться по-іншому. Скільки там здорових людей, якщо вони втішилися нашій автокефалії. Я виживаю коштом вірян з Фейсбуку. Спілкування в месенджерах, подкасти, слухачі та читачі сайту та дописів деколи роблять пожертви. Така дистанційна місіонерська діяльність може давати певні засоби на життя. Але це не замінить священичого служіння.
Не так давно у мене в інтерв’ю запитали: що церква може звершувати онлайн? Я відповів: нічого, окрім, як поговорити. Втім говорити та слухати теж важливо. Я не так давно читав про першого англіканського священника, який створив лінію для самогубців. Він врятував тисячі життів і казав, що людям потрібне співчутливе вухо.
Слухати людей без осуду – багато хто цього потребує. Мій духівник, вже покійний, взагалі мовчав, коли слухав. Він був схимник, війну передбачив і рік власної смерті. Каже, я помру 2013-го, а через рік війна.
– А він не передбачив, що ви перейдете в ПЦУ?
– Ні. Але, коли в мене була криза, певне розчарування в Церкві, я був пономарем, то мав з ним таку розмову. Я кажу йому, що хочу піти. Він каже: нікуди не підеш, ще священником будеш. А коли я сказав, що може в іншу Церкву перейду, то почув: “Какая разница, лишь би церковь была”. Чесно кажучи, навіть до Томосу в моєму словнику ніколи не було виразу “розкольники”. Коли мої віряни-переселенці телефонували мені і казали: ми приїхали, але тут лише Київський Патріархат, то я казав: йди й причащайся. Я цього не афішував, але ніколи не ділив Церкви на дозволені чи ні.
Щодо мене. Я слухаю людей. Коли люди потребують саме пастирської поради чи бесіди, то даю це, бо по-іншому деколи не виходить. Але життя громади та літургія мають бути реальними. До того ж, я люблю обійняти людей після служби. Онлайн не замінить реального церковного життя.
Ситуація з пандемією вимагає більшого онлайну, ми мусимо перебувати у месенджерах. У людей в наш час є і запити на молитву, і запит на духовну бесіду. Хоча коли я спілкуюся, то завжди прошу продовжити своїх співрозмовників своє духовне життя у реалі, причащатися, бувати на службі. І у мене дуже різна географія такого спілкування: Київ, США, є навіть трошки Білорусі та Росії.
Була ситуація, як одна дівчина-емігрантка з країни Балтії, жила на Заході, довго спілкувалася зі мною, я довго переконував її почати реальне церковне життя. Вона зрештою погодилася, обрала для відвідин Російську Православну Церкву (хоча поруч був храм Сербського Патріархату), а після других відвідин храму РПЦ, вона мене заблокувала і більше не виходила на зв’язок. Ну але я не ображаюся. Попрацювали з нею там. Причащається, то й добре.
– Та добре. Але нічого доброго, що РПЦ вчить не дружити разом, а воювати проти когось разом. Навіть на Заході.
– Москва дуже системно працює. Мої друзі зараз – люди з IT-сфери. Власне, вони допомагають мені розібратися з усіма тонкощами месенджерів, створенням сайту. І вони показали мені, як РПЦ поширює себе в інстаграмі, як у молодих священників налічується по триста тисяч підписників. Показали технічний бік просування.
– А для реального життя це корисно, вийдуть інста-віряни в реал та підуть до храму?
– Я думаю, що частково така проповідь чи просування працюють. Бо вони потрапляють на очі молоді.
– Як казав Кураєв, ви переможете, але після всіх переможців прийде Христос.
– Христос давно прийшов. Колись в один із важких моментів я поїхав до Києва, бо сюди привезли мощі Андрія Первозванного. Я стою, молюся і запитую його: апостоле, ну як ти побачив у Христі Христа? Покажи мені. Я постояв і пішов, спускаюся в метро і тут наче як удар: переді мною стоїть хлопець – це Христос. Далі дівчина – Христос. Це усвідомлення і відповідь були настільки несподіваними, що я на хвилину закрив очі. Відкриваю, а переді мною якийсь чорношкірий африканець стоїть, я завмер від несподіванки, а потім посміхнувся і сказав: “І ти теж Христос”.
Тож, повертаючись до віртуалу та реалу. Я за реальну службу, навіть активно працюючи в соцмережах та месенджерах. Я за те, щоб працювати з нашою молоддю та бачити їхні долі, як вони дорослішають у вірі. Там багато патріотів, прекрасних людей. Працювати з молоддю, шукати, йти назустріч це обов’язково.
– Ви казали, що роздали свої торгові точки в Стаханові, коли навернулися. Як вийшло, що ви увірували.
– Так, коли я зрозумів, що Бог є, мене перестала цікавити торгівля. Спочатку роздавав товар, потім згорнув це. Колись я не був віруючим, хоча моя мама була релігійна. Коли вона померла, я заніс панахиду в храм. Заніс просто, як ритуал. А зайшов і… зрозумів, що у Бога нема мертвих. І що вона жива. І з того часу я в храмі.
– Так. Думка, що ми назавжди розлучилися з мамою була би нестерпною. А так знаємо, що побачимося.
– Так. Нам головне не опинитися там по різні боки… барикад, і бути саме в тому місці, де перебувають мами.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».
