Сучасна церковно-слов’янська мова, за яку так ратують в РПЦ і РПЦ в Україні (УПЦ МП), значно відрізняється від тієї мови, якою служили на початку християнізації слов’янських земель.
Про це заявив релігієзнавець Дмитро Горєвой в програмі “Детектор. Релігії” на YouTube-каналі “DetectorUA”.
Він уточнив, що наразі в Україні користуються де-факто декількома історичними варіаціями церковно-слов’янської мови.
“Річ у тім, що церковно-слов’янська – це була книжна мова, якою не говорили, а якою писали та правили службу Божу”, – пояснив експерт.
Паралельно їй існувала і народна, жива мова, якою говорили мешканці давньої Русі. Під впливом народної мови поступово змінювалася і книжна – церковно-слов’янська мова. Так на теренах України церковно-слов’янська вбирала в себе питомо українські риси, а на теренах Московського князівства – російські риси.
Таким чином вже у 14-15 століттях існував окремий вид церковно-слов’янської з українською вимовою. В наукових колах його прийнято іменувати київським ізводом церковно-слов’янської, пояснив релігієзнавець.
У той же час на півночі сформувався московський ізвод – з виразною російською вимовою.
“Після того, як Київська митрополія була анексована та поглинута Московським Патріархатом, російська імперська влада почала саме через церковно-слов’янську мову русифікацію українців. Київський ізвод був заборонений, натомість насильно насаджувався московський. Офіційно це пояснювалося необхідністю уніфікації церковних книг, проте на практиці означало русифікацію та витіснення української з повсякденного вживання”, – зауважив Горєвой.
Наприкінці 18 століття київський митрополит Самуїл Миславський заборонив київський ізвод і впровадив московський у Могилянській академії.
Русифікація українців через богослужбову мову тривала ціле 19 століття, але тоді так і не зазнала повного успіху. Київський ізвод майже повністю був винищений вже у 20 столітті, принаймні на Наддніпрянщині.
Він зберігся виключно в середовищі греко-католиків на Галичині і то тому, що ці українські терени менший час перебували під контролем СРСР.
На цей час в УПЦ МП абсолютно переважає церковно-слов’янська з російською вимовою і є окремі парафії, де правлять українською. І ще є група парафій на Буковині, які використовують румунську.
Натомість у ПЦУ майже всюди правлять українською, хоча є громади, які служать церковно-слов’янською або навіть сучасною російською.
“І тут ключова відмінність ПЦУ від УПЦ МП ось в чому. В першій роблять акцент на сучасній мові, а у другій – на мертвій мові”, – наголосив Дмитро Горєвой.
Як у інших Церков?
Релігієзнавець зауважує, що різні Православні Церкви обирають свої шляхи вирішення мовного питання. Наприклад, грецькі церкви (Константинополь, Єрусалим, Олександрія, Еллада та Кіпр) використовують богослужінні тексти, які сформувалися у різні епохи – від античності до середньовіччя. Більшість їхніх текстів написані на діалекті койне, який відрізняється від сучасної новогрецької мови і є доволі важким для розуміння.
Так само і Грузинська Церква використовує старогрузинську мову для богослужіння.
А от Болгарська, Сербська та Румунська Церкви служать на своїх сучасних національних мовах.
Як вирішити мовне питання?
“Як на мене тут є два загальноприйнятні принципи. По-перше, людина повинна молитися зрозумілою мовою. Це може бути українська, румунська чи болгарська. Головне розуміти сенс молитви, а не повторювати текст як заклинання, без вникнення в його суть”, – зауважив Горєвой.
По-друге, на думку релігієзнавця, варто було би зберегти церковно-слов’янську київського ізводу як нашу, українську культурну спадщину.
“Для цього я пропоную такий вихід з ситуації. На парафіях, куди приходять люди зі своїми життєвими проблемами та запитами, можна служити сучасною, зрозумілою мовою. А у монастирях, які є хранителями церковних традицій та практик, можна залишити богослужіння церковно-слов’янською з українською вимовою”, – запропонував Горєвой.
Він пояснив, що звичайні парафіяни не будуть вчити мертвої церковно-слов’янської, вони приходять до Бога і хочуть поради та душевного спокою, а не займатися філологією. Натомість ченці, що присвятили своє життя Богу і Церкві мають і час, і умови, і можливості для вивчення мови і традицій церкви.
“Таким чином можна зробити богослужбову мову зрозумілою для вірян, а також не забути, не розгубити того духовного і культурного надбання, яке ми маємо”, – резюмував він.
